Президент Володимир Зеленський 27 квітня передав до Верховної Ради законопроєкт про продовження загальної мобілізації на наступні 90 днів – до серпня 2026 року. Влада акцентує увагу на необхідності цього кроку: колишній керівник Головного управління розвідки, а нині очільник апарату Офісу президента Кирило Буданов раніше наголошував, що «війни не виграються без людей», звертаючи увагу на проблему ухилення як на серйозний виклик. З огляду на це закономірно виникає питання: наскільки довго держава зможе підтримувати поточний рівень мобілізації без значних соціальних і економічних наслідків?
З економічного боку Україна сьогодні значною мірою покладається на зовнішню підтримку з боку європейських партнерів. Минулого тижня Європейський союз остаточно затвердив надання Україні кредиту на суму 90 мільярдів євро. Європейський комісар з економіки Валдіс Домбровскіс повідомив, що у 2026 році Україна повинна отримати 45 млрд євро, а у 2027 році – ще 45 млрд.
Зовнішня фінансова допомога суттєво розв’язує питання бюджетної стабільності країни та дає змогу підтримувати армію на нинішньому рівні. Тим не менш, це лише частково розв’язує проблему: головним обмеженням мобілізаційної системи є не фінанси, а люди — їх фізична присутність та готовність служити. Відповідно, фокус уваги поступово зміщується з економіки на соціальну сферу: це ставлення суспільства до мобілізації, рівень довіри до влади та масштаби ухилення від призову.
Крім того, питання тривалої мобілізації виходить далеко за межі окремих політичних рішень. Воно пов’язане з тим, як загалом функціонує держава в умовах затяжного конфлікту. Стійкість такої системи визначається не лише ресурсами та законодавством, а й тим, наскільки суспільство зберігає внутрішню єдність і здатне виконувати ці рішення, незважаючи на невизначеність щодо завершення війни.
Мобілізація в Україні за час повномасштабної війни перестала бути простою адміністративною процедурою і трансформувалась у складну соціальну реальність, де права, страх, обов’язок і мораль нерозривно взаємодіють і взаємно впливають один на одного. Вона вже не виглядає як класична система призову, а радше як напружений контур державного устрою, де кожне правило є одночасно й механізмом виживання, й потенційним джерелом конфлікту. У цій ситуації взаємини між державою і суспільством формуються не так на основі формальних норм, як через постійну напругу очікувань, тлумачень та недовіри, яка накопичується шарами і не зводиться до окремих рішень чи законів.
Варто згадати, що після масштабних змін законодавства в 2024 році мобілізаційну систему було суттєво посилено. Держава:
– розширила обов’язки військовозобов’язаних щодо оновлення персональних даних;
– посилила цифровий контроль завдяки реалізації реєстрів;
– скоротила частину механізмів відстрочок;
– закріпила електронні бази як головний інструмент системи обліку.
Міністерство оборони пояснювало ці кроки логікою війни на виснаження: армія потребує безперервного поповнення, отже система має бути максимально прозорою, керованою та захищеною від витоків. У такій логіці мобілізація стала майже математично необхідною функцією держави, де емоційний аспект мінімізований.
Проте суспільство сприймає такі зміни не лише через призму раціональності. Будь-яка примусова модель у тривалому конфлікті оцінюється не тільки з точки зору закону, а й з позиції справедливості. Тут виникає перша фундаментальна суперечність: державна логіка орієнтується на необхідність, тоді як соціальна — на порівняння та сприйняття рівності. Люди починають оцінювати не лише вимоги закону, а й наскільки однаково вони застосовуються до всіх.
Формально мобілізаційна система базується на територіальних центрах комплектування (ТЦК), медичних комісіях, цифрових реєстрах і адміністративних механізмах контролю. Водночас, існує паралельна друга реальність — система ухилень, яка не є набором поодиноких випадків, а представляє собою стійку сукупність практик. Серед них:
– фальсифікація медичних документів;
– фабрикація діагнозів;
– посередницькі схеми оформлення відстрочок;
– нелегальні маршрути виїзду за кордон.
Державні структури, зокрема прикордонна служба та органи правопорядку, регулярно фіксують спроби незаконного перетину кордону чоловіками призовного віку та затримують організаторів таких схем.
Українські медіа неодноразово висвітлювали цей процес як розвиток тіньового ринку послуг, пов’язаних із ухиленням від мобілізації. У публікаціях підкреслюється, що це не випадкові епізоди, а система з відпрацьованою економічною логікою, де вартість «вирішення питання» залежить від рівня ризику, регіону та посередників. Як наслідок, виникає соціальний ефект: ідея рівності правил сприймається як умовна та стає фактором, що рівнозначний за значущістю юридичним нормам.
Саме територіальні центри комплектування опиняються у центрі цієї суспільної напруги. З одного боку, вони забезпечують ключову функцію комплектування армії кадрами, а з іншого — часто сприймаються громадянами як символ державного тиску. Через це їхні дії нерідко розглядаються під кутом недовіри, навіть якщо формально відповідають регламентам. Водночас ці структури працюють у надвисокому режимі та постійній соціальній напрузі, де кожне рішення може спровокувати конфлікт.
На жаль, далеко не всі ТЦК витримали виклики влади. Якщо пошукати позитивні приклади — їх знайти важко. Натомість негативних випадків вдосталь. Упродовж останніх двох років у ЗМІ та соціальних мережах було опубліковано десятки повідомлень про жорстоке поводження співробітників ТЦК із чоловіками призовного віку. Так звані «людолови» — озброєні «рекрутери» з прихованими обличчями — часто ігнорували документи про відстрочки чи медичні довідки. Відомі випадки застосування сили, побиття, утримання затриманих в неналежних умовах, а також обмеження доступу адвокатів. Фіксувалися й летальні випадки.
Згодом з’ясувався один з механізмів подібних перевищень. Наприклад, в Одесі СБУ затримала співробітників ТЦК за звинуваченням у здирництві та зловживанні службовим становищем. Під час операції, що супроводжувалася погонями та арештами, вилучили засоби для тиску і насильства — бити, кастети — а також великі суми готівки, ймовірно пов’язані з вимаганням.
Матеріали розслідування свідчать, що фігуранти змушували громадян платити гроші, використовуючи загрози прискореної мобілізації чи відправлення на фронт як засоби тиску.
При цьому на момент викриття цієї групи проблема зловживань у ТЦК уже набула масштабного та соціально небезпечного характеру. Окремі регіони стали свідками нападів на патрулі ТЦК. У грудні у Львові під час виконання службових обов’язків загинув військовослужбовець, а в квітні інший отримав смертельний удар ножем у шию.
Ціна запізнілої реакції представників влади на очевидні зловживання в мобілізаційній системі є надзвичайно високою. Є надія, що ці проблеми виникли через помилки та недооцінку ситуації, а не були результатом усвідомленої політики, хоча така версія виглядає сумнівно.
Саме у таких випадках – коли нерегулярні порушення трансформуються в системні проблеми – стає очевидно, що перед нами не випадкові збої, а глибока деформація самої логіки функціонування мобілізації. Цей перехід від окремих інцидентів до системної проблеми веде до наступного рівня аналізу — питання корупції.
Корупція в цій сфері – це не лише окремі зловживання, а фактор, що визначає загальне сприйняття мобілізаційної системи. В умовах війни корупційні прояви перестають бути просто адміністративними порушеннями і стають чинником довіри до державних інститутів. Антикорупційні органи відкривають сотні проваджень у сферах оборони, державних закупівель, енергетики та управління. Частина справ доходить до суду (часто не найбільш резонансних), частина залишається на стадії слідства, особливо коли вони стосуються впливових осіб. Проте в очах суспільства ці відмінності нерідко стерті, і вся система сприймається як одне ціле.
Міжнародні організації неодноразово зазначали, що попри проведені реформи, цифровізацію та посилення антикорупційної інфраструктури, Україна все ще стикається з значними корупційними ризиками. Основним тут є не факт наявності розслідувань, а їхній вплив. Кожна резонансна справа перестає бути лише юридичною справою, а трансформується у модель пояснення устрою держави. В умовах війни інформація трактується не як тривалий процес, а як остаточний висновок, що закріплює відчуття системної несправедливості.
У цьому ключі виникає головний моральний розлам усієї мобілізаційної системи. Держава діє за логікою виживання, де найбільшим пріоритетом є обороноздатність. Суспільство ж керується принципом справедливості, в центрі якого — рівність правил. Ці дві логіки вкрай несумісні і важко перекладаються одна в одну, породжуючи центральну напругу: якщо правила сприймаються як нерівні, на чому базується обов’язок жертви? Це питання не є просто політичною формулою, а постійним внутрішнім станом суспільства.
В результаті це призводить до ухилення від мобілізації будь-якими можливими способами та виїзду сотень тисяч чоловіків за кордон, хоча кожен із них міг би допомагати країні, зокрема працюючи в тилу.
Таким чином, проблема набуває зовнішнього, європейського виміру. Сотні тисяч українських громадян нині перебувають у державах Євросоюзу під режимом тимчасового захисту, який закріплений європейським законодавством і не передбачає примусового повернення для участі у бойових діях. Водночас європейські інституції свідомо уникають втручання в мобілізаційні процеси України, залишаючи їх у суверенній компетенції держави.
Проте в самій Європі триває політична дискусія. Окремі політики та представники консервативних партій у Німеччині, Польщі та країнах Центральної Європи періодично піднімають питання моральної нерівності: держава веде війну, але значна частина її громадян перебуває поза зоною бойового ризику. Однак ці зауваження не переростають у юридичні механізми й залишаються на рівні політичної риторики.
Таким чином формується трирівнева структура напруги:
1. Держава вимагає мобілізацію та підтримку обороноздатності.
2. Українське суспільство сприймає мобілізацію крізь призму запитів справедливості та довіри.
3. Зовнішнє середовище підтримує Україну політично та гуманітарно, але не бере участі у розподілі мобілізаційного ресурсу.
Цей трикутник є далекоглядно нестійким і без комплексних стабілізаційних заходів може зіткнутися з серйозними ризиками.
З часом процес виходить за межі поточної війни, перетворюючись на тривалий структурний чинник, що трансформує суспільство. Мобілізація припиняє бути тимчасовим заходом і стає каталізатором змін у повсякденних соціальних практиках, економічних відносинах і довірі до інститутів. Через це формується середовище, де формальні норми та їх соціальне сприйняття співіснують паралельно.
У результаті суспільство опиняється у стані накопиченої напруги, де ключовою цінністю виступає довіра. Вона ж не є інструментом адміністративного керування — її неможливо встановити указом, замінити фінансовими методами чи забезпечити силою. Довіра формується довготривалим і рівномірним застосуванням правил чи руйнується внаслідок винятків і нерівностей.
Отже, мобілізація в Україні сьогодні – це не лише питання військової необхідності. Це складний процес, що оголює глибинні лінії устрою суспільства: взаємини держави і народу, співвідношення закону і його сприйняття, зіткнення логіки виживання й логіки справедливості.
Насамкінець, суть того, що відбувається, виходить далеко за межі поточного конфлікту. Вона полягає в тому, чи зможе суспільство по завершенню війни відновити єдиний моральний простір, у якому правила будуть сприйматися як спільні, а не ситуативні. Від цього залежить не лише результат нинішньої історичної ситуації, а й майбутнє держави – чи залишиться вона цілісною, здатною відновлювати довіру, чи зануриться у фрагментацію та втрачу довіру назавжди.
