Війна і свято: як святкували Ід аль-Фітр під час конфлікту в Лівані
Родина Бабакер: згадка про звичайний день, що став викликом
Сумея Бабакер ніжно розчісувала волосся доньки, акуратно наносила масло на обличчя і пригладжувала футболку. В цей ранок у Бейруті, столиці Лівану, вона хотіла, аби її середня дитина виглядала якнайкраще для святкування Ід аль-Фітр — особливого дня на завершення священного місяця Рамадан.
Але це був не звичайний Ід.
Країна вже три тижні знаходиться в полоні війни після того, як Ізраїль відреагував на ракетні обстріли з боку Хезболли — іранської підтримуваної збройної групи. Внаслідок ізраїльських авіаударів загинули понад тисячу людей, а більше мільйона змушені були покинути свої домівки. Для багатьох духовне заспокоєння Рамадану і радість свята замінили постійна тривога: де ночувати, що їсти, чи залишився дім.
Сумея, 36 років, мати трьох дітей, яка родом із Судану, розповідає:
- Це дуже важкий Ід цього року. Ми мусили покинути Кафру на півдні Лівану після наказів про масову евакуацію від Ізраїлю.
Відчайдушна втеча на двоколісному транспорті
Разом із чоловіком Омаром вони посадили дітей на позичений мотоцикл і рушили до Бейруту, їх путі зайняли десять годин. У поспіху довелося покинути все, що будували роками на фермах за допомогою щоденної праці Омара. Сумея навіть забула взяти свої ліки від діабету.
Вона з сумом додала:
- Зараз немає ні роботи, ні грошей, і тому дітям сьогодні нема як розважитись.
Проте, найголовніше — вони в безпеці. На цей момент цього цілком достатньо.
Світло надії в стінах святого Йосипа
Для родини Бабакер притулок знайшовся у незвичному місці — церкві святого Йосипа на сході Бейруту. Коли почалася війна, ця церква відразу відкрила свої двері для іноземних мігрантів, які все важче знаходять місце в державних притулках.
За словами Майкла Петра, керівника служби надзвичайного житла Єзуїтської служби допомоги біженцям, до церкви звернулися понад 190 осіб з різних країн: Судану, Шрі-Ланки, Бангладеш і Сьєрра-Леоне. Більшість із них були змушені покинути південь Лівану.
Перетин культур і вірувань — єдність у випробуваннях
Відкривши двері, церква проявила не лише милосердя, вона показала, що Ліван — це країна, де переплітаються різні вірування і де інстинкт до співжиття живе навіть під час війни.
Цього року конфлікт розгортався під час Рамадану, хоча християни цього періоду тривали у Великому пості. Майкл Петро, американець і єзуїт, пояснив:
- Це взаємне ділення, спільне постування і підготовка, щоб підтримати один одного.
В інтер’єрах церкви існує невеликий куточок для кожної спільноти. Після святкових молитов волонтери приносили чай із печивом і фритюрними кульками — залабією.
Індрані Маніке, християнка зі Шрі-Ланки, яка одружена з Ахмедом, мусульманином із Судану, казала:
- У нас один Бог, і сьогодні Він любить усіх нас.
Ця 37-річна кухарка розповіла, що коли втекла з рідного Набатіє, на півдні Лівану, не змогла взяти з собою навіть речі та іграшки дітей. Єдине, що могла дозволити для свята — прикрасити доньчину руку хною. Вона додає:
- Ми все втратили. Починаємо зі старту нуля.
Ід у тіні війни: біль і надія одночасно
Для багатьох ліванців це свято далеко не радісна подія. Втрачені бізнеси, будинки, землі — все лишилось позаду. Південь країни особливо постраждав у ході останнього конфлікту.
Багато хто з них боїться, що Ізраїль готується до масштабного наземного наступу.
Алі Факіх, 54-річний автомеханік, спочатку не захотів залишати своє село Меруаніє на півдні Лівану. Але після того, як під час авіаудару загинув його двоюрідний брат, він разом із дружиною і трьома дітьми зрештою втік.
Зазвичай у дні Іду сім’я молиться, виходить на святковий обід, гуляє з дітьми або відвідує родичів. Проте тепер вони ночують на стадіоні в Бейруті, де після нічного дощу вода просочувалася крізь бетонні колони і затопила їхній намет. Діти сиділи на тонкому матраці, жуючи лаваш.
— Ніхто і ніде не почувається у безпеці під час цієї війни, — визнає Алі.
Життя цих родин навіяне болем і розлукою, та водночас просякнуте надією, підтримкою й малою радістю свята. Їхні історії душевно відлунюють у часи тривог і допомагають зрозуміти: навіть у найтемніші моменти люди шукають світло і тепло одне в одному.
