Як Україна Доглядає за Військовополоненими Росіянами: Від Ворожнечі до Людяності
Олег протягом двох років бачив лише росіян, які намагалися його вбити на полі бою. Тепер сотні з них оточують його у таборі для російських військовополонених — і це стало його власним вибором.
Під покровом законності та людяності
Догляд за ворогом — справа дуже непроста в будь-якій країні. Українці, які працюють із військовополоненими, зіштовхуються з подвійним психологічним тягарем. Вони пам’ятають про жахливі злочини, скоєні окупантами на їхній землі, але разом із тим прагнуть показати світу, що Україна дотримується міжнародних норм і поводиться з полоненими гідно.
Мотиви працівників табору дуже різноманітні:
- для Олега це — спосіб позбутися ненависті;
- для когось — інтерес;
- для інших — внесок у спільну справу або просто робота з достойною зарплатою.
Контрасти й виклики в ставленні до полонених
Світ вже добре знає про систематичні знущання та катування російських полонених, зафіксовані ООН та правозахисними організаціями. В Україні, попри окремі випадки жорстокого поводження під час затримання, монітори наголошують, що це — радше винятки. Цю нерівність найкраще ілюструють кадри обмінів полоненими, де бідолашні виснажені українські солдати повертаються додому, а російські — відносно здорові.
Такі картини викликають у багатьох українців біль і сердечний біль, а для працівників таборів це справжнє емоційне випробування.
Приховані ролі й сімейні тіні
Олег, 58 років, що працює у львівському таборі, тримає цю роботу в секреті навіть від найближчих. Його брати й племінники досі на передовій, тож він боїться їхнього осуду та непорозуміння.
Він сам каже: «Як я можу їм сказати, що доглядаю за російськими полоненими?»
«Це на користь Україні» — про мотивацію і стратегії
Іван, 42 роки, допомагав створювати перший український табір для полонених після вторгнення 2022 року та пізніше — львівський. Він просить називати його лише Іваном з міркувань безпеки.
Україна свідомо відокремлює себе від агресора, демонструючи світові повагу до міжнародного права. Міжнародні організації, такі як Червоний Хрест та ООН, регулярно відвідують ці табори, маючи змогу поспілкуватися з тисячами полонених і жодного разу не відвідують російські табори з подібним доступом. Окрім того, Червоний Хрест навчає українських працівників нормам Женевських конвенцій.
Голова відділу, Іван, постійно стикається з осудом з боку своїх співвітчизників, які не розуміють, чому росіян піклуються:
- Він намагається донести, що чесне ставлення показує Україну як цивілізовану європейську країну.
- Це вигідно з огляду на міжнародний імідж,
- та відрізняє нас від ворога.
Постійна емоційна напруга та внутрішні конфлікти
Роман, який відповідає за харчування полонених, бачить у кожному прийомі їжі важке нагадування про війну.
Він зізнається, що після загибелі кузена дружини на фронті йому було вкрай складно приступити до роботи, і довелося взяти коротку перерву, щоб хоч трохи охолонути емоційно.
Коли повернувся, він обмежив спілкування з полоненими — адже «бар’єр завжди є» й ніколи його повністю не знімеш.
Віддаль і відносини з ворогом
Олексій, охоронець, тримає і фізичну, й емоційну відстань від полонених:
- «Я бачу в них ворога, тих, хто намагався тебе вбити», — розповідає він, стоячи за десять метрів від двох десятків полонених.
- Втім, він визнає, що не можна бути зовсім байдужим.
Медична робота: Людяність крізь біль і втрати
Роберт, медик табору, не має вибору — йому доводиться контактувати з полоненими напряму, лікувати їх.
Для нього це — постійна внутрішня боротьба, де одне питання не дає спокою: чи не зраджує він своїх побратимів і країну своєю допомогою ворогу, якому загинули рідні.
«Кожен із нас має свій цвинтар людей, які не дожили до сьогодні», — каже він із насущною гіркотою.
Показуючи невеличку коробку зі шпильками від осколків — пам’ятку болю — він запитує себе, як така людяність не могла бути знищена, не змивається сльозами й горем.
Працьовитість і співчуття у декількох гранях
Мар’ян, 43 роки, керує майстернею, де полонені плетуть меблі з лози. Для нього це суворе розмежування між роботою та війною:
- він звик розділяти моменти, коли працює з ворогом, і коли бореться з ним на фронті;
- незважаючи на наявність численних гострих предметів, небезпеки він не відчуває;
- інколи відчуває до полонених навіть співчуття.
Він пригадує колишнього працівника майстерні, який, пройшовши обмін, знову потрапив у полон і повернувся працювати. «Незвично, але добре, що він тут — робить корисну справу, а не вбиває моїх співгромадян», — ділиться Мар’ян.
Шлях до відпущення ненависті
Олег, колишній боєць, поранений у сутичках із ворогом, зізнається, що спочатку не міг уявити себе поруч із росіянами у таборі. Та раптом усвідомив, що мусить зробити цей крок для власного душевного порятунку:
- Він захотів поглянути їм в очі,
- зрозуміти, чи зможе пробачити,
- усвідомити, чи зможе прожити все життя з тим тягарем ненависті.
Перші дні у таборі Олег пам’ятає як спустошення — полонені здавалися йому сірою масою, байдужою і безнадійною. Але з часом він заговорив із ними, відчув, що злості стало менше.
Він чітко розуміє: прощати означає не забувати. «Занадто багато моїх людей загинуло, щоб просто так відпустити…» — каже Олег.
Він мріє повернутися на фронт, і якщо зустріне полоненого, звільненого з його майстерні, – стрілятиме, але вже без ненависті.
