Відсіч 2023 року: війна не терпить легкості

Останнім часом у публічному просторі з’явилися оцінки перебігу українського контрнаступу 2023 року, озвучені колишнім головнокомандувачем Збройних Сил України Валерієм Залужним. У цих висловлюваннях відповідальність за обмежені результати операції наступального характеру значною мірою покладається на політичне керівництво держави, окремих командувачів та командирів.

Будь-яка професійна дискусія в умовах воєнного часу є необхідною. Армія, яка не аналізує власний досвід, приречена на повторення помилок. Водночас існує принципова межа між фаховим аналізом і перекладанням відповідальності.

Війна триває, а українські воїни щодня віддають свої життя за право держави на існування. Саме через це публічні звинувачення, що формують у суспільстві спрощене уявлення про складність воєнних рішень, потребують коректного, спокійного та аргументованого роз’яснення.

Контрнаступ 2023 року не був звичайною операцією. Це була масштабна стратегічна кампанія, котра включала:

• формування нових бригад;
• переозброєння за стандартами НАТО;
• зміну підходів до ведення бойових дій;
• одночасне утримання фронту завдовжки понад 1200 км;
• підготовку наступу проти ворога, що вже перейшов до стратегічної оборони.

Після поразок у Харківській та Херсонській операціях противник кардинально змінив характер війни. Головним підсумком 2022 року стало не лише звільнення територій ЗСУ, а й втрата Росією віри у швидке досягнення перемоги. Водночас Росія отримала час. За цей період було створено так звану «лінію Суровікіна», що стала одним із ключових факторів, які не можна було ігнорувати.

У 2023 році українські сили наступали вже не проти маневрової армії, а проти глибоко ешелонованої оборонної системи — «лінії Суровікіна». Це була одна з найбільших оборонних систем у Європі після Другої світової війни. Вона включала:

• багатокілометрові мінні поля;
• протитанкові рови;
• бетонні укріплення;
• багатошарову систему вогневого ураження;
• безпрецедентне раніше насичення поля бою безпілотними апаратами;
• оперативну авіаційну підтримку.

Глибина ворожої оборони сягала 25–30 км.

Противник не імпровізував, він ретельно готувався до українського контрнаступу. Так, західні ЗМІ, зокрема ВВС у травні 2023 року, оприлюднили супутникові знімки розгалужених оборонних споруд, які Росія зводила в очікуванні контрнаступу України.

Найголовніше питання: чому контрнаступ не призвів до оперативного прориву? Відповідь лежить поза межами політики. Ця операція була найбільш очікуваною на війні: про неї відкрито говорили світові ЗМІ, публічно заявляли політики різних країн, а аналітичні центри прогностували напрямки ударів.

Противник отримав інформацію про час проведення операції, напрямки ударів, склад угруповання українських військ і рівень готовності підрозділів. Все це дозволило росіянам ретельно підготувати оборону.

Чому так сталося? Потрібно відверто вказати на ще один чинник, про який у публічному просторі говорять дуже обережно: загрози витоку конфіденційної інформації. «Наш план контрнаступу минулого року був на столі у Кремлі до початку операції», — заявив у 2024 році президент Володимир Зеленський.

Захист інформації наразі розглядається як складова стратегічної оборони, яка не менш важлива за чисельність бригад чи кількість озброєння. Цей урок вже інтегровано у практику підготовки та планування подальших операцій.

У цьому контексті не можна відкидати і найжорсткішу, але професійно необхідну для розуміння реалій версію, що значний обсяг інформації про параметри контрнаступу міг бути завчасно відомий ворогу. Йдеться не про емоційні звинувачення чи спроби перекласти відповідальність, а про тверезе усвідомлення особливостей гібридної війни, в якій інформація є стратегічною зброєю.

Противник діяв так, ніби володів точними даними про бойовий і чисельний склад угруповання Збройних Сил України, напрямки основних ударів і їх часові орієнтири. Рівень готовності оборони, скоординоване мінування, розгортання резервів і концентрація вогневих засобів свідчили про те, що ворог не просто прогнозував дії, а системно готувався до такого сценарію.

З огляду на це, питання контррозвідувального захисту, внутрішньої безпеки та скорочення часових проміжків між плануванням і реалізацією операцій набуває стратегічного пріоритету.

Війна XXI століття ведеться одночасно на полі бою, у інформаційному просторі та в межах інституцій. Перемога залежить не лише від потужності зброї, а й від прозорості та ефективності системи управління. Потрібно посилювати протишпигунські механізми, підвищувати рівень контролю доступу до конфіденційної інформації і створювати модель функціонування, в якій потенційний витік не зможе зірвати стратегічні плани.

Ворог залишається ворогом не тільки там, де лунають постріли, а й у залах прийняття рішень. Тож боротьба повинна бути однаково рішучою як на зовнішньому, так і на внутрішньому фронтах.

У класичній військовій теорії раптовість — це множник сили. Зразками цього стали Харківська і Курська операції 2022 року, які були підготовлені у повній таємниці і несподівано ударили по противнику. Без раптовості наступ перетворюється на лобове зіткнення з обороною, що призводить до великих втрат особового складу, озброєння та техніки — підтвердженням цього є історичні дані з Другої світової війни. Суттєве співвідношення сил є статистичним законом війни, і про це треба пам’ятати під час планування застосування військ.

Жодна армія світу не прориває укріплену оборону без наявної переваги. Класична формула співвідношення сил для наступу проти оборони становить не менше 3:1. Це мінімум, особливо при відсутності ефекту раптовості. У сучасній війні, насиченій протитанковими комплексами, дослідними та ударними безпілотниками, високоточною артилерією і дистанційним мінуванням, реальне співвідношення має сягати не менше 5:1 в умовах наступу на підготовленого ворога.

Українські війська не мали такого співвідношення сил на момент здійснення контрнаступу у 2023 році. Це незаперечний факт — жодне оперативне мистецтво не здатне компенсувати фундаментальної нестачі сил.

Чи могли 3-4 додаткові бригади суттєво змінити ситуацію? Це питання сьогодні часто ставлять у центр дискусій. У The New York Times навіть з’явилася стаття, яка приписувала провал контрнаступу нібито перенаправленню кількох бригад на Бахмутський напрямок, де на той момент відбувалися наступальні дії, заплановані Генеральним штабом як відволікаючий маневр. Головнокомандувач Олександр Сирський, що очолював Оперативне командування «Хортиця», спростував цю інформацію, пояснивши, що на південь від Бахмута діяли дві бригади з угруповання.

Водночас навіть у разі перекидання 3-4 бригад це навряд чи змінило б ситуацію на напрямку головного удару. Будь-який досвідчений командир оперативного ланцюга управління розуміє це повною мірою. Моделювання бойових дій за наявного сценарію демонструє, що введення додаткових 3-4 бригад на Запорізькому напрямі не сприяло б досягненню навіть найближчих тактичних цілей контрнаступу.

Загалом ця операція не відповідає класичному визначенню контрнаступальної, бо має всі ознаки завчасно спланованої наступальної операції.

Основні причини результату операції можна окреслити так:

1. Масштаб оборони противника — для прориву «лінії Суровікіна» потрібні були десятки бригад, повне панування у повітрі, багатократна перевага у вогневих засобах, моральне й психологічне виснаження ворога та потужний когнітивний вплив, а також багатоденні систематичні заходи і найсучасніші технології подолання мінних і інженерних перешкод. Цього у силах оборони на цьому напрямку у 2023 році не вистачало.

2. Обмеження логістики — додаткові бригади потребували значної кількості боєприпасів, інженерного забезпечення, розмінування та захисту від авіаударів. Без належної підтримки їх втрати лише зростали б.

3. Насичення поля бою — головним обмеженням стала не кількість піхоти, а мінні поля, FPV-дрони та ударна авіація противника. Тому акцент на нестачі кількох бригад є надмірним спрощенням складної операційної ситуації.

4. Стратегічні помилки та прорахунки командування — відповідальність за планування лежить на військових керівниках. Якщо розвідка завчасно доповідала про готовність противника до відбиття наступу, існування «лінії Суровікіна» та нарощення бойових сил у районі прориву, це вимагало перегляду планів, можливо, відміни наступу або пошуку альтернативних напрямків.

5. Імовірний витік критично важливої інформації — ворог отримав відомості про строки, напрямки та склад угруповання, що зняло з операції фактор раптовості і дало можливість ворогові завершити інженерну підготовку та сконцентрувати резерви на ключових ділянках. Через це українські війська змушені були наступати на добре підготовлену лінію оборони, що суттєво знизило темп наступальних дій і збільшило втрати.

Обґрунтований аналіз вказує, що результат контрнаступу 2023 року був визначений не окремими рішеннями чи дефіцитом декількох бригад, а сукупністю стратегічних, оперативних та безпекових факторів.

• Розгорнутість і глибина підготовленої оборони противника.
• Обмежені логістичні ресурси.
• Технологічна насиченість поля бою сучасними засобами ураження і спостереження.

Ці обставини створили умови, за яких швидкий оперативний прорив без кратної переваги сил був надзвичайно малоймовірним.

Водночас наявність помилок стратегічного рівня, зокрема у оцінці готовності ворога і доцільності збереження обраної концепції операції, свідчить, що рішення про проведення наступу вимагало більш жорсткого перегляду в зміненій оперативній обстановці.

Передчасне знання ворогом параметрів операції позбавило її раптовості і дало можливість завершити підготовку до оборони, що в комплексі викликало ситуацію системної переваги оборони над наступом і визначило обмежений результат цієї операції.

Окремо слід виділити проблеми, що вплинули на реалізацію задуму:

• По-перше, завищені очікування швидкого прориву, базовані частково на досвіді Харківської операції 2022 року, яка була маневровою і спрямованою проти неготового противника. До початку 2023 року війна стала позиційною і «повзучою», а супротивник суттєво наростив бойові та чисельні ресурси на багатьох напрямках, зокрема — на Запорізькому.

• По-друге, недооцінка ворожої інженерної оборони, зокрема масштабу мінування, яке уповільнило темп просування.

• По-третє, розпорошення сил, коли замість консолідованого удару на одному напрямі ресурси діяли на кількох, і жодна перевага не стала вирішальною.

• По-четверте, концептуальна суперечність пов’язана з тим, що сили оборони України одночасно проходили складний період трансформації — навчання за новими стандартами, впровадження нової техніки, що потребувало часу для випробування, і при цьому намагалися здійснити масштабний наступ на укріплені позиції ворога.

• По-п’яте, роль підлеглих командирів, адже операція такого масштабу ніколи не була рішенням однієї особи. Підготовкою займалися оперативні командування, штаби різного рівня. Відповідальність носила колективний характер. Перекладати її виключно на політичне керівництво є помилковим з військової точки зору.

У сукупності ці фактори дають підстави зробити висновок, що основна проблема полягала не лише у балансі сил, а в невідповідності між замислом операції і справжньою еволюцією війни на той момент.

Планування, яке частково спиралося на успішний досвід маневрової кампанії 2022 року, не врахувало глибинну трансформацію супротивника, що перейшов до позиційної оборони з багатошаровими інженерними загородженнями і високим рівнем вогневого ураження.

Недооцінка обсягу мінування, розпорошення ресурсів між кількома напрямками та відсутність абсолютної локальної переваги в точці прориву суттєво обмежили потенціал успішного стрімкого розвитку подій.

Паралельно з цим варто зауважити, що планування і підготовка операції були результатом колегіальних рішень командних ланок різних рівнів, і персоніфікувати відповідальність або перекладати її лише на політичний складник було б некоректно. Такий підхід відповідає принципам військового управління і допомагає зосереджувати увагу на інституційних уроках, а не на пошуку зручних адресатів провини.

Варто також нагадати, що президент України Володимир Зеленський виконує функції стратегічного керівника війни, проте безпосереднє планування операцій, вибір методів наступу, визначення складу сил і засобів, а також моделювання і професійне передбачення результатів — є виключною компетенцією військових фахівців. Представляти політичне керівництво як основну причину підсумків військових операцій означало б надмірне спрощення ситуації.

Що було досягнуто? За складних умов контрнаступ у 2023 році дозволив:

• знищити значну частину російських резервів;
• виснажити артилерійські ресурси ворога;
• примусити Росію перейти до стратегічної оборони;
• сформувати нову модель війни, зокрема війну, в якій ключову роль відіграють безпілотні системи.

Контрнаступ не можна назвати повним провалом — його варто розглядати як важливий урок війни і перехід до нової фази бойових дій.

Військове лідерство полягає не лише у перемогах — це також здатність брати на себе відповідальність, усвідомлювати складність завдань і не шукати винних. Під час війни армія не може собі дозволити внутрішні суперечки.

В умовах триваючої війни публічні звинувачення між військовими та політичними керівниками підривають довіру союзників, деморалізують війська й створюють у противника відчуття внутрішнього розколу. Росія традиційно робить ставку на внутрішні суперечності в Україні, тому така ситуація є надзвичайно небезпечною.

Головний урок 2023 року полягає в тому, що у сучасній війні не існує швидких стратегічних рішень. Перемагає не той, хто здійснює один наступ, а той, хто швидше адаптується до реалій битви.

Колишній головнокомандувач Збройних Сил України зробив вагомий внесок у захист країни — це визнають і в Україні, і за її межами. Однак війна триває, і сьогодні найголовніше — не з’ясовувати, хто винен у минулому, а забезпечити перемогу в майбутньому. Українська армія сильна, коли вона єдина. Професійна оцінка подій має бути стриманою, чесною, інституційною і позбавленою зайвих звинувачень. Війна не потребує виправдань — вона потребує відповідальності.

Автор — Олег Семененко, доктор військових наук, заступник начальника Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ.