20 місяців у полоні: історія повернення захисника з Кіровоградщини
Володимир Резніченко з селища Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області понад півтора року перебував у російсько-чеченському полоні. За цей час його чекали вдома дружина Світлана та син, які не втрачали надії на повернення чоловіка і батька. Спочатку зникнення Володимира взагалі було загадкою, а після кількох місяців пошуків дружина випадково побачила його фото у соцмережах. Сьогодні 48-річний військовий вже повернувся та проходить реабілітацію.
Як починався шлях Володимира на фронті
У перший рік війни Володимир захищав рідний край у складі місцевої тероборони. Згодом його мобілізували до 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка. Там він виконував завдання в протиповітряній обороні, знищуючи ворожі «шахеди» та охороняючи тил.
«Потрапив у тилову частину, але бойові умови були жорсткими. На Донецькому напрямку не було ні сну, ні спокою. Кожна хвилина була на вагу золота», – згадує Світлана.
Хвилювання та пошуки зниклого безвісти
Улітку 2024 року жінка отримала страшну звістку: Володимир вважається зниклим безвісти. Незважаючи на шок, вона не опустила руки й підключилася до акцій на підтримку зниклих бійців та полонених. Регулярно зверталася до військових і правозахисних організацій, шукаючи будь-яку інформацію.
«27 серпня ми спілкувалися, а вже 29-го мені повідомили, що він зник. Я відчувала, що він живий, але півроку не було жодних новин», – розповідає дружина.
Пошуки дали результат: в одній із волонтерських груп з’явилася світлина, на якій Світлана впізнала свого чоловіка. Пізніше він зателефонував – 2 березня 2025 року.
З полону в Донецьку – у Чечню
Підрозділ Володимира потрапив в оточення на Покровському напрямку. Спочатку він провів місяць у полоні в Донецьку, а згодом разом із іншими військовими перевезений до Чечні. Там бранців тримали в суворих умовах, змушуючи працювати на будівництвах та прибирати територію.
«Нас утримували в підвалах без вентиляції, а вийти на вулицю було рідкістю. Часто хворіли, але підтримували один одного», – пригадує Володимир.
- Два рази на день годували супом.
- Охорона суворо стежила за полоненими.
- Частина охоронців ставилась з розумінням, інші – з ненавистю.
Повернення додому та реабілітація
24 квітня 2026 року Володимир був звільнений під час обміну полоненими. Представники української влади повідомили Світлану про це, і вона змогла поспілкуватися з чоловіком по телефону. Його перші слова після повернення були сповнені радості й несподіванки.
«Я вдома, я повернувся», – сказав він, і це було ніби сон, який нарешті став реальністю.
Вдома Володимира чекали майже два роки. За цей час він не бачився з родиною, а надія на звільнення була слабкою через постійні зірвані обміни.
Світлана та Володимир тепер цінують кожну мить разом:
- Відновлюють сімейні зв’язки та довіру.
- Підтримують одне одного у подоланні наслідків полону.
- Планують спільне майбутнє без розлук.
Незабаром подружжя відзначить 16 років спільного життя, а досвід тривалої розлуки лише зміцнив їхній зв’язок.
Вдячність і віра в майбутнє
Володимир щиро вдячний дружині за небайдужість і наполегливість у пошуках його. Його перші думки після повернення були про просте щастя – жити і насолоджуватися кожним днем із сім’єю.
«Вона вірила, що я повернуся, і ця віра підтримувала мене. Тепер же ми просто хочемо цінувати кожну мить разом», – каже військовий.
