Конфлікт з Іраном як початок нової ядерної гонки?

Експерти одностайні в тому, що у нинішньому конфлікті на Близькому Сході зросла ядерна небезпека в регіоні. Війна, яка розпочалася 28 лютого між США, Ізраїлем та Іраном, призвела до того, що ядерні об’єкти як Ірану, так і Ізраїлю стали цілями для взаємних нападів.

Президент США Дональд Трамп заявляє, що метою війни було не допустити здобуття Іраном ядерної зброї. Однак аналітики вважають, що наслідки можуть бути цілком протилежними. Багато хто виходить із припущення, що володіння ядерною зброєю є стримуючим фактором, що відлякує потенційних агресорів. Як приклад наводять Корейську Народно-Демократичну Республіку, яка, незважаючи на міжнародний тиск і санкції Ради Безпеки ООН, розробила власну ядерну зброю, що, на думку багатьох, робить режим Пхеньяна менш уразливим.

Інший сценарій продемонструвала Україна. У 1994 році Київ, з метою отримання гарантій безпеки від Росії, США та Великої Британії, погодився відмовитися від третього за величиною у світі ядерного арсеналу, який залишився на території України після розпаду СРСР. Сьогодні лунають аргументи, що якби Україна не пішла на такий крок, то Росія, можливо, не ризикнула б розпочати вторгнення в лютому 2022 року.

"Ядерної латентності" недостатньо для захисту держави

Іран часто характеризували як країну у стані «ядерної латентності», тобто таку, що має всі технологічні можливості для створення атомної бомби, однак поки що її не виготовила.

Рупал Мехта, професорка політології в Лондонській школі економіки, зазначає у своєму коментарі, що «протягом років Іран дотримувався політики невизначеності, тримаючись трохи нижче порогу створення ядерної зброї, щоб уникнути ударів, які нині він зазнає». Вона додає, що новий уряд Тегерана опинився перед складним вибором: «хоча прагнення до розробки зброї було небезпечним, наявність недоробленого ядерного арсеналу виявилася фатальною помилкою».

Ізраїль, хоч і не підтверджує офіційно, але й не спростовує наявність у нього атомної бомби. За даними експертів, ключові об’єкти таємної ізраїльської ядерної програми розташовані у пустелі поблизу Дімони.

Цього тижня кілька іранських політиків заговорили про можливий вихід із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року, який підписали 191 країна. Війна між США, Ізраїлем та Іраном порушила баланс безпеки на Близькому Сході і може спонукати інші держави регіону прагнути мати власну атомну зброю.

Келсі Девенпорт, директорка з питань політики нерозповсюдження у Асоціації з контролю озброєнь (АСА) у Вашингтоні, наголошує:

• Є низка чинників, які можуть змусити країни Перської затоки рухатися у бік створення ядерної зброї.
• Ці держави знаходяться під тиском гегемоністських амбіцій Ірану та Ізраїлю.
• Вони втрачають довіру до гарантій безпеки з боку США.

Водночас експертка вважає, що негайний початок розробки ядерної зброї малоймовірний через серйозні технічні та політичні перешкоди. Вона пояснює, що лідери країн Перської затоки, швидше за все, чекатимуть завершення конфлікту, щоб оцінити наслідки дій Ірану та майбутнє його ядерної програми. Девенпорт підкреслює: цей конфлікт «спонукає замислитися над доцільністю володіння атомною бомбою як гарантією безпеки».

Хто може прагнути до ядерної зброї?

• Саудівська Аравія зробила перші кроки у цьому напрямку минулого року. Її правитель, прем’єр-міністр і спадкоємний принц Мохаммед бін Салман, заявляв, що у випадку створення Іраном ядерної зброї, Саудівська Аравія буде змушена здобути таку ж. Після свого листопадового візиту до США Мохаммед бін Салман повернувся з угодою про ядерне співробітництво з Вашингтоном, що дозволить Ер-Ріяду займатися збагаченням урану.

• Усі ядерно-технічні угоди між США і близько 155 країнами містять, як правило, «додатковий протокол» Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), який дає організації розширені можливості для контролю за ядерною діяльністю держав. Однак для саудівсько-американських домовленостей, схоже, достатньо буде двосторонньої угоди про гарантії, що суперечить міжнародній практиці, зауважує Роберт Келлі, колишній директор МАГАТЕ з ядерних інспекцій.

• За оцінками Нур Ейд, незалежної дослідниці з Парижа, Саудівській Аравії знадобиться від 10 до 20 років, щоб набути відповідних компетенцій у сфері ядерної енергетики та, тим більше, військових технологій. Окрім технічних складнощів існує також проблема браку кваліфікованих кадрів. Наразі саудівські ядерні проєкти розглядають переважно як джерело енергії.

• Об’єднані Арабські Емірати вже володіють атомною електростанцією "Барака". У 2009 році ОАЕ узгодили з США угоду, яка включала підписання додаткового протоколу та відмову від збагачення урану. Для Абу-Дабі ядерна енергетика більше є питанням престижу — прагненням стати першою арабською країною з атомною галуззю, аніж військовою амбіцією. Водночас угода містить положення, які дозволяють, у разі появи більш гнучких умов у сусідніх країнах, переглянути існуючі домовленості.

• М’якіший характер угоди між США та Саудівською Аравією, ймовірно, зумовлений конкуренцією Вашингтона з Росією та Китаєм — головними світовими постачальниками ядерних технологій. Адміністрація Трампа активно прагнула відродити американську ядерну галузь, тоді як угоди третіх країн з РФ чи Китаєм зазвичай передбачають менш суворі умови.

• Інші потенційні претенденти на розвиток ядерного потенціалу на Близькому Сході — Єгипет та Туреччина. Російська корпорація "Росатом" будує на узбережжі Середземного моря першу єгипетську АЕС «Ель-Дабаа». Каїр, офіційно виступаючи за створення без’ядерної зони, перебуває у скрутному фінансовому становищі, що ускладнює можливість військового використання атомної енергетики.

• У Туреччині, де «Росатом» зводить першу АЕС «Аккую», з’явилися також перспективи співпраці з Китаєм у ядерній сфері. Незважаючи на це, експерти не бачать підстав вважати, що Анкара ризикуватиме конфліктом з міжнародною спільнотою через прагнення володіти ядерною зброєю. Турецька оборонна промисловість розвивається успішно і користується міжнародним визнанням. Туреччина є членом НАТО і отримує відповідний захист від Альянсу.

Шляхи запобігання поширенню ядерної зброї

Келсі Девенпорт пропонує розглядати проблему нерозповсюдження ядерної зброї у ширшому геополітичному контексті, враховуючи інтереси ключових гравців:

• Москва та Пекін зацікавлені у збереженні режиму нерозповсюдження і не зацікавлені у повному його руйнуванні.
• Поза Близьким Сходом потенціал для створення ядерної зброї мають країни, розташовані поблизу Китаю, як-от Південна Корея та Японія.
• Росія та Китай уникають рішучих кроків щодо притягнення Ірану до відповідальності за порушення режиму нерозповсюдження, але активно не підтримують створення ядерної зброї іншими державами.

Девенпорт зазначає, що держави регіону можуть спробувати використати геополітичні розбіжності між США та Європою з одного боку й Росією та Китаєм з іншого для мінімізації наслідків ядерних амбіцій.

Вона також наголошує на необхідності діалогу щодо регіональної безпеки на Близькому Сході. Хоч це й буде складним і тривалим процесом, саме такий шлях є найбільш ефективним засобом запобігти поширенню ядерної зброї і уникнути того, щоб світи надалі змушувалися вдаватися до ядерного стримування для врівноваження конфронтаційних відносин та запобігання новим атакам на території держав.