Як Марко Рубіо змінює гру у зовнішній політиці США: нова ера влади і стратегії
Вже зовсім скоро після того, як президент Трамп долучився до Ізраїлю у новій війні проти Ірану, в інтернеті з’явилося відео з віртуальним образом державного секретаря Марко Рубіо. У чорному тюрбані та довгій мантії він спостерігає за військовим парадом у Ірані, виступає у мечеті та дивиться на панораму Тегерана. Підпис: «Марко Рубіо усвідомлює, що він – новий Верховний лідер Ірану».
Ця сатирична замальовка є дзеркалом переломного моменту в політичній кар’єрі Рубіо. Протягом довгих років він не приховував бажання зміщувати режими, ворожі до США. Спершу його відверто вважали чужим для стилю Трампа, вважаючи, що він не затримається в адміністрації довше року. Та сьогодні він стоїть на чолі жорстких кампаній, які змінюють уряди в Ірані, Венесуелі, Кубі та інших державах.
Новий підхід: влада без ідеології
Експерти радять не плутати нинішню стратегію Рубіо з класичним неоконсерватизмом епохи Джорджа Буша-молодшого. Замість ідеологічної нав’язливої демократії, яка колись поширювалася силою зброї, тепер акцент зміщується на чисту політичну і військову силу.
Цей новий курс можна охарактеризувати як:
- підкорення режимів, а не їхню повну зміну;
- поєднання жорстких військових дій з прагматичними угодами;
- збереження впливу США через страх і повагу.
Неоконсерватори минулого сприймали просування демократії як моральний обов’язок, а нинішня адміністрація дедалі більше залишає внутрішні справи інших країн поза межами своєї інтервенції, якщо ті демонструють лояльність до Вашингтона.
Рубіо і його “золота шабля” у глобальних конфліктах
Відомий як “виступаючий за американський пріоритет”, Марко Рубіо часто використовує жорстку риторику. Так, у своїй промові на Мюнхенській конференції безпеки він сумував за “великими західними імперіями” і закликав США продовжувати їхню справу.
Відомий вислів «Unleash Chiang» (“Відпустимо Чіанга”) — це алюзія на Chiang Kai-shek, китайського військового лідера, який боровся з Мао Цзедуном та мав підтримку США. Цей кодовий вираз пов’язує Рубіо з родиною Бушів і їхніми військовими кампаніями.
У 2005 році Джеб Буш вручив Рубіо символічну золотошаблю, що підкреслювало його імідж “консервативного воїна” — так Рубіо ідеологічно близький до політики Джорджа Буша-молодшого.
Плани і амбіції: від Ірану до Куби
Рубіо ще в 2025 році, коли прийняв посаду держсекретаря, публічно пом’якшив тон, повторюючи обіцянки Трампа про “жодних нових війн”. Але на практиці він перетворився на одного з головних прихильників жорстких заходів проти Тегерана і Венесуели. Він підтримав атаки в Ірані, зробивши акцент на необхідності покарати автократів, таких як Ніколас Мадуро, якого назвав лідером “нарко-терористичної” організації.
Ось що важливо знати про його підхід:
- Паралельно із блокадами та економічним тиском ведуться переговори з представниками режимів, наприклад, із родичами Рауля Кастро на Кубі.
- Рубіо співпрацює з авторитарними лідерами Венесуели, поступово закріплюючи вплив без відкритої зміни режиму.
- В очах адміністрації заміна режиму не завжди є кінцевою метою, натомість важливіша їхня покірність і стабільність.
Війна в Ірані та її виклики для політиків США
Військові операції в Ірані, де США вперше застосували силу минулого літа, є пріоритетним викликом для Трампа та Рубіо. Цю кампанію складно назвати традиційною війною. Вона містить:
- інтенсивні авіаудари у поєднанні з дипломатичними сигналами;
- прагнення змусити режим поступатися без повного військового вторгнення;
- спробу послабити вплив Китаю та Росії у регіоні.
Експерти нагадують, що історія США пізнала багато спроб змінити зовнішні режими, і не всі вони були успішними. Водночас партнерські відносини зі США і лояльність до них залишаються ключовим показником у стосунках іншої держави з Вашингтоном.
Партнерство чи конфронтація? Погляд зсередини
Колишні посли та дипломати, близькі до адміністрації, наголошують, що Рубіо і Трамп діють, виходячи із безпеки американських інтересів, а не тільки заради зміни режимів. Для них це стратегія, яка включає:
- зміцнення військових зв’язків із союзниками, зокрема Ізраїлем;
- посилення тиску на опонентів;
- поступові економічні та політичні трансформації через “відкриття” ринків і демократією.
Це новий погляд на зовнішню політику, в якій тривала ескалація йде пліч-о-пліч із дипломатією та переговорами із тими, з ким раніше конфронтували.
Зараз ключове питання: чи зможе такий складний баланс сил і компромісів забезпечити стабільність і безпеку, або призведе до глибшого хаосу у відносинах між державами.
