«Хтось стверджує, що ми з чоловіком займаємося хайпом, маніпуляціями, танцями на кістках задля збільшення кількості переглядів наших фотографій. Але і ви, й я прекрасно розуміємо: за цими переглядами стоїть можливість збирати донати героям наших зйомок. Адже без переглядів медіа можуть припинити своє існування, і тоді наше значення зникає. Безперечно, ми завжди шукаємо історії, які в певному сенсі є хайповими», — ділиться воєнна фотографка Влада Ліберова.
Влада Ліберова — самоучка у професії, яка до повномасштабного вторгнення заробляла на зйомках сімейних історій, боялася крові і ніколи не бачила мертвих тіл. Втім, вона стала визнаною майстринею воєнної документальної фотографії.
Сьогодні українці, а також сотні тисяч людей за межами країни, дізнаються про український спротив завдяки воєнним світлинам Влади Ліберової. У 2023 році її відзначили орденом «За заслуги» III ступеня.
До шостого місяця вагітності Влада їздила у відрядження на Донеччину, аби знімати роботу стабілізаційних пунктів.
«Я працювала у стабпунктах і моргах, а не на лінії бойового зіткнення. Там обстріли не такі інтенсивні», — каже фотографка.
Війна — суворіша за смерть
— Владо, яким для вас було поняття війни до того, як ви стали воєнною фотографкою?
— Для мене війна була чимось із підручника історії, оповіданнями бабусь та дідусів, чимось жахливим, що, здавалося, ніколи не повернеться в наше життя. Моя бабуся народилася під час Другої світової, і я колись з посмішкою ставилася до того, що вона вважала себе дитиною війни. Тепер же мій син — дитина війни. І, Боже, це так дивно. Нещодавно я навіть перепросила в бабусі за свої колишні жарти.
— Ви свідомо зробили свого сина дитиною війни, народивши його у листопаді 2025 року. Як ви прийняли це рішення?
— Минулого року мені було 33, моєму чоловікові так само. Ми багато розмовляли про дітей, але не могли знайти ідеального моменту для вагітності. Згодом я усвідомила, що такого ідеального часу просто не існує. Війна триває, життя треба жити. Або ж ставити його на паузу й не знати, чи повернешся до цієї теми. Я вважала, що народжувати потрібно до 35 років.
До речі, на п’ятому місяці вагітності я їздила на Донеччину знімати, хоча животик ще не було видно, і трохи приховувала це. Небезпека була реальною, але мені хотілося залишатися собою, не втрачати власну сутність. Материнство має доповнювати життя, а не звужувати його.
— У 2014 році, коли почалася російська агресія, ви не думали фотографувати війну?
— Тоді я була дуже далекою від фотографії та подій АТО. В Одесі вважали, що АТО — це війна політиків. Мої спроби перейти на українську мову сприймали як дивність. Тоді мені бракувало ні характеру, ні свідомості, щоб усвідомити події і себе в них.
Я досі дорікаю собі, що не була на Майдані, що швидко повернулася до спокійного життя і наче війна мене не торкнулася. Якщо б я та багато інших сприймали це інакше, то, можливо, мій син не був би «дитиною війни».
— Як змінювалося ваше сприйняття війни протягом чотирьох років?
— Це була гірка адаптація. 24 лютого я думала, що війна не триватиме довго. Коли почнуть гинути живі люди, розум очікує, що агресор зупиниться. Я вірила в здоровий глузд росіян і наших партнерів, які гарантували безпеку. Але війна триває, гинуть люди. І тепер я розумію: п’ятий рік війни — не межа, найсильнішими залишаються ті, хто нічого не очікує і ні на що не сподівається.
Я відчуваю свою відповідальність і вірю, що якщо кожен робитиме те, що повинен, війна закінчиться справедливим для України миром.
Для мене тепер війна — найжорстокіше явище у світі. Вона гірша за смерть, бо смерть закономірна, за неї морально можна підготуватися, а війна — це кривава м’ясорубка.
— Коли зрозуміли, чим повинні займатися під час війни?
— Це сталося не одразу. До 2022 року ми з чоловіком займалися сімейною фотографією, мали багато підписників в інстаграмі. Після повномасштабного вторгнення ми почали розповідати російській аудиторії про злочини російської армії — просили щось зробити. Тоді ми були наївні у думці, що нас зрозуміють.
Натомість російські підписники назвали це фейками. Тож ми вирішили показати свої власні фотографії. Поїхали у зону бойових дій: Миколаїв, Харків, деокуповану Київщину. Побачене в Бучі остаточно переконало нас знімати саме війну.
Звикнути до зйомок страждань
— Ви раніше робили сімейні світлини, що передавали радість життя. Війна і Буча – це зовсім про інше. Чи було вам важко перейти на цей формат?
— Цей перехід був надзвичайно болісним. У Бучі ми намітилися документувати події — бути в потрібному місці в потрібний момент і натиснути на кнопку. Та побачене було настільки страшним, що ні я, ні чоловік не змогли зробити жодного кадру. Біль був занадто глибоким, ми фокусувалися на світлих моментах.
У Харкові, Миколаєві ми знімали наслідки обстрілів, людей у підвалах, але це було про стійкість і життя, яке триває попри все.
Ми не хотіли і не могли знімати трагічне, відчували відторгнення. Але коли опублікували матеріали з Бучі, російські ЗМІ піддали їх критиці, заявивши, що там немає катованих тіл. Тоді ми зрозуміли, що маємо документувати війну чесно, навіть якщо це боляче.
— Як правильно знімати страждання, біль війни саме як документ ситуації, але з емпатією?
— Головне — бути чесною і правдивою. Не принижувати людину в кадрі, не маніпулювати ракурсами, аби фото не можна було трактувати двозначно. В іншому випадку можна припасти до брехні або пропаганди, і це вже не документальна фотографія.
Я намагаюсь показувати все, як є, без маніпуляцій. І якщо комусь здається інакше — відповіді у мене немає, бо не існує ідеального способу.
Фото порожнього дитячого майданчика після обстрілу може сказати більше, ніж світлини крові чи тіл. Але так працює тому, що за ним стоять сотні тисяч жахливих знімків.
Як приклад, фото з концтаборів Другої світової абсолютно жахливі, проте мають існувати, щоб нагадувати про жахи війни.
— Як не принижувати людину в кадрі, особливо у випадках, як у Херсоні у квітні 2026 року, коли жінка заявила про зйомку без її згоди і вас звинуватили у відсутності емпатії?
— У Херсоні не було конфлікту щодо зйомки, адже ніхто не забороняв нам робити фото в конкретний момент. Заборона з’явилася лише в дописі жінки після зйомки.
Я намагаюся бути непомітною під час зйомок, не вторгатися в особистий простір.
— Але як бути, коли треба сфотографувати очі людини, що плаче або щойно пережила обстріл? Адже це теж правда війни.
— Це складне питання без чіткої відповіді. Є лише непрямий критерій: я ніколи не отримувала негативних відгуків від героїв своїх фото чи їхніх близьких, окрім згаданої ситуації в Херсоні.
Нещодавно ми з чоловіком випустили книгу «Очі війни», де намагалися зберегти баланс між максимальною правдивістю і допустимою концентрацією болю, щоб читачі не могли відірватися. Наприклад, ми не включали фото, де бійцю відпилюють ногу пилкою, бо психіка має свою межу, за якою блокування емоцій неминуче.
Я злюся, бо розумію, що війна набагато жорстокіша, ніж ми змогли показати, але компроміс потрібен, щоб бути почутими.
— Чи існують у вас табу щодо тем для зйомок?
— Після чотирьох років війни, коли минуло стільки страшних подій, важко сказати, що є щось табуйоване.
Відчуття провини за героїв
— Чи буває відчуття провини, що ви, зробивши фото, повертаєтесь додому, а герої залишаються на війні?
— Безумовно. Я часто говорила собі, що справжній воєнний кореспондент має одного дня загинути на фронті — тоді це означатиме, що він зробив усе, що міг. Докі він живий, він зробив недостатньо. Це відчуття не зникає.
Нещодавно військовий пояснював мені, що з появою дронів найбільш небезпечними стали моменти заходу й виходу з позиції — там вищий ризик, ніж на самій лінії фронту. Вони з сумом дивилися на нас, коли настав час повертатися.
— Як часто зараз ви виїжджаєте в зону бойових дій?
— Приблизно раз на місяць, зазвичай, коли приїздить моя мама, щоб посидіти з сином. Чоловік їздить частіше.
— Як ви сприйняли своє поранення у грудні 2023 року?
— Для мене це був доказ того, що я смертна. Це був не перший обстріл, який я пережила: пробіжки з піхотою, вибухи позаду і попереду — як у кіно. Це лоскотало нерви, давало адреналін.
Та коли у стегно влетів уламок, життя змінилося надовго — потреба підтримки чоловіка навіть у простих речах. Це змусило усвідомити, наскільки реальні «гайки».
Я також бачу багато поранених бійців, і розумію, як сильно зросла їхня кількість і наскільки змінилося їхнє життя.
Пошук сенсів, щоб не опустити руки
— Ви фотографуєте війни, що кричать про її жахи, проте ситуація залишається незмінною. Як ви справляєтеся з безсиллям?
— Зараз робота вимагає дедалі більше ризиків, а віддача — усе менша. Знімати міномет ще небезпечніше, ніж рік тому, а відгук на фото падає.
Спочатку людина з ампутацією руки викликала захоплення, а зараз таких стає так багато, що війна здається нескінченною. Людська психіка може відреагувати лише обмежено.
Тож ми шукаємо нові способи утримати увагу аудиторії, зокрема через художній підхід у документальній фотографії:
- Створення художніх образів замість простого документування.
- Наголос на промовистості й емоційності.
- Збереження правди без естетизації війни.
— Як, постійно знімаючи війну, зберігати інтерес і уникати повторів?
— Справа не у війні. Фотографія — це про людей, їхні емоції, унікальність очей кожного.
У 2022 році військові заряджали оптимізмом, і я приходила додому, сповнена світла. Зараз усе навпаки: я мусячу підтримувати їх, нагадувати, що цивільні не забули, що вони потрібні. Багато з них відчувають себе обдуреними, особливо добровольці.
Відповідно, змінюється і настрій війни, і мої фотографії.
Новий сенс життя
— Ви — юристка за освітою, а нині одна з найвідоміших воєнних фотографок України. Як ви прийшли у цю професію?
— Після нашого з чоловіком одруження ми втратили роботу і вирішили зайнятися власною справою. Я згадала, що чоловік у студентські роки дуже захоплювався фотографією. Ми купили йому першу техніку за наші заощадження.
Спершу я була менеджером процесів для нього, багато займалася самоосвітою, щоб і його, і мої фото ставали кращими. Ми підписувалися на відомих фотографів, аналізували їхні роботи, а також кіно — як воно впливає на глядача.
Живемо у епоху величезного візуального шуму, якого не було у минулих поколінь, тож фотограф має боротися за увагу.
— Як ви монетизували свою роботу?
— У 2022 році наш інстаграм із 100 тисяч підписників, які любили сімейні історії, зменшився майже вдвічі. Але ми не зупинилися. Пізніше у нас з’явилася нова аудиторія — нині вже 600 тисяч підписників.
Ми публікували фото, які поширювалися, й медіа почали купувати наші знімки. Спершу ми відмовлялися продавати, вважали, що це експлуатація війни, та й вірили, що війна скоро скінчиться.
Коли гроші скінчилися, ми поговорили з фотокореспонденткою Юлією Кочетовою. Вона порадила готуватися до тривалої роботи — не менше двох років — і думати про монетизацію.
Згодом ми розпочали співпрацю з Associated Press, а тепер працюємо з Getty Images. Деякі українські медіа купують наші фото там, але більшість просто беруть їх безкоштовно з нашої сторінки в інстаграмі. Я все ще вірю в існування підтримувальної журналістської спільноти в Україні.
— У 2023 році ви знімали документальний фільм про Кринки. Чи плануєте розвиватися у кіно?
— Фотографія — це наша справжня пристрасть. Відео ніколи не давало тих же відчуттів, як фото. Наша візуальна мова — це фото.
— Як ви змінилися, ставши воєнною фотографкою?
— Раніше мене оточували російськомовні люди, які не розуміли цінність України, і всі вони поїхали після початку повномасштабного вторгнення. Зараз наше оточення — це люди різного походження і статусу, але з однаковими цінностями, які мені дуже близькі.
Життя з такими цінностями наповнене більшим сенсом. Раніше я думала лише про те, як заробити й витратити гроші. Тепер відчуваю, що роблю щось корисне.
Я фотографую, збираю кошти для військових і постраждалих, представляю Україну на міжнародних форумах. За ці роки війни я знімала її, щоб мати можливість розповісти світу: знищені Мар’їнка і Бахмут — це не просто катастрофи, а страшніші за будь-який ураган чи лихо.
Матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.
