«Поки ми з чоловіком були в полоні, наша донька жила в окупації»: зворушлива історія Катерини Скопіної
Життя у Маріуполі на початку шаленого вторгнення
Катерина працювала заступницею командира морально-психологічного забезпечення у Маріупольському госпіталі на момент початку повномасштабної війни. Хоч посада звучала довго і складно, серед колег скорочено її називали «офіцер командування». Росіяни під час полону не могли збагнути, що це за посада, і Катерина жартувала, що її варто було називати психологом, аби менше знущань було.
Повномасштабне вторгнення вона відчула ще до офіційної дати 24 лютого — вибухи лунали ще 19 лютого на морі. А 21 лютого її викликали за тривогою до госпіталю, і звідти вона вже не виходила.
«Техніка рухалась, але ми ще тоді не розуміли всі ці знаки “Z” та “V”, адже частини ворога зайшли зі сторони Широкиного. Все було звично жахливо — з 2014 року ми жили в стані війни. 21 лютого почали надходити поранені, поток був шалений — по 20-50 за раз».
Іще 21 березня чоловік забрав їхню п’ятирічну доньку Анну-Марію до своїх батьків у село неподалік. Потім домовився, щоб дідусі й бабусі відвезли дівчинку на Захід України — до батьків Катерини, на Львівщину. Весь колектив госпіталю залишався у місті і допомагав не лише військовим, а й цивільним.
«Не знаю, як би ми могли евакуюватись, бо за Женевськими конвенціями медичні заклади мають бути далекооф лінії розмежування. Медики трималися разом, це врятувало багато життів, навіть давали їжу і стояли черги за нею».
У підземеллях металургійного заводу ім. Ілліча: виживання під обстрілами
17 березня 2022 року через постійні обстріли госпіталь змушені були залишити. Перемістилися на металургійний комбінат імені Ілліча — у надійні підвали, де організували допомогу пораненим і всім, хто цього потребував.
«Мій чоловік приїздив до мене на завод, бо їхній пункт постійної дислокації було знищено. Ми постійно міняли місця, щоб не стати легкою мішенню. Білий прапор з червоним хрестом висів повсюди — і допомогу отримували усі, навіть п’ять полонених російських солдат».
Зв’язок був відсутній, але родичі дізнавалися про них через посередників. Завдяки мамі Катерина дізналася, що їхня донька потрапила до окупації, і це був жахливий удар. Свекрухи перейшли на бік ворога і не могли забрати дитину.
«Наші листи були дуже рідкісні — раз на тиждень чи два. Було важко усвідомлювати, що дитина утримується насильно, а ми навіть не можемо її захистити».
В ніч з 11 на 12 квітня Катерина та інші захисники Маріуполя намагалися прорватися з заводу, перевозячи тяжкопоранених. Та колона розсипалась, і їх звинужденно повернулися назад. Пізніше почали бити по будівлі танком.
«Хлопці написали на простирадлі “300” — поранені. Це мало захистити нас. Росіяни зайшли у підвал — я курила на той момент і почула, що нас захоплюють у полон. Я попрощалася з чоловіком, не знаючи, чи побачу його знову».
Викрадена дитина і страхи матері
Понад рік їхню доньку тримали під постійним контролем у окупації. Дитина була сама у дитячому садочку в селі — однією в групі. Її вважали «дитиною укронацистів», і супроводжували куди б вона не йшла.
«Їй казали, що батьків убив танк, а вона запитувала чому. Дитина жила в страху і нерозумінні, а коли ми нарешті почали спілкуватись, їй було складно повірити, що ми живі».
Зараз Анні-Марії вже дев’ять років. Їй подобаються вокал і карате, і вона потроху наздоганяє спокійне життя.
Російський полон: камери-одиночки, жорстокість і виживання
Першим місцем полону була Оленівка у Донецькій області, там Катерина пробула тиждень. Загалом вона була у неволі у п’яти різних місцях — включно з Таганрогом, Валуйками біля Харкова, Малою Локнею та самим Курськом.
«Полоні утримували серед старих камер, де раніше тримали ВІЛ-інфікованих і туберкульозних. Я навіть тиждень провела в одиночній камері — у так званому “ШИЗО”».
У камері-одиночці було:
- Обмежений простір — два на три метри;
- Жорсткий розпорядок — вставати о 6 ранку, лягати спати о 10 вечора;
- Під час дня потрібно було стояти нерухомо на намальованому квадраті;
Навіть дозволу треба було питати для відвідування туалету. Спостереження велося цілодобово за допомогою камери, яка не залишала жодного куточка без нагляду.
«Нас змушували вивчати російські вірші та пісні, щоб “вимити мозок” і не думати про Європу. З особливою жорстокістю поводились з офіцерами, які були вище по званню».
Під час ув’язнення Катерина схудла на 20 кілограмів. Харчування було жалюгідним — суп із цибулевої та картопляної лушпайки, який треба було з’їсти за хвилину і швидко повернути посуд.
«Порівнювали з ув’язненими росіянами, яких годували нормально — і це біль. Ми ділилися останнім крихтами і підтримували один одного».
Після повернення: новий шлях служби та підтримка сімей
Сама Катерина повернулася додому в грудні 2022 року, чоловік опинився на волі лише у квітні 2023-го, а доньку вдалося звільнити 9 травня. Вже повернувшись до мирного життя, вона продовжує нести службу, але у новому ролі — допомагає сім’ям військових справлятися з болем і тривогами.
«Розповідаю, як не втратити себе, поки рідні на передовій, бо буває так, що військових вважають загиблими, а вони у полоні, навіть з 2014 року».
Що дає сили триматися в неволі
Вірність Україні і віра у повернення додому стали рятівними якорями у найтемніші моменти для Катерини та інших полонених.
«Хоч були сірі дні і біль, на День Незалежності ми співали гімн. Плели коси, тихенько займались спортом і співали українські пісні. Було важко адаптуватися, бо чоловік тоді був у полоні, а дитина — викрадена».
Вона впевнена, що кожен, хто нині залишається в полоні, обов’язково повернеться додому.
