Поліна Лева: 90 років любові до землі, родини і пісні
Дитинство, позначене трагедіями і переживаннями
Народжена 2 травня 1936 року у невеликому селі Кіровка на Кіровоградщині, Поліна Лева росла в нелегких умовах. Її сім’я пережила Голодомор — трагедію, що забрала життя її двох молодших братів і сестри.
“У 1933 році померла сестричка, їй було всього шість місяців. Мама працювала на жнивах, далеко від дому. Поки повернулась, чужі нянечки дали дитині гарячу житню кашу, через що вона померла. Мій брат, народжений 1938 року, помер від хвороби”, — згадує Поліна.
Батько, ремісник-чоботар і музикант, зігрівав сім’ю своїм співом і грою на гармошці, передаючи дочку любов і до роботи, і до пісні. Але коли почалася Друга світова, він пішов на фронт і так ніколи не повернувся — з 1943 року вважався зниклим безвісти.
Вижити в страшні часи: війна і голод
Під час окупації селяни боролися за життя. Молодих дівчат забирали на примусові роботи до Німеччини, тож мама Поліни ховалася у схованці, щоб уникнути депортації. Маленька Поліна жила з бабусею, яка дбала про неї у той складний час.
“Маму мали забрати, але вона сховалась під очеретом у ставку. Я ж залишалась з бабусею, яка лагідно мене доглядала”, — розповідає жінка.
Після війни молодій Поліні довелось вступити у школу, але перші роки були наповнені голодом і бідністю. “У 1947-му році ми їли траву і листя з дерев, щоб вижити”, — згадує вона. Через нестачу коштів дівчина не змогла продовжувати навчання після семи класів і два роки працювала у колгоспі, сапаючи буряки.
Безкоштовна освіта і амбіції
Згодом у селі відкрили безкоштовну школу, і Поліна повернулася до навчання. Її наполегливість принесла плоди: завдяки рекоментації колгоспу вона вступила до Бобринецького сільськогосподарського технікуму на спеціальність агронома.
“Два роки роботи у колгоспі дуже допомогли, адже голова дав мені довідку для вступу без конкурсів”, — каже Поліна.
Саме в технікумі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром, з яким одружилася 8 травня 1960 року.
Родина, праця і пісня — три кити життя
Після одруження подружжя переїхало в село Воронівка. Там Петро став головним агрономом, а Поліна працювала агрономкою-насіннєводкою. Вони жили працею, присвячуючи кожен ранок і вечір землі.
“Мама вставала о п’ятій ранку й поверталась додому пізно ввечері, але ще встигала доглядати господарство і співати в сільському хорі”, — згадує донька Наталія.
У їхній сім’ї з’явилося троє дітей — Юрій, Віктор і Наталія. Батьки виховували дітей у повазі до праці та обов’язку, а також знаходили час для турботи про розвиток і дозвілля родини:
- садили картоплю й сапали буряки,
- доглядали худобу — корів, свиней, гусей, качок і курей,
- організовували поїздки та екскурсії,
або просто підтримували дітей у навчанні і житті.
Сила в музиці й вірі
Поліна Лева багато років співала у сільському хорі й була півчою в місцевій церкві. Вона переконана, що саме музика допомагала їй зберігати сили й гармонію духу навіть у найдавніші роки.
“Вдома співаю і досі. Пісня тримає мене, дарує надію і сили”, — ділиться жінка.
Гіркі втрати — біль, який не зникає
Життя принесло Поліні чимало втрат. Вона пережила смерть двох синів і чоловіка. Їхня родина залишилася без найрідніших людей:
- старший син Юрій пішов із життя у 2021 році,
- Віктор — у 2024 році,
- чоловік помер у 2008 році після 66 років спільного життя.
Та попри все, її серце зігріває присутність дітей, онуків і правнуків. У неї вже четверо онуків і двоє правнуків, серед яких особливо тісний зв’язок із дев’ятирічним правнуком Ярославом.
“Він завжди з нетерпінням чекає нашого приїзду і першим біжить обіймати бабусю”, — розповідає донька Наталія.
Родина і дім — справжній скарб
Недавно Поліна святкувала своє 90-річчя у вузькому колі людей, які їй дорогі. Вона відмовилася від розкішного святкування, воліючи простий затишок рідного дому й близькість рідних.
“Для неї найголовніше — батьківщина і сімейне тепло. Навіть онучка, що служить на війні, приїхала спеціально, щоб привітати бабусю”, — ділиться Наталія.
Навесні Поліна як завжди сіє город, доглядає за курми і пече хліб власноруч, не зважаючи на деякі фізичні труднощі. Влітку живе у селі, а взимку — у доньки в Кропивницькому, але завжди тягне назад до рідної землі.
“Вона цілує свій поріг і ліжко, кажучи, що це її життя. Віддати її геть із села — означає забрати частину її душі”, — говорить донька.
Сила у вірі і турботі
Наталія Маніцька, вчителька початкових класів, розповідає, що саме від матері навчилася цінувати працю, любов та співчуття. Для Поліни важливо не лише особисте життя, а й доля країни — вона уважно слухає новини та молиться за Україну і військових, особливо за онуку, котра служить у армії.
“Мама глибоко переживає через війну, тримає в серці надію на мир і перемогу”, — каже донька.
Мрія про мир і щасливе завтра
У свої дев’яносто років Поліна Лева вірить, що світло перемоги вже близько.
“Все можна пережити, скажу так, але без війни — це було б набагато простіше”, — повторює вона слова своєї бабусі.
