Рано-вранці 26 березня 2026 року пані Лариса вирушила з Білої Церкви до Києва задля особливої зустрічі — щоб вшанувати пам’ять свого сина Костянтина Мерного. Йому назавжди 27 років, він із перших днів війни пішов на фронт і два роки тому загинув, боронячи Донеччину. Свідки пам’ятають його останні миті, але знайти та повернути тіло досі не вдалося. Тому портрет і прапорець Костянтина на народному стихійному меморіалі на Майдані Незалежності залишаються єдиним місцем, де мати може висловити біль втрати і провести час із пам’яттю про сина.
Для пані Лариси це особливий простір зустрічі з рідною людиною, де вона проживає переживання горя. «Я вважаю, що він заслужив бути тут серед героїв. Мій син — справжній герой, він вчинив, як мужній чоловік», — каже вона крізь сльози. Для багатьох українців народний меморіал є поки що єдиним публічним осередком вшанування близьких, а також побратимів, особливо враховуючи, що багато тіл загиблих не повернено для поховання.
Загальний вигляд цього тимчасового меморіалу, що спочатку був полем невеличких прапорців, сьогодні перетворився на значущу народну святиню. Кількість елементів постійно збільшується — щодня додають нові прапори, банери, портрети, які все тісніше розміщуються на газоні Майдану. Частина військових підрозділів створила власні «острівці пам’яті» та опікується ними.
П’ять років триває повномасштабна війна, через що виникає дедалі більше питань щодо подальшої підтримки цього меморіалу. Особливу увагу викликає ідея запровадження уніфікованих правил, що позитивно вплинули б на його утримання та організацію. Також постає питання активнішої участі держави і міської влади, тим більше що це місце регулярно відвідують офіційні делегації і шкільні групи.
—
### Стан меморіалу
Зима 2025–2026 років, що відзначилася снігопадами та холодом, значно позначилася на стані прапорців і портретів. Частина їх просто «потонула» у заметах. Зносились мініатюрні державні прапори з іменами воїнів, а їхні держаки ламалися. Портрети вицвітали настільки, що розпізнати зображених людей ставало неможливо, і немає кому їх замінити.
Крім цього, на меморіалі є унікальні пам’ятки, що ризикують загинути через несприятливі погодні умови та брак уваги — серед них перші іменні прапорці Героїв України.
Волонтерка Наталія Климюк разом із чоловіком Олегом майже самотужки щоденно доглядають меморіал. Вона знає історію практично кожного «острівця пам’яті», пам’ятає, хто відвідує пам’ять конкретних воїнів, може швидко знайти необхідний іменний прапорець серед десятків тисяч інших, що відображають сотні імен, біографій, сімей та історичних фактів.
Наталія зазначає: «Кожен прапорець — це не просто символ, а ім’я. Для мене тут усі є рівними. Я присвячую цю працю заради цих хлопців». Вона регулярно прибирає дрібне сміття, опале листя, зів’ялі квіти та дістає прапорці з багнюки, особливо у частинах меморіалу, які не підтримують системно окремі військові підрозділи, громадські організації чи родини загиблих, хоча це значно виснажує.
Проблемою на меморіалі є і порушення рівності вшанування — Наталія пригадує випадки, коли літні батьки не змогли дістатися до пам’яті свого сина через встановлення портретів інших військових перед їхнім місцем.
Іноді ситуації бувають навіть складнішими. ВВС спостерігала, як родичі загиблих з одного підрозділу відреагували на появу великого прапора з ім’ям військового, який вони не знали. Вони припустили, що він належить іншій бригаді, проте Наталія просила не переставляти його, оскільки той, хто встановив цей прапор, прийде саме сюди.
Офіційно за прибирання газону на Майдані, відповідно й меморіалу, відповідає комунальне об’єднання «Київзеленбуд». Їхні працівники косать траву, збирають та вивозять сміття. Міська влада повідомила, що для розчищення території меморіалу прапорці тимчасово знімають, а після прибирання повертають на місця, але інформації про частоту таких робіт немає.
За словами Наталії Климюк меморіал прибирають переважно напередодні свят і візитів офіційних делегацій, серед яких бували прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен, український президент Володимир Зеленський та генеральний секретар НАТО Марк Рютте.
ВВС відзначає, що меморіал виконує низку важливих функцій від освітньої та дипломатичної до психологічної. Тут спостерігається майже безперервний потік відвідувачів:
– учителька проводить заняття з сучасної історії України для дітей;
– дипломати з охороною заходять і обходять меморіал;
– військові на милицях споглядають своїх побратимів, хоча через нерівні ґрунтові доріжки доступ до деяких ділянок обмежений;
– родичі та друзі доглядають конкретні «острівці пам’яті», прибирають зів’ялі квіти.
Марина, працівниця квіткового магазину поруч, розповідає, що бачить багато емоційних сцен: військових, які стоять на колінах і плачуть, молодь, що довго сидить і сумує, та інші знакові моменти, що відображають глибину переживань.
Дослідниця пам’яті Оксана Довгопола, засновниця платформи Past Future Art, вважає меморіал місцем суму та взаємної підтримки, що має викликати пильну увагу влади. Вона зазначає важливість системного підходу в питаннях догляду й розвитку меморіалу.
—
### Роль міста та держави
Оксана Довгопола припускає, що стихійні меморіали, зокрема столичний, будуть існувати тривалий час — щонайменше до завершення війни та формування цілісної політики пам’яті в Україні.
Наразі Український інститут національної пам’яті (УІНП) готує рамковий документ, що закладе засади вшанування пам’яті про війну за Незалежність і визначить державний підхід до меморіалізації.
За її словами, державі важко взяти відповідальність за меморіал, оскільки вона не була ініціатором його створення, а державні органи мають звичку пояснювати причини невтручання. Водночас держава вже використовує меморіал, проте не повертає йому задумане.
Оксана наголошує на необхідності щоденного догляду за меморіалом, а не лише перед важливими візитами політиків.
Звернення ВВС до Міністерства ветеранів отримало відповідь, що питання меморіалу не в їхній компетенції, а має належати Міністерству культури, зокрема питання інклюзивності — Київській міській владі та Міністерству розвитку громад.
У Мінкульті повідомили, що тепер ці функції належать УІНП, який від січня 2026 року підпорядковується безпосередньо Кабінету Міністрів.
Іван Стичинський, співробітник УІНП, повідомив, що офіційно це — стихійний об’єкт, і держава не зобов’язана здійснювати певні дії, хоча працівники УІНП проводять відповідні дослідження та спостереження.
Військовий стан створює також перешкоди для верифікації даних загиблих, що ускладнює активнішу участь держави.
Поява будь-яких уніфікованих правил може викликати неоднозначну реакцію — прикладом є спроби врегулювати фотодокументацію на Стіні пам’яті у Свято-Михайлівському монастирі в Києві.
Оксана Довгопола поділяє думку, що УІНП міг би запровадити стратегію для співпраці держави, родин загиблих, громадськості та експертів у сфері меморіалізації. Одним із актуальних завдань є визначення стану й подальшої долі народних меморіалів.
Питання меморіалу на Майдані обговорювали на Координаційній раді з підготовки концепції меморіалізації в Києві, але поки що системних результатів немає.
Фахівці в галузі меморіалістики радять передусім організувати системне спостереження за життям меморіалу та поведінкою відвідувачів. Такі дані знадобляться при проєктуванні майбутньої стабільної меморіальної інфраструктури.
Архітектор Іван Щурко наголошує на важливості ретельного догляду за державними символами, що містяться на меморіалі, і наявності законодавчо чітких процедур їх подальшої утилізації.
Крім того, з довжиною війни зростає потреба у цифровізації окремих експонатів меморіалу, якою поки що практично не займаються. Волонтерка Наталія Климюк зберігає старі прапори та інші речі в «коморах пам’яті».
Іван Стичинський зазначає, що загальний вигляд і ландшафт меморіалу зафільмовані та оцифровані, що дозволить зберегти його пам’ять у довготривалій перспективі.
Тим часом деякі родини загиблих самостійно визначають правила догляду за своїми частинами меморіалу.
Як приклад, Віра Литвиненко, мати розвідника «Азову» Владислава Литвиненка, розповідає:
– Вона очолює громадську організацію «Серце нАЗОВні» і дбає про «острівець пам’яті» в формі серця.
– Виникла потреба у визначенні чітких правил: на їхній території встановлюють лише іменні прапорці без портретів, що дозволяє помістити всіх і зберегти справедливий рівень вшанування.
– Спільно з родинами військових з Третьої штурмової бригади вдалося дійти згоди з цими правилами.
– Віра вважає, що без однакових правил виникає хаос, естетичний безлад, а догляд ускладнюється, додаються елементи конкуренції у вшануванні пам’яті.
Іван Стичинський додає, що держава не ігнорує меморіал — поліція дбає про публічний порядок і безпеку, а з 2014 року вона не забороняла створення стихійних меморіалів і навіть сприяла їхньому виникненню.
—
### Майбутнє: від стихійності до сталості
Олена, дружина 39-річного Дениса Уріха, бійця 45-го окремого стрілецького батальйону, оновлює його портрет на «острівці пам’яті» підрозділу та ділиться думками:
– Денис не був професійним військовим і свідомо обрав бойовий підрозділ.
– Загинув у вересні 2024 року під час виконання завдання.
– Для Олени важливо, щоб пам’ять про загиблих збереглася, а війна не стала сенсом для наступних поколінь.
– Меморіал на Майдані — це позачасове місце особистої пам’яті про близьку людину.
Післявоєнна Україна матиме важливе завдання створити як загальні постійні меморіали, так і форми збереження персональної пам’яті кожного захисника чи захисниці.
Тарас Іщик, молодший сержант і дослідник меморіальної культури, виступає за мораторій на будівництво постійних меморіалів до завершення воєнних дій, адже:
1. Після війни можливо переосмислити, що і де має існувати.
2. Меморіали традиційно будуються після завершення конфліктів, хоча в Україні вже починається будівництво Національного військового меморіального кладовища.
3. Суспільний запит на меморіалізацію і персоналізацію людських історій війни великий.
4. Персоналізовану пам’ять простіше зберігати у форматі онлайн-меморіалу з досьє, відео, фотографіями, спогадами побратимів.
Іван Стичинський вважає, що нинішній стихійний меморіал проіснує до закінчення війни, а далі громада має визначити його майбутнє з урахуванням розробленої державою політики меморіалізації.
Проєктування загальних меморіалів має здійснюватися спільно архітекторами, істориками, скульпторами та експертами з увічнення пам’яті.
За прогнозами, постійний меморіал, ймовірно, буде створено в іншому місці. Щоб нинішній меморіал залишився на Майдані, його слід розглядати частиною міського простору, інтегруючи з іншими об’єктами, такими як Монумент Незалежності і майбутній меморіал Героям Небесної Сотні.
Наразі бракує відповідей на питання з урахуванням поствоєнного періоду й конкретного планування.
Проте експерти наголошують, що відкладати всі складні й чутливі питання щодо народних меморіалів на післявоєнний час не можна — діалог треба розпочинати вже сьогодні.
Тарас Іщик підсумовує, що держава поки не взяла на себе відповідальність за стихійний меморіал, хоча могла б запропонувати альтернативні формати вшанування та соціальний супровід родинам загиблих. Брак соціальної підтримки — відома і давня проблема.
—
Меморіал на Майдані — це унікальний живий простір, що працює цілодобово. Він є символом боротьби за Незалежність, місцем пам’яті, горя і підтримки. Найяскравіше сенс цього місця відображають слова рідних воїнів.
Пані Лариса, мати Костянтина Мерного, згадує момент поїздки з Білої Церкви до Києва в день загибелі сина: «Було 9 ранку, хвилина мовчання, всі пасажири маршрутки мовчали, але лише я та дружина сина встали. Решта сиділи або дивилися в телефони. Цей меморіал дуже потрібен, бо люди можуть забути, завдяки кому вони живуть».
