Від Netflix до окопів: Історія перетворення життя
Перед початком повномасштабного вторгнення життя Аліни Сарнацької було наповнене переглядом серіалів, що торкаються екологічних проблем і переробки відходів. Її світ обертався навколо Гаррі Поттера, аніме та гастрономічних експериментів у ресторанах. У лютому 2022 року друзі дискутували про те, чи варто використовувати одноразові палички для суші, чи краще замовити власні з AliExpress, а також навіть сварилися через поняття «вуглецевого сліду».
Однак раптові події повністю змінили цю реальність. Власники преміум-підписок на Xbox змушені були опинитися на лінії фронту в окопах. «Ці окопи — не на кшталт Першої світової війни, це справжні окопи сучасної війни, тільки ворог має в своєму арсеналі більш різноманітні способи вбивства», — описує свій досвід Аліна Сарнацька.
Вони залишили пульт від кондиціонера на матраці з Jysk і відправилися на фронт, щоб жити у ямах посеред поля, стріляти з автоматів, і, можливо, загинути за інших. Як іронізує авторка, це — «дурні шекспірівські пристрасті».
Люди прагнуть життя, а не війни. Їм довелося жити, як діди й бабусі — без доставки продуктів та сучасних зручностей. Вони переживали ті ж емоції: любов, смерть, відчай. Армія стала своєрідною машиною часу, що повертає у XIX століття, зі старомодними панталонами, духом суфражисток, пічним опаленням та тілесною реакцією на холод. Сільські хлопці ставали незамінними в таких умовах, тоді як кияни не вміли розпалити піч з вологої деревини, почистити колодязь або приборкати коня.
В одному з покинутих будинків поблизу фронту восени напали миші — десятки гризли стіни мазанки. Аліна лежала при маленькому каганці, подумки прокручуючи думку: «З’їдять хату, а потім мене». Ця війна — жорстока реальність, змушує людей тікати в безпечніші місця, такі як Варшава.
Дискримінація жінок у війську
Колишній колега Віталік — молодий чоловік у білосніжних кросівках з гаслом про «справжнього мужика» — зник на рік, а потім написав з Варшави: «Як морально тримаєшся?»
Відповідь з сирого підвалу під Бахмутом була простою: «Ніяк. Перетерпіла, навчилася дихати напівобертом і вірити мрії лише на чверть. Було соромно пускатися в істерику, коли інші продовжують триматися».
Віталік відповів: «Еее, незрозуміло». Аліна ж продовжила: «Попіл героїв стукає в серце!». У відповідь почув: «Аа, ти залізна». Вона навіть порадила, як почистити кросівки — Доместосом на зубній щітці.
Війна вимагає від кожного бути готовим — воювати, митися холодною водою, прати носки, чергувати в бліндажах. Дідусі це витримують. Потрібно забути Netflix і екологічні ідеї.
У тилу військових часто міфологізують, створюючи образи героїв, а не простих людей. Жінок тут часто недолюблюють, вважаючи, що «вони менше хочуть жити, бо є функцією воєнного механізму».
Розмова з Віталіком:
– — «Що робиш серед мужиків? Шукаєш чоловіка?»
– — «Бо народилася жінкою», — відповіла Аліна.
Військове повсякдення для чоловіків і жінок:
1. Хлопець:
– Проспав — втомився, отримав попередження.
– Не знає карту — мало тренування.
– Перекинув автомобіль — вважається козаком.
2. Дівчина:
– Не здала розбірку — позбавлена зброї.
– Не пішла в окоп — заборона командира.
– Поламала машину — «дівчина за кермом» — насмішка.
Міфи підтримують ідеал чоловіка як воїна, хижака, що веде у Вальгаллу. Для жінок таких стереотипів немає. Вони залишаються з питаннями без відповідей: «Чому я маю вмирати?» і шукають у собі образ відьми та сили воювати без сторонньої опіки.
Війна не дає сенсів — їм властива тимчасовість і страх перед кров’ю. Проте варто шукати любов, яка росте й існує на тлі кровавих подій. Залишається лише любити.
Авторка:
Аліна Сарнацька, ветеранка, письменниця, PhD у галузі соціальної роботи
