Письменник і військовослужбовець Олександр Михед у розлогій інтерв’ю розкриває глибини культурної війни, що відбувається навколо України, а також ділиться міркуваннями про значення пам’яті, мови та ідентичності в умовах війни. Він розглядає війну не лише як воєнний конфлікт, а й як тривалу боротьбу сенсів — культурну і символічну війну, що формує фундамент національної свідомості та опору.
Інтерв’ю відбувається у рамках спецпроєкту «Війна сенсів» видання «Детектор медіа», який присвячений глибокому аналізу культурно-символічних аспектів протистояння з ворогом. Серед попередніх співрозмовників в проєкті були стратегічна комунікаційниця Любов Цибульська, медіаексперт Олексій Ковжун, історик Антон Лягуша, правозахисник Максим Буткевич та письменниця й режисерка Ірина Цілик.
Олександр Михед – автор понад десяти книжок, серед яких «Котик, півник, шафка», «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», «Живі. Зрозуміти українську літературу» та «Пожирач гріхів». Ці твори з’явились у світ під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Особливої уваги заслуговує книжка «Позивний для Йова», яка, окрім української версії, була перекладена англійською, польською, нідерландською та словацькою мовами.
Розмовляючи про світоглядне протистояння з агресором, Михед наголошує на ключовій ролі культури й мови у цій боротьбі, зазначаючи, що українська мова, яка описує досвід війни, має бути максимально точною, зрозумілою та без двозначностей. Він також підкреслює, що пам’ять — це щоденна праця, а думання про майбутнє в умовах війни є виключним привілеєм.
Російська культура як символ смерті
— На запитання про те, на якому етапі культурно-символічної війни ми наразі перебуваємо, Олександр Михед відповідає, що це лише початок глобального конфлікту. Перебуваючи на п’ятому році повномасштабної війни, він вважає цю війну першим актом ширшої історичної драми. Такий погляд допомагає зберегти адекватність і розуміти, що кінець конфлікту поки не проглядається. Українське суспільство, за його словами, має перевагу завдяки досвіду воєнного стану, що допомагає краще підготуватись до подальших викликів.
Він стверджує, що:
-
Росія перебуває у стані постійної війни з демократичним світом, змінюючи лише форми цієї боротьби – від холодної до гібридної та гарячої війни.
- Культурна війна стала одним із основних напрямів цієї багатовимірної агресії.
Михед наголошує, що ідентичність виникає з культури, тому атака на культуру — це напад саме на фундамент української ідентичності. Ворог систематично атакує культуру, історію і міжособистісні зв’язки, намагаючись переписати або знищити їх.
Для організації захисту необхідна цілісна державна політика, що включає такі складові:
-
Впровадження дубляжу українською мовою.
-
Законодавче закріплення квот на українську музику.
- Державна підтримка книговидання — зокрема заборона ввезення російських видань.
Михед акцентує увагу на тому, що під впливом зовнішніх обставин під час кризи люди завжди повертаються до власної історії, культури та пошуку відповідей на питання «хто ти» та «чого чекати з минулого» — так було у 2004, 2014 і 2022 роках.
Письменник, який навчався російської філології, пояснює, що його мотивацією було не лише читання класичної літератури, а й розуміння глибоких механізмів культури, щоб мати інструменти для роботи та розуміння. Особливо з 2022 року ці знання перетворилися на інструмент розбору і осмислення російської «хтоні», тобто темної, підсвідомої культури, яка глибоко пов’язана зі смертю й занепадом.
Основні тези про російську культуру:
-
Вона є культурою культу смерті та вмирання, яка протистоїть українській вітальності та життєстверджуючим цінностям.
-
Навіть авангардні мистецькі явища, як-от гурт Shortparis, відображають цю культуру смерті і тоталітарних тропів.
- Російська культура є «мертвою», подібно до Леніну у мавзолеї — символі її застиглості й неможливості розвитку.
Мова війни: іменувати речі своїми іменами
За словами Михеда, на початку повномасштабного вторгнення виникла гостра потреба у мові, здатній описувати травматичний досвід війни. Його власна книжка «Позивний для Йова» спрощує мову до її найголовнішого сенсу, нагадуючи про чіткість і доступність.
Ключові характеристики мови війни в його баченні:
-
Точність формулювань — щоб усі, зокрема міжнародна спільнота, розуміла зміст без двозначностей.
-
Утримання від «мови-маскувальної сітки» або «заспокійливих ковдр», які раніше якось пом’якшували сприйняття реальності.
- Протидія свідомому російському розмиванню фактів і правди, що є інструментом гібридної війни.
Михед наголошує, що така поведінка властива для режимів автократії, які постійно підривають базові поняття, у тому числі правду.
Відтак говорити мовою чітких фактів і називати речі своїми іменами — це не лише важливо, а є необхідною складовою боротьби.
Українська мова, особливо у військовому й культурному контекстах, має надзвичайно тонко налаштоване «естетичне вухо», готове одразу відчути і відкидати зайве.
Важливим у мовленні війни є також усвідомлення позиції очевидця, який не приписує собі чужих досвідів.
Водночас Михед звертає увагу, що міжнародні партнери, спілкуючись із Україною, часто спробують згладити гострі кути замість того, щоб їх чітко називати.
Про переклад і сприйняття української літератури за кордоном він розповідає:
-
Зазначає, що небагато західних інтелектуалів повністю усвідомлюють глибину загрози з боку Росії.
-
Особливо важливо, щоб міжнародні голоси, які говорять правду про загрозу, звучали і були почуті.
-
Прикладом таких голосів є фінська письменниця Софі Оксанен та її книжка «В одну річку двічі. Мізогінія як зброя Росії», де авторка описує геноцидні практики Кремля крізь призму особистої історії.
- Дуже важливо, щоб такі голоси сприймалися як свої, співзвучні з національними сенсами аудиторії.
Він наводить і приклад словацького перекладу «Позивного для Йова», який автор рецензії пов’язує з особистими історичними спогадами про радянську агресію 1968 року, але вважає відсутність прощення в книзі недоліком. Михед вважає це нереалістичним запитом у момент війни, коли за 13 місяців повномасштабного вторгнення прощати агресора надто рано.
Його метод розповіді про війну – це оповідь зі своєї власної перспективи, поєднання особистого досвіду з ширшими воєнними подіями. Так, наприклад, у щоденниковому записі для британського видання він поєднує трагедію втрати домашнього улюбленця з масштабним обстрілом багатоповерхівки в Тернополі, створюючи мости між особистим горем і великим суспільним лихом.
Цей прийом викликав у читачів відгук, коли вони розуміли особисту історію і одночасно не могли уявити масштаб трагедії війни.
Пам’ять і майбутнє як складні виклики суспільству
Михед відзначає, що повномасштабна війна продемонструвала неспроможність глобальної системи безпеки й міжнародних інституцій. Україна змушена була взяти на себе не лише відповідальність за власну долю, а й відігравати роль найбільш зрілого актора в міжнародній політиці, де одні сторони прагнуть руйнувань, а інші намагаються уникати активної позиції.
Він вказує на приклади сучасних митців — поетку та військовослужбовицю Ярину Чорногуз і письменника Артура Дроня, які своєю творчістю знаходять точний голос у складних обставинах.
Михед підкреслює важливість постійного нагадування про факт російської агресії, адже:
-
Світова пам’ять коротка і легко маніпульована.
- Українці здійснюють щоденну роботу збереження правди та актуалізації інформації про війну через медіа та особисті комунікації.
Прикладом є увага до правильної транслітерації імен і топонімів — «It’s Kyiv, not Kiev», «Одеса з однією «с»» — що свідчить про прагнення до поваги й точності у деталях.
Водночас із цими повсякденними справами постають більш складні питання — нагадування про гідність і справедливість.
Наостанок письменник говорить про запит на справедливість, який, на жаль, не має реалізації через відсутність дієвих міжнародних механізмів і волі. Це позбавляє надій на швидке досягнення справедливості.
Він зазначає, що світ усе ще охочий досліджувати негативні сценарії та можливості, які в них відкриваються, а справжнє усвідомлення ролі справедливості ще попереду.
Про пам’ять він каже, що нею пронизане все українське суспільство, яке скалічене війною. Багато втрат досі не осмислені і не залікувані.
Те, що багато хто вважає війною, що ось-ось припиниться, — радше ілюзія, що лише посилює внутрішній заклик зберегти пам’ять.
Отже, збирання й утримання уламків спільної пам’яті — щоденна праця кожного українця, яка невіддільна від переживання травми війни.
На питання про можливий кінець світоглядного протистояння з ворогом, Михед відповідає, що думання про майбутнє зараз — це певним чином привілей, закрита категорія, що доступна лише тим, хто має ресурс на це думання.
Він нагадує, що сучасний стан суспільства, насамперед через війну, не дає змоги легко сприймати й планувати майбутнє.
Команда «Детектора медіа» більше ніж 20 років виступає як наглядова інстанція (watchdog) українських медіа, аналізуючи якість контенту і мотивуючи медіа дотримуватися високих професійних та етичних стандартів. Завдяки зусиллям редакції, інформація, яку отримує читач, має бути чесною і повною.
Напередодні 22-річчя видання було оголошено про відновлення Спільноти — кола активних людей, які не лише фінансово підтримують незалежну журналістику, а й долучаються до вироблення ідей та отримують ексклюзивний доступ до інформації про стан українських медіа.
Цей рух є особливо важливим у сучасних кризових умовах, коли якісна журналістика набуває надважливого значення у формуванні суспільної думки та інформаційного поля країни.
