Історія Надії Бондаренко: Виживання та новий початок після окупації Херсонщини
Надія Бондаренко, переселенка з Херсонщини, провела майже дев’ять місяців у зоні окупації, на власні очі спостерігаючи так званий «референдум» про приєднання регіону до Росії. Сьогодні вона живе у Кропивницькому, разом із сім’єю відбудовує своє життя, очолює освітній напрямок в одній із громад рідного краю та активно підтримує інших переселенців.
Надія поділилася своєю історією в ефірі Українського радіо Кропивницького.
Зруйноване село та втрата всього близького
Рідне село Надії – Ольгівка Тягинської громади Бериславського району Херсонщини – сьогодні знаходиться у «сірій зоні» на правому березі Дніпра. Через обстріли село зруйноване, там більше немає цивільних. Разом із домом та бізнесом – магазином та кав’ярнею – Надія втратила опору в рідному місці.
Героїчний подвиг на блокпостах: 36 перевірок заради хліба
Коли повномасштабне вторгнення розпочалося, родина Бондаренко не могла залишити село одразу. Причини – 82-річна мама, яку важко було перевозити, та надія на швидке завершення конфлікту. Старші діти з онукою виїхали раніше, а Надія з чоловіком залишились, щоб допомогти односельцям пережити голод.
Чоловік взявся за доставку хліба, спершу відвідуючи Берислав, а потім – Херсон, коли там закінчились продукти. За словами Надії, щодня він долав неймовірний шлях через 36 блокпостів.
«Відвідати Херсон – всього 50 кілометрів, але це означало проїхати 36 російських блокпостів. Кожен зупиняв, перевіряв документи, змушував роздягатися, аби впевнитись, що немає бронежилета. Виїжджав зранку о 7, а повертався лише о 17 годині. Це було надважко і дуже небезпечно».
Окупація, переслідування та тиск колаборантів
Життя під окупацією було сповнене страху та знущань. Постійні обшуки, погрози та рекет стали буденністю: від спроб вилучення гаджетів і техніки до руйнування майна тих, хто піддавався цькуванню або відмовлявся співпрацювати.
Навіть напередодні «псевдореферендуму» рухались тільки в одному напрямку — виїхати було нереально через розбиті мости і постійні затори. Надія згадує, як на той час у селі панував страх, а голосувати людей змушували методами тиску.
«Люди ховалися, боялися йти на голосування. Ми зустріли біля магазину одного перебіжчика, який уже працював на окупантів, двох чужинців і військових із автоматами. Вони роздавали вже заповнені бюлетені. Чоловік відповів перебіжчику: „Добре, що ти знаєш нашу позицію“. Нам хотілося лише сказати ‒ ні, але ми були заручниками».
Також Надія згадала трагічну історію з розстрілом цивільної машини неподалік Тягинки, де загинув водій, а його дружина дивом врятувалася після ночі у степу. Подія залишила глибокий шрам у свідомості місцевих.
«Жінка через жах пережитого не могла говорити цілий рік».
Несподівані моменти людяності серед жахіть
Навіть у складні часи траплялися дивовижні прояви дитячої безпосередності, які дезорієнтували окупантів.
«Коли росіяни зайшли у двір, моїй трирічній онучці поставили зброю в руки. Вона раптом запитала: „А де моє сало?“. Вони такого не очікували. Син же, хоча й дуже боявся, змушений був взяти автомат у руки».
Сльози з полегшенням та початок нового життя у Кропивницькому
Звільнення Херсонщини 11 листопада 2022 року родина зустріла зі сльозами на очах. У селі з’явився перший український позашляховик із білим хрестом, а місцеві жінки тиждень готували їжу для військових прямо на вогнищах, поки не прибула польова кухня.
20 листопада, в день 30-річчя весілля Надії та її чоловіка, родина рушила до Кропивницького, де їх чекали діти.
«Коли ми приїхали, я з донькою сіли в кафе біля великого вікна і дивилася на вулицю – люди просто ходили, були вільні і щасливі. Цінність свободи розумієш лише тоді, коли втрачаєш її».
Допомога землякам і нові проєкти
У Кропивницькому Надія швидко знайшла своє місце, присвятивши себе підтримці односельців та земляків. Вона працює в Рубанівській сільській раді, поєднуючи посаду виконувачки обов’язків начальника відділу освіти, культури, молоді та спорту із волонтерською діяльністю в центрі «Вільні разом».
За офіційними даними, на Кіровоградщині зареєстровано близько трьох тисяч переселенців із Херсонської області, з них понад дві тисячі – саме у Кропивницькому.
«Кропивничани відкриті та щирі, вони допомагають нам усім, що можуть. Люди, які пройшли окупацію, розуміють біль і потреби один одного. Це сильний зв’язок, що допомагає нам разом відновлюватися і рухатися вперед».
Плани, надії та нові горизонти
Нині сім’я орендує двокімнатну квартиру за 8 тисяч гривень на місяць. З лютого 2024 року вони отримують державну допомогу – по 3 тисячі гривень на дитину-школяра.
Надія активно розвиває освітні зв’язки між громадами: Рубанівська і Великосеверинівська підписали меморандум у рамках проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади». Вони організовують спільні заходи для дітей і планують нові ініціативи для підтримки місцевої молоді.
«Наш дім – тут, у Кропивницькому. Чоловік працює в школі, син навчається, ми підтримуємо зв’язок із земляками. Мова, менталітет, цінності – усе це нас об’єднує. Херсонщина єдина і вільна».
Родина вже подала документи на компенсацію за зруйноване під час війни майно, маючи надію на відновлення свого добробуту.