До 2022 року Слов’янськ забезпечував приблизно 80% українського ринку керамічних та гончарних виробів, де діяли понад 400 підприємств різного масштабу. Однак неконтрольовані обстріли змушують виробників евакуювати обладнання та відновлювати діяльність у безпечніших регіонах.
Перед початком війни це місто на Донеччині вважалося справжнім центром керамічного виробництва в Україні. Місцеві підприємці контролювали близько 70-80% національного ринку. В Слов’янську працювали різноманітні підприємства – від сімейних майстерень до великих промислових заводів.
Розвиток галузі став можливим завдяки покладам високоякісних глин – як гончарних, так і вогнетривких, розташованих у самому Слов’янську та поблизу нього. Керамічний посуд, вази, статуетки – усі ці вироби користувалися попитом по всій Україні. Якщо початкові події російської агресії 2014 року змусили виробників розширювати ринки збуту, то масштабна війна 2022-го поставила під загрозу саме існування галузі. Зараз, через постійні артилерійські обстріли, руйнування підприємств та наближення лінії фронту, керамісти змушені залишати місто.
### Історія Слов’янська як осередку гончарства
Гончарне мистецтво в Слов’янську почало розвиватися ще у XVII–XVIII століттях. У ті часи біля Торської фортеці (давня назва міста – Тор) переселенці й козаки виявили пластичну глину, з якої почали виготовляти простий посуд: глечики, макітри, миски. У XIX столітті галузь отримала значного поширення після того, як польські підприємці Ян Дзевульський та брати Лянге заснували завод із виробництва теракотових плиток у цьому регіоні.
У радянські часи продукція Слов’янського керамічного комбінату користувалась попитом навіть за межами СРСР, однак у перехід до ринкових відносин комбінат не зміг адаптуватися через надмірні енергетичні витрати і припинив свою діяльність.
У період незалежності України виробництво кераміки стало однією із ключових галузей слов’янської економіки. Керамічні вироби зі Слов’янська реалізовувалися не лише на Донеччині, а й по всій країні, де ними нерідко користувалися як місцевими сувенірами. Популярними були глечики, тарілки, вази, які можна було придбати від Карпат до Криму.
За цей період у місті сформувався широкий сектор виробників – понад 400 підприємств, серед яких були як промислові виробники, так і ремісники, які передавали традиції з покоління в покоління. Для багатьох слово «кераміка» ставало символом місцевої ідентичності.
Міська влада мала амбіції розвивати Слов’янськ за прикладом італійського Сассуоло – одного з найвідоміших керамічних центрів Європи. Однак, незважаючи на численні гончарні майстерні, ключовою проблемою було створення впізнаваного та сильного бренду слов’янської кераміки. Рості війна зупинила ці плани.
### Підприємства в умовах війни
Брати Анатолій, Михайло та Віктор Левіти започаткували компанію “Южно-октябрьські глини Юг” у 1993 році. Вона займалась розробкою родовищ глини в Слов’янському та Добропільському районах. У 1995 році підприємство разом із британською компанією WBB заснувало “Глини Донбасу”, яке освоїло технології партнерів і у 2001 стало першим українським підприємством, що отримало міжнародний сертифікат якості ISO 9001.
В 2005 році у Слов’янську відкрився завод “Керамічні маси Донбасу”, а у 2006 році – спільне українсько-італійське підприємство Zeus Ceramica. Завдяки майже тридцятирічному лідерству заводи Левітів мали серйозні інвестиції: 45 млн євро вкладено у Zeus Ceramica і 8 млн євро – у “Керамічні маси Донбасу”.
Різновиди продукції підприємств:
– Zeus Ceramica виробляла керамограніт для внутрішнього й зовнішнього оздоблення — плитки для підлоги і стін, вуличні плити, плінтуси, вази, сходинки.
– “Керамічні маси Донбасу” постачали готові сировинні суміші (керамічні маси) для виготовлення різноманітних керамічних виробів.
Після початку великої війни обидва заводи постраждали від російських обстрілів. У 2022 році Віктор Левіт переніс частину заводу “Керамічні маси Донбасу” на Київщину, відновивши там цех. Вже у грудні того ж року, після обстрілу, роботу цеху у Слов’янську відновили, хоча виробництво фактично скоротилося до семи робітників.
Нині на території колишніх виробництв залишились руїни. Віктор зазначає:
– Завод Zeus Ceramica зазнав близько десяти ракетних ударів і повністю зруйнований.
– “Керамічні маси Донбасу” зруйновані більш ніж на 50%.
– Так званий культурний центр “Монополія Крона”, який будувався на тих же підприємствах, теж знищений, збитки оцінюють у 1,5 мільйона доларів.
Підприємцю спочатку залишали надію на відновлення, але зараз її немає. Залишилось близько 30 працівників, частина з яких працює дистанційно, а обладнання залишене просто неба й за п’ять років не підлягає відновленню. Будівництво нового заводу обійдеться у 40-50 мільйонів євро — такі інвестиції наразі непідйомні, банки не видають кредити, а державної підтримки фактично немає.
Левіт також вів переговори щодо релокації обладнання на завод у Житомирській області. Але через високу вартість оренди та придбання приміщень домовитись не вдалося. Залишилось частина обладнання на території Слов’янська, вартість вивозу якого оцінюється приблизно у 5-10 млн гривень, що для власника занадто дорого.
Оцінка виробничого процесу:
– Прес, який формує плитку, має вагу 160 тонн і довжину 120 метрів. Демонтаж і перевезення коштуватиме 250 тисяч євро.
– Піч, яка випалює керамічну плитку при високій температурі, деформована від вибуху, вартість нової – від 2 до 4 мільйонів євро.
– Відновлення виробництва у Житомирській області було би можливим, оскільки там уже є піч, але проблеми з логістикою обладнання залишаються.
Бізнесмен неодноразово звертався по допомогу до державних органів, проте відповіді не отримав. Він звертає увагу на системність проблем – обстріли цілеспрямовано знищують робочі підприємства, що ще залишилися.
Ще одним викликом є втрата кваліфікованих кадрів. Працівники регулярно проходили стажування в Італії для вивчення сучасних технологій, потім поверталися та ділилися знаннями. З початком великої війни більшість спеціалістів роз’їхалась по українських регіонах та за кордон.
Левіт згадує, що після 2014 року інвестував у реконструкцію заводів та розвиток міста, щоб показати майже протилежний образ життя у порівнянні з окупованими частинами Донеччини. Однак сьогодні він сумнівається у доцільності таких інвестицій.
Офіційні судові рішення підтверджують збитки:
– 28,5 млн доларів — збитки Zeus Ceramica.
– 6,5 млн доларів — збитки “Керамічних мас Донбасу”.
Подання скарг до Європейського суду з прав людини припинилось з осені 2022 року, і наразі триває пошук подальших кроків.
### Шлях релокації від США до Черкащини
Підприємець Тарас Сніжковський понад 10 років займався виробництвом сувенірної кераміки у Слов’янську. Свою справу розпочав у 2016 році з невеликим стартовим капіталом (2 тисячі доларів і старенький автомобіль Mitsubishi Galant 1993 року). Орендував приміщення, закупив обладнання і почав виробляти.
Згодом він придбав будівлю за 10 тисяч доларів, де працював до кінця травня 2026 року. Основна продукція – сувенірна кераміка, зокрема декоративні цукерниці, як ручної роботи, так і литі з білої глини. Після початку масштабної війни підприємцю довелося шукати нові шляхи, але він мав чітку стратегію.
Ключові особливості його бізнесу:
– Робота з дрібними замовниками та маленькими оптовиками по всій Україні.
– Співпраця з клієнтами з Молдови, Румунії, Болгарії.
– Індивідуальні замовлення навіть зі Сполучених Штатів Америки, зокрема вироби ексклюзивного дизайну – наприклад, пляшка у формі пістолета та чарки у вигляді патронів.
– Високі стандарти якості, використання кращих матеріалів і суворий контроль на всіх етапах виробництва.
Під час війни виробництво зазнало численних обстрілів:
– Пошкоджено дах над цехом після вибуху поруч швейної фабрики.
– Руйнування електромеханічного цеху і великої електропідстанції.
– Ремонт проводили не для краси, а щоб забезпечити безпечні умови роботи для співробітників.
У жовтні 2025 року виробництво Тараса було повністю знищене. Вже з початку року він розпочав релокацію:
1. Активний пошук приміщень по всій Україні.
2. Купівля колишнього дитячого садка у селі Нетеребка на Черкащині (30 тисяч доларів), де раніше працювала кондитерська фабрика.
3. Поступове перевезення обладнання невеликими партіями, що дозволяло виробництву не зупинятися.
4. Останнім етапом стала транспортировка печі, вагу якої оцінюють у 1,5 тонни. Для цього довелося демонтувати стіни будівлі і використати вантажну техніку.
В середині 2026 року цех у Нетеребці було успішно запущено. Підприємець привіз з собою 108 тонн білої глини, розрахованої приблизно на два роки роботи; згодом планує шукати альтернативних постачальників за кордоном. Разом із ним переїхали 11 родин із дітьми, літніми членами сімей та домашніми тваринами.
Початкові тижні після запуску супроводжувалися складнощами: близько 60% виробів мали брак через необхідність адаптації технологічних процесів. Особливу увагу довелося приділяти налаштуванню печей, температурних режимів, термопар і регуляторів.
У соцмережах Сніжковський почав активно просувати виробництво, що дало змогу залучати невеликі роздрібні замовлення із більшою маржинальністю. До початку 2026 року кількість замовлень зросла до 40 на день, а під час передноворічної пори – до 80-90 щодня.
Асортимент включає:
– Вазочки.
– Цукерниці.
– Свічники.
Вироби прикрашають унікальним ручним ліпленням, тому жодна річ не є абсолютно ідентичною іншій. У замовленнях часто з’являються написи на кшталт «З незламного Слов’янська 2026», тепер же – «Від слов’янських майстрів на Черкащині 2026».
### Тридцятирічна сімейна справа
Інна Старовойтова розпочала свій родинний бізнес у 1992 році. З 2022 року вона живе у Кам’янці-Подільському, а справу продовжили її донька Валерія та зять Андрій. Після оголошення обов’язкової евакуації Валерія з дітьми виїхала зі Слов’янська, а її чоловік залишився, аби зберегти майстерню.
На перших етапах роботу родини супроводжувала торгівля керамічним посудом у потягах. Біля залізничного вокзалу працював один із найбільших у місті ринків кераміки, який був відомий усім, хто проїжджав повз.
У Слов’янську виготовляли не тільки вироби з червоної глини, а й такі речі, як:
– Сервізи з багатою ліпниною.
– Кухлі.
– Декоративні садові фігурки.
– Таджини та багато іншого.
Після цього Інна почала виготовляти сервізи власноруч. На початку це була орендована невеличка майстерня, де вона самостійно ліпила квіти для прикрашання посуду. У 2006 році Валерія долучилася до речей, коли звільнився один із робітників.
Валерія згадує:
– Перший досвід – розпис посуду, переважно ромашками та нескладними візерунками.
– Півтора року навчання, активної роботи на різних ділянках виробничого процесу.
– Важку роботу, що виконували чоловіки, включаючи ливарників, котрі відливали посуд з глини.
Спершу Валерія та Андрій працювали у виробництві як рядові працівники, а вже у 2020 році в них з’явилося власне підприємство і контракти з мережею «Епіцентр». Проте через російську агресію обидва підприємства були змушені зупинитися.
Головним завданням стало врятування продукції: родина виїхала до Чернівецької області (місто Хотин) та вивезла з складів близько 40 тонн керамічного посуду.
За словами Валерії, через півтора року її чоловік повернувся до Слов’янська та почав поступове відновлення виробництва на рівні 20% від довоєнних потужностей. Вона з донькою також повернулася, але через посилення обстрілів знову змушена була евакуюватись у Буковину.
На сьогодні обсяги виробництва становлять близько 10% колишніх, зосереджуючись на найбільш популярних позиціях. Виробництво здійснюється здебільшого на станковому обладнанні.
Інна констатує залежність від постачальників сировини:
– Глину добувають поблизу Дружківки.
– Глиняну масу виготовляють поблизу Семенівки.
За її словами, ситуація на цих територіях є складнішою, ніж у самому Слов’янську.
Поруч з виробництвом неодноразово відбувалися вибухи, які руйнували вікна і будівлі. Один із вибухів трапився на світанку, тому обійшлось без постраждалих.
20 жовтня у дописі Валерії стало відомо про повну зупинку виробництва у Слов’янську. Родина зараз розпочала запуск нового виробництва у Кам’янці-Подільському, де вже готові перші зразки посуду з колекції «Зима».
—
Таким чином, керамічна галузь Слов’янська, яка колись мала вагоме значення для України, перебуває під серйозною загрозою через війну. Виробники демонструють різні стратегії порятунку − дехто релокує виробництво на інші регіони країни, інші намагаються відновити роботу на залишках підприємств. Проте війна і далі руйнує інфраструктуру та розсіює кваліфіковані кадри, що ускладнює відновлення традиційного ремесла й бізнесу.
