Каркас теперішнього й майбутнього: як оживає Каракас попри виклики
Життя у центрі міста: панорамні бари та вечори зі смаком свободи
У самому серці Каракаса, на 360-градусній панорамній терасі, всі столи зайняті, навіть якщо вартість напоїв для багатьох дорівнює кільком місячним зарплатам. Вероніка Сангіно, 19-річна працівниця рибного ринку, розповіла, що збирала гроші кілька тижнів, аби дозволити собі провести вечір у цьому відкритому барі.
Разом із друзями вони смакували вино та смачний севиче, милуючись приголомшливим краєвидом міста, що минулого місяця пережило американські обстріли під час затримання лідера країни, Ніколаса Мадуро. Поїздка за вечерею була своєрідним порятунком від суворої реальності, яку навколо бачать містяни.
Подих надії у місті, яке не здається
Каракас — це місто, що не бажає прогинатися під тягарем десятиліть невдалого управління. Зауважуючи ознаки нового життя, можна помітити, що ресторани розквітають, дискотеки переповнені, а стартапи прокладають собі шлях вперед. Багато хто говорить про можливий початок економічного відродження.
Оптимізм живиться надією: відродження нафтогазового сектору, який довго перебував у занепаді, а також поступове пом’якшення жорстких обмежень — поступове звільнення політичних в’язнів, невеликі публічні протести та спроби підняти голос незгоди.
Соціальна нерівність та економічні виклики — що залишається актуальним?
Проте, цей новий світ навколо нас є досить крихким. Каракас залишається своєрідною бульбашкою, де багатство зосереджено на руках небагатьох, а більшість мешканців, як і раніше, не може дозволити собі розкіш дорогих нічних закладів.
Важливо розуміти, що поки відносини між Венесуелою та США починають змінюватися, уряд Америки наполегливо вимагає структурних змін. Це може спричинити спротив серед гарячих прихильників Соціалістичної партії, котрі довго вважали зовнішнє втручання неприпустимим.
Вуличне мистецтво та контрасти у піднесеному настрої міста
Відносини з Вашингтоном змінюються, але на вулицях Каракаса досі можна побачити яскраві мурали, які прославляють уряди Ірану, Куби та Росії. Слогани на рекламних щитах книжать впевненість і непохитність у захисті ідеології, наприклад:
- «Сумніватись — це зрада!»
- «Ми не колонія нічиїх»
- «Венесуела — не загроза!»
Такі меседжі приховують повільні зміни, що відбувалися у місті з населенням близько трьох мільйонів, ще до зміщення Мадуро з посади.
Зміни у безпеці та соціальній структурі
За останнє десятиліття економічний крах змусив багатьох мешканців виїхати, що призвело до зменшення транспортних заторів на шляхах, спроектованих американським урбаністом Робертом Мозесом. Каракас, колись відомий як одне з найбільш небезпечних міст світу з численними вбивствами та викраденнями, нині відчутно безпечніший.
Експерти пов’язують це з міграцією членів банд, таких як Tren de Aragua, до інших країн, а також із жорсткими методами елітних поліцейських підрозділів, які здійснюють позасудові розправи. Зараз головною загрозою громадському порядку вважають саму Національну поліцію Боліваріанської республіки, відому своїм корупційним стилем та вимаганнями хабарів.
Історична трансформація у символах міста
Раніше образи Уго Чавеса, засновника режиму, контролюючого країну майже три десятиліття, були всюди: однакові, як бренди, що створили культ його особистості. Сьогодні ці картини збереглися переважно у старому центрі та районах, де ще живі його прихильники.
За словами економіста Асдрубала Олівероса, зміни пов’язані з введенням ринкових реформ під керівництвом Делсі Родрігес. Вона до нового року намагалася стабілізувати економіку, а згодом стала виконувачкою обов’язків президента країни. “Червоний” колір, що символізував революційний рух Чавіста, поступово зникає з міського пейзажу.
Економічний потенціал та реальність
На цьому тлі економіка Венесуели демонструє нестабільний, але принаймні дещо оптимістичний розвиток. Багато інвестицій зроблено ще до затримання Мадуро, і в той час, як Делсі Родрігес відкривала економічні двері для ринку, країна усе ще далека від повернення до докризового рівня. Для цього потрібно щорічне зростання близько 10% протягом наступних десяти років.
Інфляція досі б’є рекорди — приблизно 560% на рік, що знижує зарплати більшості державних службовців до еквіваленту двох доларів на місяць. Водночас, через практичне використання долара і залежність від імпорту, ціни на товари у Каракасі іноді більші, ніж у Маямі.
- Наприклад, антиперспірант чи шампунь тут можуть коштувати на 30% дорожче.
- Коктейлі в новітніх барах доходять до 17 і більше доларів за один напій.
- Вечеря у ресторані може легко сягати сотень доларів, а кількість таких закладів неухильно зростає.
Стартапи і лоск міського життя
Підприємці, такі як Герсон Гомес, який очолює технологічний центр, бачать величезний потенціал у Каракасі. Його компанія з спільних поїздок, Ridery, за п’ять років зросла з двох до понад 400 штатних співробітників.
На вулицях з’являються нові дорогі ресторани, як-от італійська маріскерія Філомена, що пропонує делікатеси — лобстерів із Мену, морських окунів у трюфельній піні, ікра та імпортовані вина. Проте така розкіш доступна далеко не всім, адже більшість мешканців живе за рахунок державних субсидій.
Соціальна підтримка в буденних моментах
Попри відродження бізнесу, соціалістична ідеологія все ще дає про себе знати, створюючи хоч і обмежену, але необхідну мережу захисту для багатьох городян. На прикладі вуличного ярмарку в бідніших районах Каракаса можна побачити, як працівники держави роздають безкоштовні медичні послуги, ліки та навіть догляд за домашніми тваринами.
Однією з тих, хто одержала допомогу, була вчителька Katy Valderrama з її собакою, яка у черзі чекала на тонометрію і швидкий медогляд. Ці заходи справді допомагають підтримувати життєвий тонус серед місцевих — навіть якщо це не вирішує усіх проблем.
Особливий момент у країні, що змінюється
У свій останній день у Каракасі автор статті піднявся на гору Авіла, що височіє над містом і розділяє його від Карибського моря. На шляху вниз зустрів кількох поліцейських з Національної поліції Боліваріанської республіки, які провели перевірку документів, обшукали та проявили недовіру, навіть попри наявність журналістської візи.
Хоча з пригніченням та загрозами доводиться стикатися, це нагадує про складність та неоднозначність перетворень, що відбуваються у місті, яке одночасно прагне змін і опирається їм.
Саймон Ромеро — кореспондент Times у Мексиці, Центральній Америці та Карибському регіоні. Проживає у Мехіко.
