Кропивницький — це не просто провінційне містечко, а унікальний простір із власним характером, історією та амбіціями впливати на майбутнє України. 14 квітня у креативному просторі KOWO відбулася відкрита зустріч із журналістом та публіцистом Віталієм Портниковим. Він поділився думками про те, як минуле, що йде “всупереч” обставинам, формує місцеву ідентичність, чому українські міста мають вийти з тіні та як громади можуть творити власні стратегії розвитку як повноцінна частина європейської спільноти.
Кропивницький “всупереч”: як народжуються сильні та суперечливі постаті
Відкриття розмови Віталій Портников присвятив трьом яскравим особистостям, пов’язаним із цим краєм. Ось короткі портрети: Володимир Винниченко — письменник і політик із левовим серцем та нетиповими ідеями, Григорій Зінов’єв — радикальний революціонер, близький соратник Леніна, і Яків Тьомкін — державний рабин Єлисаветграда, лідер єврейської громади.
Що ж їх об’єднує? Вони діяли «всупереч» — своїм соратникам, чинній системі, обставинам і навіть собі. Винниченко, наприклад, уявляв, що Українській народній республіці достатньо домовленостей, а не армії для безпеки. Його віра в компроміси виявилася утопічною, але й досі резонує в українському суспільстві.
«Домовлятися посередині — це ідея, яка тримається на плаву вже сто років, і здається, що нас нічого не навчило. Можливо, 200 років навчать», — іронічно зауважив Портников.
Попри це, Винниченко зрештою усвідомив, що безпека поруч із більшовиками — ілюзія. Людина, яка стоїть вище за систему й не поклоняється компромісам, часто стає революціонером — саме так виник перший уряд УНР.
Григорій Зінов’єв — другий герой оповіді — не менш складна постать. Місто навіть на певний час носило його ім’я — Зінов’євськ. Він був лідером радикальної революції й активно протистояв Сталіну до самої загибелі. У ньому не було ані блиску добра, ані спроб порозумітися — лише безкомпромісна боротьба.
«Зінов’єв був зраджений політикою власної епохи, але важливо, що він діяв всупереч навіть своїм соратникам — до останнього диха», — пояснив Портников.
І третя, менш знана, але дуже цікава постать — Яків Тьомкін. Двадцять років він був духовним лідером єврейської громади міста, тоді Єлисаветграда. Організатор першого сіоністського конгресу та голова Всесвітнього союзу сіоністів-ревізіоністів, він також крокував проти течії, часто ламаючи старі йдеї.
«Чому ж саме тут люди готові бути “всупереч”? Можливо, це і є дух міста: величезні прагнення та складні перешкоди. Саме тут розвивається амбітне, конфліктне, але проривне мислення», — розмірковував ведучий.
Майбутнє України: нова політика для регіонального розвитку
Протягом іншої частини зустрічі Віталій говорив про те, яку Україну ми маємо будувати після війни. Він різко критично поставився до моделі, коли всі прагнуть рушити в столицю за успіхом — це, за його словами, типова “московська” логіка.
«Коли вся країна тягнеться тільки до столиці, цей принцип нагадує Росію — де без Москви ти ніщо. Справжня ж Україна повинна мати сильні, самостійні міста з власними стратегіями», — наголосив Портников.
Він наполягав на тому, що кожне українське місто має жити та розвиватися за власними правилами, враховуючи унікальні особливості та можливості.
Чого нам варто прагнути:
- створити належні умови, щоб люди не покидали рідні міста;
- залучати громади до формування позитивного іміджу свого краю;
- вивчати і враховувати культурні та історичні традиції кожного регіону.
Прикладом успішної трансформації стало іспанське місто Більбао, колись відоме радикалізмом, а тепер культурний центр Європи після відкриття музею Ґуґґенгайма. Цю драматичну зміну дало змогу здійснити лише готове до змін суспільство.
«Завдання — зберегти національні цінності й мислити масштабно: як хочемо бачити Україну і регіони, адже глобально нас оцінюють не лише зсередини, а й ззовні», — пояснює Портников.
Театральна спадщина Кропивницького: джерело культурної гордості
Окремо журналіст підкреслив величезне значення театру корифеїв — культурного надбання міста.
У 1882 році в Єлисаветграді створили трупу, яка дасть початок українському професійному театру. Знакові митці — Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий — стали символами національної культури, хоча довго їхній вклад умисно замовчували.
Пояснення суворе: радянська влада просувала російську версію театральної історії, змальовуючи Ярославль як колиску першого театру, не даючи шансу українським легендам.
Театр корифеїв став для українців не просто мистецтвом, а способом упізнати й проголосити свою цивілізаційну гідність у світі.
Без міфу — немає гідності: Україна потребує нового культурного наративу
Без позитивного культурного міфу неможливо подолати комплекс меншовартості. Нам потрібно усвідомити свої корені та успіхи, щоб мати мотивацію будувати власну державу.
«Українська цивілізація не поступається жодній європейській. Нерозуміння цього — прямий шлях до втрати ідентичності та підпорядкування чужим наративам», — зауважив Портников.
Міф держави-бійця має бути доповнений міфом держави розвитку, культури та традицій. Вже зараз ми бачимо, як український театр, кіно та музика наповнюють життя молоді силою та натхненням — раніше такого не було навіть десять-п’ятнадцять років тому.
Щодо ідеї перенесення столиці до Кропивницького він сказав:
«Єрусалим був для євреїв не тільки містом — це символ нації. Те саме Київ для України. Це питання ідентичності, а не географії», — підкреслив журналіст.
Він закликав мешканців Кропивницького самим творити образ свого міста через фестивалі, мистецькі проєкти, розвиток малого бізнесу і, найважливіше, — знання та пошану до унікальної історії рідного краю.
Повну онлайн-трансляцію зустрічі можна переглянути на YouTube-каналі креативного простору KOWO.
Фото: Андрій Сіномурай
Читайте також: “Не віриться, що я вдома”: у Кропивницькому зустріли звільненого з полону захисника Євгена Коденця
