Вибори традиційно належать до найбільш корупціогенних процесів у державі. Вони організовуються та проводяться державними інституціями на кожному з етапів, а ставки у цій грі – влада на тривалий період – найвищі серед усіх сфер суспільства.
Інші негативні фактори під час війни, такі як фізична небезпека, масова міграція, складність і неможливість доступу до виборців, лише посилюють ці труднощі.
Саме тому оприлюднення матеріалів слідства, що стосуються обурливих фактів можливої корупції та зловживання владою в офісі президента, безумовно викликає емоційну реакцію та сприяє обговоренню проблем посадовців, які перевищують конституційний термін своєї влади. Проте це не є підставою пов’язувати корупційні діяння із самим перевищенням термінів повноважень, адже корупція існувала й існуватиме поза часовими межами.
Корупція – це явище, яке народжується і відновлюється в умовах існування державної бюрократії, а також спосіб її подолання. Хоч і незаконний, але часто неминучий за відсутності законних механізмів, особливо у суспільстві споживання.
Варто додати, що вибори як метод боротьби з корупцією через тотальне оновлення влади є альтернативою спеціалізованим антикорупційним структурам. Це стосується не лише НАБУ, САП та ВАКС, а й усіх відповідних громадських організацій.
У популістському дискурсі це можна стисло висловити так:
1. Або існує антикорупційна система –
2. Або вибори, як спосіб зміни влади.
Це пов’язано з ресурсомісткістю та високою вартістю виборчого процесу. Під час війни, у стані виснаження, вкрай важко назвати раціональним витрачання державних коштів, які надходять через фінансову підтримку країн-партнерів.
Цікаво, що колишній президент Зеленський слушно зауважив, що у випадку сумнівів західних партнерів у його легітимності, вони можуть ці сумніви усунути, профінансувавши вибори в Україні. З того часу подібних сумнівів з боку партнерів не надходить.
Втім, тема зв’язку виборів і корупції залишається актуальною, хоч і набагато складнішою за поширені в українському інформаційному просторі уявлення.
Попереду очікується масштабне електоральне оновлення в провідних демократичних країнах-партнерах України. Одним із ключових меседжів їхніх виборчих кампаній є прагнення встановити «мир за будь-яку ціну» на європейському континенті.
Водночас аргумент «перемога України» не став головним у пацифістських суспільствах. Тому владні еліти цих країн шукають миротворчі меседжі для передвиборчого завоювання симпатій виборців.
Логічно підкреслити, що найочевиднішою ознакою успішного мирного процесу має стати або перемир’я, або хоча б припинення вогню.
Для досягнення такого перемир’я було створено концепцію «виборчого перемир’я» – коли пауза у взаємних обстрілах підтримується як Росією, так і Україною в день голосування.
Ідея виборчого перемир’я вже поширювалася після візиту спецпосланця Путіна Романа Абрамовича до Києва на зустріч із Зеленським. Здавалося, що Зеленський виявив інтерес до цього проекту, але його потенційний конкурент Валерій Залужний, який оголосив про наміри балотуватися, затьмарив цю ініціативу.
Проте в проєкті практично не звернули увагу на ключову умову: для встановлення тиші у день голосування Україна мала погодитися на проведення виборів до Держдуми РФ на окупованих територіях. Це безпосередньо сприяло б легітимізації політичного контролю Росії над українськими землями і фактично означало б визнання нових «кордонів» країни-агресора, а отже – відмову України від суверенітету над власними територіями.
Хоча Залужний пізніше «скасував» цей проєкт, історія мала місце задовго до ескалації корупційного скандалу.
Таким чином, потреба в перемир’ї за ціною згоди Росії на припинення вогню з найрадикальнішою поступкою України залишилася.
Росія, спираючись на передвиборчі труднощі своїх західних партнерів, використовує їх для власних торгів.
Її основний інтерес, закладений ще в епоху «духу Анкоріджа», полягає в примусі України вивести війська з Донецької та Луганської областей, що означало б політичну поразку. Адже це визнання приналежності цих територій до Росії та відмову від українського суверенітету.
Саме це є справжньою капітуляцією як України, так і всього західного світу в найширшому значенні – визнання права агресора силою змінювати міжнародні кордони, що руйнує основоположні принципи Організації Об’єднаних Націй.
Водночас західні уряди партнерів України поки що не готові поставити власні підписи під таким сценарієм, оскільки їхні пацифістські електорати не сприймуть загрозу суверенітету власних держав.
Внаслідок цього Україна знову залишається під тиском, що змушує її брати на себе відповідальність за «важкі рішення».
Однак наразі ця необхідність викликана не браком підтримки ззовні, а внутрішніми руйнівними процесами, де корупція виступає як тригер.
У цьому контексті:
– Вибори пропонуються як кардинальний спосіб розв’язання «корупційного питання».
– Домовленість з Росією про «виборче перемир’я» стає інструментом для перезавантаження влади.
Водночас реалізація такого «виборчого перемир’я» дозволить Росії виконати ключову ціль Спеціальної військової операції – делегітимізувати суверенітет України над її власними територіями.
Як додатковий негативний сценарій – наслідком таких виборів може стати обрання осіб, здатних офіційно підписати угоду про капітуляцію України, а фактично – і світового порядку.
Варто зазначити, що за поточними рейтингами неможливо однозначно прогнозувати присутність чи відсутність подібних потенційних переможців серед кандидатів, навіть за відомими іменами.
Це зумовлено відсутністю чітких декларацій наших лідерів щодо формулювання української перемоги, «важких рішень», «компромісів» та інших ключових аспектів.
На сьогодні ці визначення залишаються в компетенції президента Зеленського, де, у свою чергу, вони створюють складнощі для внутрішньої політики та міжнародних маневрів.
Особливо це помітно на прикладі заяв пана Федорова, що демонструють певну амбівалентність у позиції або неповне розуміння проблематики:
– «Не Росії вирішувати, коли і чи проводити вибори в Україні» – однозначна і зрозуміла заява.
– Але водночас – «Якщо війна триватиме десять років – чи не проводитимемо вибори?»
Такий підхід натякає, що навіть перемовини про вибори під час тривалої війни не гарантують покращення внутрішнього устрою, необхідного для перемоги.
Прихильники виборів у воєнний час мають чітко декларувати не лише «припинення війни» у разі приходу до влади, але саме перемогу над Росією.
Адже «припинення війни» вже двічі ставало гаслом президентських кампаній Порошенка та Зеленського, які обидва робили спроби дипломатично домовитися з Путіним.
Хоч ці лідери не були агентами Росії, Кремль розглядав їх як потенційно «зрозумілих» очільників, яких хотів загнати в політичні пастки, примушуючи визнавати сфери впливу і контроль Москви над частинами України.
Обидва президенти не виправдали кремлівських очікувань і не погодилися із жорстким світовим консенсусом, який відводив Україні роль жертви в ім’я збереження сумнівного миру для Європи.
У відповідь Росія підвищила ставки до гарячої війни, розпочала гібридний конфлікт у Європі і підтримала дестабілізацію в Тихоокеанському регіоні.
Проте це відбувається ціною власної економіки, утиску інтересів населення та втрати позицій в інших частинах світу.
У ролі «мавпи з бананом в горщику», яка не може витягти руку через кулак із зафіксованим в ньому бананом, Росія дипломатично «не готова» до перемир’я чи припинення вогню.
Ще за часів «духу Анкоріджа» Кремлю пропонували зіграти у «гру братчика Кролика»: тодішній президент США Дональд Трамп був готовий забезпечити Путіну «терновий кущ» – не повну перемогу, а поступки заради припинення вогню на шкоду інтересам України, навіть визнання анексії Криму.
Тоді Україна фактично мусила давати Трампу «хабар» за імітацію миротворчих зусиль, погоджуючись обговорювати не перемогу, а «важкі компроміси» та «обміни територіями».
Ризик визнання територіальної цілісності України втраченим через США був цілком реальним, що викликало обурення європейських партнерів і зрив таких планів.
Однак головну загрозу усунув сам Путін, який не пішов на цей сценарій і залишився «мавпою з бананом» – не готовим відступати.
З того часу ситуація змінилася. Літом Україна навіть пережила піднесення, коли світові медіа зафіксували і повідомили про суттєвий перелом у війні на нашу користь.
Саме в цей момент відкрилися внутрішньополітичні проблеми: урядово-корупційна криза з гаслом «всі на вибори!»
Чи була це реакція на успіх?
І кому це вигідно?
Якщо Зеленський оновив уряд, то чи не підступив йому НАБУ-САП і на чию користь це було зроблено?
На відміну від першого «Міндічгейту» тепер у цьому скандалі більше конкретних деталей, безпосередньо пов’язаних із президентом, і присутня яскрава фігура, пан Федоров, який підживлює цей тренд.
Втім модель «виборчого перемир’я», яка передбачала одночасне голосування у Росії, на окупованих територіях і в Україні за винятком цих територій, зміщується на іншу: прохання до Трампа умовити Путіна зупинити вогонь для проведення виборів в Україні.
Отже, не Путіну вирішувати, чи і коли відбудуться вибори в Україні, а вже Путіну і Трампу…
Ця внутрішньополітична криза містить величезний резерв відкладених або ігнорованих рішень, що базуються на простому дотриманні Конституції.
Насамперед зусилля спрямовані на блокування ухвалення цих рішень.
Подолати цей політичний саботаж можна без антикорупційних органів чи силових структур.
Починати слід із консолідації парламентської опозиції, яка могла б згадати новітню історію України:
– 35 років, протягом яких переконання і професіоналізм демократичної меншості істеблішменту завжди знаходили підтримку більшості громадян і рухали країну до перемоги.
Щодо виборів у країнах-партнерах України варто підкреслити, що сумнів України у власній перемозі на основі міжнародного права й заміна її важкими рішеннями визнання агресора є негативним сигналом для союзників, який нівелює раніше надану допомогу.
Це і є типовий російський наратив.
