Старший сержант Михайло Воскобійник, уродженець Шишак, підсумовує: „Я своє вже відвоював і ні про що не шкодую. Але війна нікуди не поділася“. У 2024 році йому виповниться 59 років, і він продовжує службу у Територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).
Після проходження строкової служби Михайло працював у міліції, звільнившись у 2006 році у званні майора. Згодом він перейшов у сферу охорони. Коли в 2014 році розпочалася російсько-українська війна, добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил України. Його служба проходила у зенітному ракетному підрозділі, де він брав участь в антитерористичній операції (АТО) на Маріупольському напрямку. Відслуживши рік за мобілізацією, підписав контракт ще на пів року.
У 2018 році, розуміючи, що Росія готується до масштабного нападу на Україну, чоловік обрав повернення на військову службу. Він підписав контракт із 95 окремою десантно-штурмовою бригадою (ОДШБ). Обравши десантно-штурмові війська, адже це — елітні підрозділи з високим рівнем підготовки особового складу й найкращим оснащенням.
Михайло отримав позивний «Дід» через те, що був одним із найстарших військових підрозділу. Спочатку він обіймав посаду командира відділення зв’язку взводу управління, а з 2021 року став головним сержантом саперного взводу.
Повномасштабне вторгнення Росії з його підрозділом Михайло зустрів на Горлівському напрямку — на позиціях неподалік Торецька. Військовий відзначає, що у війську завчасно знали про плани ворога і готувалися до широкомасштабного наступу. Зокрема, сапери виконували монтаж і обслуговування мінно-вибухових загороджень:
– оглядали мінні поля;
– перевіряли справність мін;
– відновлювали маскувальні споруди.
За день до початку великої війни у бригаді ще ввечері була ясність, що напад розпочнеться на світанку. Перший день повномасштабної війни запам’ятався для Михайла Васильовича інтенсивними артилерійськими обстрілами й емоційною напругою через новини про просування ворожих сил.
Далі надійшов наказ про переміщення в район Соледара, де сапери займалися мінуванням потенційних маршрутів руху російських військ. На початку березня їх перекинули на Ізюмський напрямок. Там обсяг робіт був значним. Мінні загородження встановлювали й розширювали максимально оперативно з урахуванням тактичної ситуації.
Про службу і умови роботи Михайло розповідає так:
– Позиції розташовувалися на під’їзді до Ізюму, на трасі Харків–Ізюм у долині біля стели та у лісовій зоні.
– Обладнали мінування по всьому фронту.
– Більшість робіт виконували здебільшого ночами — з 2 до 5-ї години ранку.
– Працювали, поки не вилітали ворожі безпілотники, які супроводжувалися обстрілами.
– Під час виконання завдань трапилася трагедія — командир загинув від ворожої міни.
Чоловік зізнається, що йому важко пригадувати той період емоційно. Незважаючи на те, що російські сили на початку конфлікту не широко застосовували FPV-дрони, вже в перші місяці по українських позиціях активно працювали ворожі літаки та вертольоти.
Велику шокову травму для Михайла спричинили воєнні злочини росії, коли ракети та керовані авіабомби влучали у цивільні об’єкти — житлові будинки та лікарню. Внаслідок цього загинуло понад сотня цивільних, ще більша кількість отримала поранення.
Інтенсивність боїв не давала можливості навіть на відпочинок, не кажучи вже про вихідні або відпустки. На Ізюмському напрямку роботи було багато. У вересні, після успішних контрнаступів Сил оборони, що дозволили вигнати ворога з Харківщини, його інженерний підрозділ зайняв позиції в Серебрянському лісництві.
З осені військові перебували в районі Ямполя, працювали у лісах, відряджалися до Білогорівки. Жили переважно в бліндажах. Прямих штурмів ворога було небагато, переважали обстріли. Під час одного з таких обстрілів під його командуванням взвод зазнав серйозних втрат.
Інцидент відбувся того січневого вечора, коли Михайло з п’ятьма бійцями встановлювали мінні загородження в сірій зоні на лінії розмежування, обравши ділянку, якою, за даними розвідки, користувався ворог. Вони ставили протитанкові міни типу ТМ, коли почався прицільний мінометний вогонь.
Незважаючи на обстріл, військові вижили, поранень серйозних не отримали, однак зазнали контузій. Учасники події дочекалися, коли обстріл стихне, поволі повернулися на позиції, дочекалися евакуації та були вивезені.
Після цього розпочалися стаціонарне лікування у госпіталях Донецької та Дніпропетровської областей і реабілітація в Полтаві. Після кількох місяців реабілітації військово-лікарська комісія встановила, що Михайло непридатний не лише для служби у десантно-штурмових військах, а й до бойової діяльності загалом.
Він відверто каже:
– Останні місяці служби було важко фізично — витримувати навантаження стало неможливо.
– У той час йому виповнилося 55 років.
– Психологічно себе почував навпаки добре, давно адаптувався.
– У підрозділі було достойне оновлення: багато добровольців приходили, бо ДШВ — поняття елітне.
– З сумом згадує ті часи й своїх бойових товаришів.
– Якби здоров’я дозволяло, хотів би повернутися у 95-ту бригаду.
Після отриманого медичного висновку про обмежену придатність до служби саржант за порадою шукав тиловий підрозділ для переводу. Здобувши рекомендаційний лист у Територіальному центрі комплектування в рідних Шишаках, із липня 2023 року Михайло Воскобійник служить у Четвертому відділі Миргородського ТЦК та СП на посаді командира відділення взводу охорони.
Загальні обов’язки військовослужбовця включають:
– організацію службової діяльності;
– керування особовим складом;
– призначення чергових;
– участь у заходах з оповіщення.
Військовий визнає, що ця робота морально складна. Особливо боляче чути звинувачення від тих, хто не знає його бойового шляху, із фразами «іди сам спершу повоюй».
Михайло розповідає про сім’ю: у нього є донька, а також троє племінників, які теж воюють, один із них — безвісти зниклий.
Він наголошує:
– Війна триває.
– Поки одні тримають оборону, інші не мають морального права чинити вигляд, що це їх не стосується.
– Якщо ти здоровий і можеш тримати зброю — потрібно йти.
– Потрібно зрозуміти, що відсидітися не вийде.
– Питання полягає лише в тому, де зустрінеш ворога — на позиції чи вже біля свого дому.
За сумлінне виконання службових обов’язків, стійкість, вірність бойовому братерству та відданість захисту України старший сержант Михайло Воскобійник удостоєний почесного нагрудного знака Міністерства оборони України «За сумлінну службу» та медалі «За оборону міста Торецьк». Також він отримав відзнаку від командування 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП
