22 липня 1944 року у Празі відійшов у вічність один із найвидатніших українських поетів ХХ століття — Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба). Цей письменник, представник «Празької школи», автор відомих віршів «Чари ночі» та «З журбою радість обнялась», був також батьком поета й націоналіста Олега Ольжича, страченого в концтаборі Заксенгаузен.
Видання ТИЖДЕНЬ нагадує, що життя і творчість Олександра Олеся невід’ємно пов’язані з темою еміграції, якій присвячена низка його поезій. Зокрема:
- Вигнані дні течуть, як ріки сліз,
- Думки у вигнанні сплять, мов мертві,
- Ніжні спогади шиплять, мов змії,
- Душа плаче, немов дитина.
Важливим моментом у формуванні сучасного українського культурного пантеону стало перепоховання в 2017 році Олександра Олеся та його дружини Віри на Лук’янівському кладовищі у Києві, що символічно здійснило мрію поета повернутися на рідну землю.
Історія втрати рідної землі була притаманна не лише поетові, а й його предкам. Трагедія вигнання не була нова в його родоводі. Виклики XVII століття — періоду Руїни — нагадують випробування, які пережили його предки, рятуючись від війни та зболено спостерігаючи втрату незалежності країни. Український історик Олександр Оглоблин припускав, що родина Олександра Олеся походить від козацько-старшинського роду Кандиб, який оселився на території Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини наприкінці XVII століття. Засновник роду — корсунський полковник Федір Кандиба, що побудував стрімку кар’єру в оточенні правобережного гетьмана Петра Дорошенка. У 1675 році він перейшов на бік Івана Самойловича і оселився в Ніжинському полку, в околицях Конотопа, де довго служив сотником.
За словами літературознавця Михайла Возняка, Кандиба міг бути автором «Літопису Самовидця». Проте більшість дослідників схиляються до іншої версії, називаючи автором Романа Ракушку-Романовського, також вихідця з Правобережжя.
Федір Кандиба був частиною козацької старшини, яка в період Руїни переселилася на Лівобережжя і стала політичною й економічною елітою Гетьманщини. Разом із Кандибами сюди перебралися також родини Дорошенків, Скоропадських, Галаганів, Лизогубів, Ханенків, Гоголів, Кочубеїв та інших.
Старшинські родини не лише адаптувалися до нових умов, а й зберегли впливові позиції. Зокрема, Дорошенки осіли в Сосниці. Петро Дорошенко був відправлений до Москви, а його брати Андрій та Григорій залишилися у Гетьманщині.
Климентій Зиновіїв, бароковий письменник і також представник Правобережжя, у вірші «Про тих, що помирають там, де не народжуються» написав:
- Дуже мало людей помирає там,
- Де хто в якій країні на світ народжується.
- Бо кажуть, що голова шукає місце:
- І де комусь суджено — там її і складає.
Так він висловив настрій покоління, яке було змушене залишити рідні домівки і жити у новому середовищі — Лівобережній Гетьманщині. Це свідчить про масштаб соціальних змін, викликаних військовими подіями.
Військові й політичні зрушення другої половини XVII сторіччя викликали масові міграції на українських землях. Перекроювання кордонів і постійні війни зруйнували умови стабільного проживання у багатьох регіонах Гетьманщини.
Ключовим етапом стало Андрусівське перемир’я 1667 року, яке:
- Закріпило поділ України по Дніпру.
- Розділило Військо Запорозьке на дві частини: Правобережжя під Річчю Посполитою, Лівобережжя під московським впливом.
- Не вирішило міжнародної кризи, а стало фактором подальшого протистояння.
У 1669 році Петро Дорошенко, прагнучи укріпити свою владу, уклав угоду з Османською імперією про протекцію останньої над Правобережним Гетьманатом.
У 1672 році Іван Самойлович обраний гетьманом Лівобережжя, спираючись на підтримку Москви. Він намагався об’єднати Гетьманщину під своїм керівництвом. Щоб утримати владу, він застосовував:
- Здобуття лояльності козацьких полків.
- Контроль над населенням для поповнення військ і забезпечення ресурсами.
- Легітимізацію влади через підтримку місцевих мешканців.
Після здобуття посади Самойлович почав залучати військових діячів Дорошенка на свій бік та організовувати переселення населення з Правобережжя на Лівобережжя. Цей процес, окрім реальних військово-стратегічних цілей, мав і символічне значення — позначення занепаду впливу Дорошенка.
У 1674 році військовий похід Самойловича та воєводи Григорія Ромодановського завершився обранням Самойловича гетьманом «обох берегів Дніпра» й присягою правобережної старшини московському царю.
Одночасно з цим за підтримки союзників-османів з Османської імперії була організована військова кампанія на Правобережжі, що спричинила масовий рух населення на безпечніше Лівобережжя. За свідченнями Самійла Величка, мешканці Умані й інших правобережних міст часто не чекали на наближення війни, залишали свої оселі й переселялися на лівий берег Дніпра, осідаючи в основному в Полтавському полку і вздовж дніпровського узбережжя.
У 1674 році османське військо обложило Ладижин і Умань, придушивши опір і примусивши городян шукати притулок на Лівобережжі. У своїх літописах Самійло Величко описує переселення, звертаючи увагу на:
- Гіркі прощання з рідними містами.
- Масове оселення в Полтавському полку — особливо у містах Оріль, Царичанка, Маячка, Нехвороща, Кереберда, заснована Іваном Сірком.
- Збільшення населення Слобідських полків.
- Розростання територій, які раніше були малонаселені.
Події цих років також описує Літопис Самовидця. Так, 1675 року він зазначає, що Україна стала майже пустою, оскільки залишки населення перетекли за Дніпро.
Іван Самойлович використовував війну, щоб контролювати переселення. Зокрема, зафіксовано, що під час 1674 року було евакуйовано мешканців Черкас — місто з наказом знищити, аби запобігти його використанню силами Петра Дорошенка.
У 1675 році Самойлович звертається до полковників із проханням і допомогою організувати безпечне переселення жителів Мошен:
- Описує, що мешканці потерпали від нападів Дорошенка і бояться за життя.
- Просить полковників надати покровительство для переселення разом із сім’ями та майном.
- Ці дії отримали підтримку і сприяння з боку керівництва.
Щодо Черкас гетьман радить уникати військових операцій до офіційного наказу, щоб не провокувати локальне заворушення, але натякає на можливі примусові заходи.
Особливо примусовий характер переселень проявився у так званому «Великому згоні». Після османських походів на Чигирин та поразки козацько-московських сил було втрачено контроль Самойловича над Правобережжям, яке перейшло під владу Юрія Хмельницького.
Війська Самойловича отримали завдання переселити з Правобережжя залишки населення:
- У вересні 1678 року був наказ комонному полковнику Іллі Новицькому переселити мешканців Канівського полку.
- 1679 року військами керував гетьманич Семен Самойлович, що примусово виселяв міста Ржищів, Корсунь, Мошни, Драбівка, Черкаси та Жаботин.
- Жителі Ржищева чинили опір і місто було взято штурмом.
Повернення на Правобережжя заборонялося, оскільки переселенці могли підтримати Юрія Хмельницького. Гетьман наказував:
- Конфіскувати всі речі втікачів.
- За необхідності застосовувати насильство аж до ліквідації тих, хто намагатиметься повернутись.
- Вважати повернення небезпечним і карати його смертю.
Війська під командуванням Іллі Новицького стежили за пересуваннями біля Дніпра; «прочан», які намагалися повернутися, направляли в Батурин. 1680 року Іван Самойлович, розчарований втечею переселенців, замінив олишівського сотника Семена Супруненка на Левка Шрамченка, що свідчить про винятковість поставленого завдання.
Після укладення Бахчисарайського миру стало відомо, що Правобережжя залишається під владою Османської імперії, а смуга землі уздовж Дніпра мала бути залишена пустою. Для Самойловича це був компроміс, що не дозволяв іншим контролювати ці традиційно козацькі території.
Гетьман намагався посилити свою владу, здобувши контроль над слобідськими полками Бєлгородського розряду та отримати нові південні землі для переселенців. Московський уряд дав згоду на виділення земель поблизу Сіверського Дінця, але відмовився передавати їх під керівництво гетьмана, бажаючи зберегти власний контроль через воєвод. Згодом Москва відкликала цей план, щоби уникнути конфлікту із Самойловичем.
За матеріалами переговорів з кінця лютого 1681 року відомо, що козаки з десяти правобережних полків перетнули Дніпро. Посли гетьмана звернули увагу царя на критичний брак вільних земель на Лівобережжі для поселення більше ніж двадцяти тисяч переселенців.
На думку істориків Миколи Костомарова та Дмитра Багалія, більшість переселенців з Правобережжя оселилися у Слобідських полках, хоча частина залишилася в Гетьманщині.
Про подібні міграційні практики розповідає і дослідження Даріуша Колодзейчика про Кам’янецький еялет. Коли османська влада усвідомила, що вирішити проблеми Поділля мирним шляхом не вдасться, було прийнято рішення про переселення міщан Кам’янця вглиб імперії:
- Вірмен переселили у Філіпополь.
- Євреїв — до Андріанополя та Стамбула.
Загалом період Руїни наповнений прикладами, які демонструють суттєвий вплив війн на рух населення. Тут актуальними залишаються теми:
- Військова мобільність.
- Вплив найманих формувань на соціальну структуру Гетьманщини.
- Формування старшинських кланів.
- Наслідки примусових переселень.
Хоча міграційні процеси XVII століття досі недостатньо досліджені, їх розуміння є ключовим для вивчення ранньомодерного українського суспільства.
Як метафору падіння Чигирина 1678 року Самійло Величко використав порівняння з стародавнім Вавилоном, указуючи, що:
- «Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козакоруська з багатьма міцними містами й селами, як отой стародавній великий град Вавілон!»
Цей образ не означав загибель держави, а відкривав простір для її переосмислення і відродження. Відповіддю на загибель стало відновлення, адже «цільковіта Україна, що була раніше малолюдна, наповнилася тогобічними українцями і розмножилася». Цей настрій підкреслював заклик Івана Мазепи в легендарній «Думі» — «Озмітеся всі за руки. Не допустіть гіркої муки».
Для сучасного українського суспільства, яке нині переживає війну та значні зміни, важливо констатувати наявність спільних рис із досвідом ранньомодерної доби. Незважаючи на всі труднощі, Україна зберігає свою культурну ідентичність, що є фундаментом національної стійкості.
Автор: Павло Трейтяк, історик, дослідник ранньомодерної історії України; опубліковано в виданні ТИЖДЕНЬ
