Конфлікт в Ірані – США формують велику коаліцію для урегулювання ситуації в регіоні

Якби Сполучені Штати мали союзників в Ірані у тому розумінні, в якому вони діяли до часів адміністрації Трампа, на цьому етапі війни американські військові вже готувалися б до триумфального повернення додому. Замість цього в регіон були б залучені міжнародні механізми стабілізації та відновлення за участю Організації Об’єднаних Націй (ООН), зокрема через створення перехідної адміністрації, упровадження системи правосуддя, місії з підтримання миру, гуманітарних організацій та міжнародних донорів.

Раніше так і відбувалося: коли США на чолі коаліції досягали незворотних воєнних результатів, Рада Безпеки ООН затверджувала правила нового існування, легалізуючи міжнародну присутність. У цей процес активно включалися країни, дружні до США, які брали на себе відповідальність за наслідки війни й відновлення країни. Особливо вагомою була роль європейських партнерів — суттєва в ході військових операцій і визначальна на стадії постконфліктного відновлення.

Чергова війна в Перській затоці могла б гармонійно вписатися у перевірену коаліційну парадигму, однак обставини змінилися. Спершу через небажання США, а тепер — через відмову традиційних союзників, ця модель не отримала розвитку. Можливо, настав час знову шукати формулу коаліційної перемоги.

Союз трьох з половиною у пошуках розширеної коаліції

Війна в Ірані дозволяє краще збагнути, що насправді сьогодні означає союзництво для Сполучених Штатів. Раніше це поєднувало військову складову, геополітичне партнерство та політичну сумісність, що формувало стабільний альянс країн, що ухвалювали спільні інтереси західного світу. Нині такого спільного знаменника нема. Американська коаліція в Ірані наразі складається з двох із половиною країн, без перспектив відновлення за участю традиційної європейської чи японської підтримки, хоча є сподівання включення країн Перської затоки.

Зараз Сполучені Штати ведуть бойові дії у спільній операції з Ізраїлем за підтримки Сполученого Королівства, яке активно сприяє формуванню міжнародної коаліції для відкриття Ормузької протоки. Проте поки що немає жодних міжнародних ініціатив із планування постконфліктного устрою Ірану. Через систему ООН Китай та Росія намагаються запобігти капітуляції іранського режиму, просуваючи ініціативи щодо припинення вогню та пом’якшення мандату міжнародної присутності в Ормузькій протоці. Така позиція може відповідати інтересам США, але здійснюється не їхніми традиційними союзниками, і вартість такої підтримки є надзвичайно високою.

Інтерес викликає можливий розвиток подій після воєнної перемоги США й Ізраїлю над Іраном, яка може настати швидше, ніж очікують. Існує ймовірність, що подальший постконфліктний період буде підтримуватись коаліцією тих самих двох із половиною країн. Альтернативою стане нове зближення Ірану з Китаєм і Росією, що знецінить усі американські витрати на війну.

Історичні паралелі

• Перша війна в Перській затоці (1990–1991), спрямована на звільнення Кувейту від іракської окупації, завершилася встановленням режиму припинення вогню на рівні Ради Безпеки ООН, запровадженням прикордонного моніторингу та механізмів міжнародної відповідальності Іраку. У цій операції США зберігали роль силового лідера та оператора швидкої стабілізації, Кувейт почав відновлення державного управління, Японія стала головним невоєнним донором, надавши фінанси та мінні тральщики, а країни Європи й Саудівська Аравія взялися за розмінування і забезпечення безпеки навігації.

• Друга війна в Перській затоці (2003) із повалення іракського режиму пройшла за участі США та Великої Британії, які швидко здобули воєнну перемогу, після чого Рада Безпеки ООН визнала їх окупаційними державами з міжнародною відповідальністю за відновлення. Союзники взяли на себе зобов’язання підтримувати стабілізацію, фінансування реконструкції та створення нових сил безпеки.

• Балканський регіон. У Боснії та Герцеговині після угод у Дейтоні 1995 року американська військова присутність увійшла в ширший міжнародний контекст із взаємодією ООН, НАТО і ЄС. Подібна схема була відтворена у Косові після Кумановських угод 1999 року.

• Сомалі. Після американської військової операції 1992–1993 років криза була переведена у формат стабілізаційної місії під керівництвом ООН.

• Гаїті (1994). Багатонаціональні сили під американським командуванням створили умови для запровадження міжнародної поліції й стабілізаційних структур.

• Афганістан, після повалення режиму Талібану 2001 року, початковий сценарій повторював знайомий механізм: тривала воєнна фаза, що призвела до Боннської конференції та формування політико-правової основи Радами Безпеки ООН, розгортання сил НАТО під командою ISAF, а також долучення ЄС, Японії та Саудівської Аравії до фінансування відновлення. Однак згодом ця система зачепилася і призвела до розвалу.

• Далекосхідний регіон показує інші приклади: Камбоджа мала масштабну міжнародну місію, сформовану внаслідок політичної угоди під егідою ООН, а індонезійські події 1965 року — це випадок посереднього геополітичного втручання через проксі без офіційної коаліції.

• Західна півкуля. В США часто брали на себе основну відповідальність за військові операції у країнах, таких як Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, Панама, водночас намагаючись оформити присутність міжнародних організацій, хоч і іноді лише фасадну.

Попри різноманітність сценаріїв, США завжди мали вибір: діяти самостійно чи у коаліції. Сучасна війна в Перській затоці є особливою, адже можливості для коаліційних дій для Вашингтона надзвичайно обмежені. У цьому контексті Китай отримав можливість запропонувати підтримку там, де США очікують, але не мають відповіді від традиційних союзників.

Американські індивідуальні союзи

Після Другої світової війни американська концепція союзництва поєднувала військову складову й ширше геополітичне співробітництво. Адміністрація Трампа не зруйнувала загальну логіку, але змінила форму комунікації, що призвело до значних напружень.

За Стратегією національної безпеки США від листопада 2025 року:

• Мережа союзів є одним із ключових джерел американської сили.
• Союзники і партнери надто довго покладали на США основні витрати на власну оборону.
• Указ Президента США від 6 лютого 2026 року ("Америка передусім") передбачає пріоритет для партнерів, які вже інвестують у власну оборону та мають стратегічне значення.
• Продажі озброєнь спрямовані на реіндустріалізацію США.

Проблема полягає у правильному підрахунку внеску союзників і вигод від партнерства, що на сьогодні демонструє значні прорахунки. Без спільних інтересів і координації союзи розриваються відцентровими силами і на військовому, і на геополітичному рівнях.

Військова присутність США у світі (дані 2024 року):

• Загалом: не менш ніж 128 закордонних баз та військових об’єктів у щонайменше 51 країні.

  • 68 — постійних баз.
  • 60 — тимчасових або баз доступу.

• Індо-Тихоокеанський регіон:

  • 24 постійні бази.
  • 20 баз доступу.
  • Має близько 81 тисячі військовослужбовців, 54 774 із яких — у Японії, 24 234 — у Південній Кореї.

• Європа:

  • 31 постійна база.
  • 19 баз доступу.
  • Близько 67,2 тисяч військових.

• Близький Схід:

  • 8 постійних баз.
  • 11 баз доступу.
  • Близько 5,4 тисяч військовослужбовців.

• Крім постійних баз, США мають війська на ротаційній основі або тимчасових завданнях, наприклад:

  • Приблизно 3,8 тисячі — у Йорданії.
  • Близько 2,3 тисячі — у Саудівській Аравії.

• Африка: 2 постійні бази і 7 інших об’єктів доступу.

• Центральна та Південна Америка, Карибський басейн: 3 постійні бази й 3 бази доступу.

Ця глобальна мережа підтримується численними угодами про статус військ та умови доступу, що створюють правову основу для безпекових механізмів, навіть якщо не є договорами про взаємодопомогу. У США підписано понад 100 таких угод з різними країнами.

Основні системи оборонних договорів:

• Північноатлантичний договір (НАТО).
• Міжамериканський договір про взаємну допомогу (Трактат Ріо).
• АНЗЮС (пакт США, Австралії та Нової Зеландії), який функціонує переважно між США та Австралією, адже безпекова гарантія США для Нової Зеландії припинена з 1986 року.
• Двосторонні договори з Японією, Республікою Корея та Філіппінами.

Північноатлантичний договір залишає за собою роль головної багатосторонньої системи колективної оборони. Попри те, що Міжамериканський договір формально діє, його фактична політична і військова значимість суттєво знизилася: наприклад, Мексика, Нікарагуа, Болівія і Еквадор вийшли з нього, хоча Венесуела згодом повернулася, а Уругвай відкликав денонсацію в 2020 році.

Особливе місце серед американських партнерів займають арабські країни Перської затоки:

• Для низки з них передбачено статус «Основного союзника поза НАТО» — без класичного договору про спільну оборону, але з комбінованими безпековими і політичними форматами:

  • Бахрейн, Кувейт, Катар і Саудівська Аравія — мають такий статус (Катар отримав у 2022 році, Саудівська Аравія — у січні 2026 року).
  • Об’єднані Арабські Емірати та Оман офіційно не мають цього статусу.

• Така система дає базу взаємодії, достатню для залучення США у війну 1990–1991 років без формального статусу основного союзника, як це було у випадку Кувейту.

• Паралельно він вказує на власний регіональний механізм — Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (GCC), що дотримується принципів неподільності регіональної безпеки. Згідно з їх Хартією та Угодою про спільну оборону (Joint Defence Agreement), напад на одну країну розглядається як напад на всі.

Пошук союзницької підтримки

Зараз військова допомога США в Перській затоці з боку формальних союзників є обмеженою та вибірковою:

• Велика Британія: надає критичну інфраструктурну підтримку — спільна база Дієго-Гарсія, яка використовується для ударів по іранських ракетних об’єктах.
• Німеччина: дозволила транзит американської військової логістики через базу Рамштайн.
• Румунія: також підтримує військову логістику.

Водночас:

• Франція: заборонила прольоти ізраїльських літаків із американським озброєнням.
• Італія: не надала безпосередній доступ до авіабази Сігонелла без окремих погоджень.
• Іспанія: закрила повітряний простір для американської військової авіації, залученої в кампанію.

Цього рівня підтримки замало, аби відповідати статті 5 Північноатлантичного договору, яка з часу заснування НАТО застосовувалась лише один раз — на прохання США після терактів 11 вересня 2001 року. Тоді європейські країни активно підтримували Америку в обороні, а зараз такої спільної реакції немає, перш за все через відсутність прямої загрози території США.

Відкриття Ормузької протоки та інші виклики

Для перемоги в Ірані Сполученим Штатам сьогодні потрібні:

1. Відкриття Ормузької протоки для вільного проходу суден.
2. Захист регіональної інфраструктури — критичних енергетичних і військових об’єктів.
3. Залучення міжнародних політичних і економічних ресурсів для створення умов відходу Ірану від впливу Китаю.

Збройні сили НАТО мають у своєму арсеналі:

• Чотири постійні морські групи (дві бойові і дві протимінні).
• Флот із 14 літаків AWACS, здатних до тривалого повітряного і морського спостереження.
• Сили швидкого реакції, готові до розгортання чисельністю близько 10 тисяч військових, з 17 кораблями та понад 20 літаками.
• Широкі навчання Steadfast Dart 26 у лютому демонстрували можливість оперативного мобілізації ресурсів.

Однак, на сьогодні залишається відкритим питання політичної готовності Європи в умовах постійного військового тиску Росії на Україну та загрозі нового великого конфлікту.

Багатонаціональні морські сили

Під керівництвом штабу 5-го флоту США в Бахрейні працює:

• Об’єднані морські сили, створені у 2002 році.
• Коаліція широкого міжнародного складу — 47 держав від США, Британії, Франції, Німеччини, Італії й Японії до Індії, Пакистану, Саудівської Аравії, Катару, Бахрейну, ОАЕ та Омана.
• Операції із забезпечення безпеки ключових морських маршрутів у регіоні від Арабської затоки до Червоного моря і Аденської затоки на площі близько 3,2 млн кв. миль.
• Хоча це широка коаліція, її сфера діяльності переважно пов’язана з антипіратством і боротьбою з контрабандою, а не веденням бойових дій у Перській затоці.

Захист регіональної інфраструктури

Країни Перської затоки наразі не мають функціонуючої архітектури для спільного захисту інфраструктури. Американські війська здійснюють свої заходи самостійно:

• Близько 10 тисяч військових у Катарі, де розташовано штаб 5-го флоту.
• Приблизно 8 тисяч у Бахрейні разом з корабельними силами.
• Військові склади та логістика — у Кувейті.

Це не забезпечує всебічного захисту енергетичних і торговельних активів базових країн від раптових атак. Однак країни Перської затоки мають значні фінансові ресурси, а, наприклад, Україна володіє практичним досвідом у забезпеченні охорони важливих об’єктів.

Постконфліктне відновлення Ірану

Країни Перської затоки потенційно можуть надати фінансову підтримку для відновлення іранської економіки і соціальних інститутів. Однак:

• Вони не братимуть на себе цю роль.
• Ізраїль не має належного досвіду, щоб виступити в цій ролі.
• США не зацікавлені через внутрішньополітичні обмеження.

Необхідна участь таких організацій, як ООН, ЄС, МВФ, Світовий банк та міжнародних гуманітарних структур, які збереглися, хоч і значно скоротили свою присутність після згортання багатьох програм USAID.

Проблема логіки союзництва

Ключова перешкода для США в реалізації повноцінного стратегічного партнерства полягає в розваленні самої логіки союзності. Адміністрація Трампа відмовилася від європейських союзників як надійного геополітичного партнера, розраховуючи на інші формати взаємодії, включно з можливим порозумінням із Росією і Китаєм. Сьогодні США вимагають від європейців беззаперечної підтримки у війні і повоєнному відновленні, не пропонуючи визнання їх як рівноправних співтворців світового порядку. Внаслідок цього сформувати єдину систему союзів від Атлантики до Перської затоки наразі неможливо.

Якщо Сполучені Штати прагнуть отримати союзницькі ресурси для успішного завершення конфлікту в Ірані та безпечного повернення військ, їм доведеться переглянути ставлення до НАТО — не лише як до локального європейського альянсу, орієнтованого на закупівлю американської зброї в умовах загрози з боку Росії, а як до багатосторонньої системи глобальної безпеки. Наразі ж самі США обмежують можливості колишніх партнерів, позбавляючи їх інструментів для надання ефективної допомоги.