Дізнатися більше про українську мілітарну пісенну традицію можна на сайті онлайн-архіву «Пісні боротьби».
—
### «А наш цісар, наш старенький кровцю мусить лити»
Володимир Гнатюк — один із перших дослідників українського фольклору, що зібрав і опублікував зразки народної творчості, присвячені подіям Першої світової війни. Його стаття про «народню поезію» побачила світ у Відні в 1916 році, саме в рік смерті імператора Франца Йосифа I (1830–1916). Образи «старенького цісаря» та «царя батюшки Николая» стали ключовими персонажами історичного фольклору того періоду.
У збірці Гнатюка міститься пісня, записана 1916 року від школярів у бараках австрійського міста Гмінд:
– Вітер віє, вітер віє, вітрець повіває,
– Сидить цісар на кріселку та й думку думає.
– Ой, не того він думає, щоби їсти-пити,
– Але того він думає, що має робити.
– Наслідника серби вбили, мусить з ними битись,
– А наш цісар, наш старенький кровцю мусить лити.
– Жаль великий дуже має, не мож дарувати —
– Наш пан цісар, хоч старенький, ой почав думати.
– Вже з суботи на неділю все військо збирати.
– Ой збирайте, ой збирайте, бо так призначили,
– Всюди сумно, всюди дивно дзвони задзвонили.
– Заплакали жінки, діти сумно голосами,
– Як жандарми із села татів виганяли.
– Гонять вони, гонять вони і так розказують:
– «Каждый в своїм регіменті там ся замельдує».
Інша популярна на той час пісня розповідає про вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда:
– В том годі шти́рнадцятом стала ся помова:
– Вбили пана Фердинанта та серб’янська зброя.
– Як убили Фердинанта, дали кралю знати,
– Та нещасний цар Николай зачав войовати.
– Як зачали австріяне первий огень бити,
– Не могли ся русіяне перед ним скрити.
– Австріяне русіяном проломили браму,
– Австріяне з русіяну одобрали фану.
Гнатюк підходив до дослідження фронтового фольклору з великою скрупульозністю, наголошуючи на важливості вивчення народного сприйняття війни. Його публікація співзвучна з європейськими науково-популярними тенденціями того часу — наприклад, у 1915 році в Мюнхені вийшла монографія Ернста Моріца Кронфельда «Війна в народних забобонах та віруваннях», а в 1917 році в Києві — фронтові замітки Софії Федорченко «Народ на війні».
Значну роль у збереженні військових пісень відігравали письменні селяни, інтелігенція, австрійські жовніри та січові стрільці, серед яких:
– Андрій Баб’юк
– Олесь Бабій
– Петро Шекерик-Доників
– Богдан Заклинський
Вони вели активний запис і переробку народних пісень на нові мотиви, наприклад, часто використовуючи мотиви популярної «Чорної ріллі». Нова творчість відтворювала різнобарвну палітру тогочасних національних почуттів.
—
### «Сам добре знаю, по смерть іду»
З вуст мобілізованого героя багатьох творів прозвучала тема не лише природного страху перед війною, розлуки з родиною, але й відповідальності за рідних і великої любові, що здатна подолати смерть.
Зокрема, в одній із найпоширеніших пісень того часу йдеться:
– В суботу вечір я ся збирав.
– В неділю рано я ся пращав:
– «Прощай, ми жінко, бо я вже йду,
– Ой сам я знаю, що по смерть йду».
Цей мотив відомий у кількох десятках варіантів і здебільшого має початок «Штирнайцятий рік сумний (тяжкий) настав». Перший офіційний запис пісні здійснив Андрій Баб’юк у липні 1916 року в Коші Українських січових стрільців (УСС).
Пісня виражає сум і тугу в сім’ї. Наприклад, у версії, записаній листопаді 1916 року Богданом Заклинським від евакуйованої до Нижньої Австрії жінки, звучать такі рядки:
– А діти плачуть: «Тата нема,
– Хто нам засіє, — прийде весна?
– Хто позбирає, — прийдуть жнива?
– Хто нам дасть їсти, — прийде зима?
– На нашім таті росте трава.
– Його камраті поховали,
– На нашім таті збудували
– Дубовий хрест, посадили.
– А як той хрестик зацвите,
– Тоді наш тато з війни прийде».
В усіх варіантах пісні є згадка про кульове поранення вояка в груди, частина сюжету іноді виділяється у вигляді окремої пісні:
– Летіла куля через гору
– Та й ударила у грудь мою.
– Потекла кровця річенькою
– Аж до тихого Дунайчику.
– В тихім Дунаю бистра вода,
– Там промовляла мати стара:
– «Певно, вже мого сина нема,
– Певно, вже мого сина нема:
– Десь го забила остра куля,
– Десь го забила остра куля,
– Десь го прикрила сира земля».
Цю пісню пам’ятали на початку 2000-х років у регіонах Покуття, Бойківщини, Буковини, Полтавщини, а також у селах півночі Молдови й Кубані, де закріпилась коротша версія з початком «Прощай Росія (станиця), прощай Кавказ».
—
### «За Золочів кров проляли, а Перемишль чорти взяли»
Український фольклор відображає складний і багатогранний процес трансформації мирної людини, землероба та господаря, у «жовніра» — рекрута, який стає військовослужбовцем, інколи ворожої армії. Пісні, що описують перебування новобранця на фронті, наприклад, «Що зобачиш на війні» або «Ой, сів же я на дикунку, та й думку думаю», показують досвід, якого раніше не було. При цьому багато сюжетів припадають на незвичні чужі простори — «в Наталії» (Італія), «в Росії», «на Веньграх».
Так, 18-річний рекрут згадував, що харчування в чужині було мінімальним, порівнюючи з рідними Карпатами. Цю пісню він заспівав своєму другу Ярославу Пастернакові, відомому археологу, у місті Ніредьгаза (Угорщина):
– Тільки добре, що два рази їсти нам давали.
– Ой, на Веньгри до бараків як ми приїхали,
– Ой, не так, як у Ворохті, їсти нам давали.
– У Ворохті добрі люди — лиш було жити.
– Приїхали до бараків — ту треба бідити.
У народних піснях часто зустрічаються географічні назви, які дозволяють відновити карту бойових дій і визначити пам’ятні місця кривавих зіткнень. Трагедія українців полягала в тому, що вони воювали по обидві сторони Східного фронту.
—
В репертуарі австрійських жовнірів з Галичини були співанки на кшталт:
– За Жовкву стріляли,
– За Львів гроші дали,
– За Золочів кров проляли,
– А Перемишль чорти взяли.
У селі Розвадів неподалік Жидачева, де під час переходу Галичиною фіксували народні вислови, також збереглися так звані приповідки:
– Німці пили каву,
– Виграли Варшаву,
– А ми пили чай,
– То програли цілий край.
– На столі – ковбаса,
– Під столом – каша,
– Не журіться, австріяки,
– Бо Австрія ваша.
—
### «Та найди там мого милого межи жовнярами»
Особливим явищем народної творчості Першої світової війни стали віршовані листи до фронту, насамперед жіночі послання, наприклад: «Лист жінки до мужа», «Лист кубанської козачки до мужа в неволі», «Ой, до стола я сідаю, папір розкладаю».
Зворушливий лист надіслала молода буковинка Ілена Унгурян із села Ленківці на Чернівеччині:
– Ой, пишу я сей листочок в неділю раненько,
– Та тоді заплакаю за милим жалібненько:
– Іди, іди, мій листочку, чужими краями
– Та найди там мого милого межи жовнярами.
– Ви жовняри, ви камрати, буду вас просити:
– Як дістанете сей листочок, прошу доручити…
Відомі також поетичні листи з фронту чи полону. Український жіночий комітет допомоги пораненим солдатам (Ukrainisches Damenhilfskomitee für Verwundete Soldaten) збирав такі тексти, в яких звучить тема втраченого рідного краю, локальної батьківщини («рідна горо ти, Магуро») протиставлена «чужому краю», далекій стороні.
Ведучими є молитви про закінчення війни та визволення:
– «Ой, дай Боже, спокій війні, аби їй скінчити»
– «Щоби Господь допоміг нам миру діждати»
Описується й важка душевна травма полоненого:
– «А нам тут у неволі серця ся вривають».
—
### Анекдоти про царя і цісаря
У роки війни широкої популярності набули сатирично-гумористичні твори з казковими елементами, у центрі яких опинялися неординарні вчинки європейських політиків. Найбільше збережено політичних анекдотів щодо конфлікту між молодим російським царем і старим австрійським цісарем.
Так, Іван Лисак у селі Кукезів Львівського повіту в березні 1915 року записав жарт:
– «Австрийський цісар три дні стояв в царських сінах, а на четвертий вийшов цар і питає: “Чого тобі треба?” — “Віддай мені Галичину”, — просить цісар. — “Бийся — каже цар, — як відбереш, буде твоя”, — і пішов назад».
Популярним є діалог, у якому описані суперечності між монархами з акцентом на ставлення до армії. Для московського царя важливим була кількість війська, натомість для австрійського цісаря — майстерність і відвага солдатів.
У вересні 1915 року в газеті «Вісник Союзу визволення України» опублікували мініатюру:
– «Пише цар російський до нашого: “Чого ти, старий, зі мною б’єшся? Ти не знаєш, що в мене тільки війська, що маку в трьох кірцях?” (корець — стара міра сипких тіл, приблизно 100 кг). Наш йому у відповідь: “Але я маю таких когутів, що геть весь той мак видзьобають”».
Інша публікація з того ж видання, з якою пов’язано гострий народний гумор, описала листування:
– «Як москалі кинулися на Перемишль, наші почали стріляти електричними гарматами, забили півмільйона москалів і взяли у полон головного коменданта, царського стрия. Цар відписує: “Слухай, старий, якщо ти негайно не віддаш мені мого стрия, я тобі всю Галичину переверну догори дригом, щоб каміння не залишилось”. Наш відповідає: “Ти, малий Николаю, уважай: якщо мені в Станіславові забракне однієї цеглини, я твого стрийка нашматую на віденські шніцлі”».
—
### Китай і кінець світу
Фольклорні оповіді Першої світової війни відзначалися значним різноманіттям. Переказували казки про однооких велетнів Сироїдів, яких «геть вибили до одного» — і «наші», і «москалі» — заради порятунку людства. Йшлось і про «невмирущого генерала» російської армії Келлера.
У статті Володимира Гнатюка згадується «Хіна» (Китай), яка, якщо б «ще виповіла війну, то настав би кінець світу, лишитись тільки камінь і вода».
Легенди пов’язували початок фатальної війни з затемненням сонця, що пророкувало нещастя, поранення і численні смерті. Було популярним описання так званих «залізних птахів» і «залізного поля» — образів, що допомагали змалювати апокаліптичну картину світу, притаманну фольклорній традиції кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Одна 80-річна жінка з Покуття, що жила на Коломийщині, приблизно десять років тому розповіла:
– «Баба казала, що прийде час, коли поле буде вкрите дротами, а птахи літатимуть із залізними дзьобами. Ви що думали? Це літаки!»
—
### «Як тревога, то до Бога»
Світоглядним фоном для воєнних легенд і пісень стала глибока релігійність. Традиційні молитви та вигуки, «Боже, ратуй мене!», «Мати Божа!», біблійні формули «Як тревога, то до Бога» — це прояви віри у всеприсутність божої допомоги.
Ось слова з пісні:
– Не плач, мила чорнобрива, помолися Богу,
Щоби я ще молоденький повернув додому.
На заході України збереглися перекази про стрілецькі кургани — могили, що стали символом надії. В одному сюжеті описано фантастичне видіння австрійського солдата на Великдень біля могили січового стрільця. Ця розповідь втілює народну ідею воскресіння воїна-визволителя й пробудження символічного образу України.
Ганна Семеген, мешканка села Розвадів неподалік Львова, розповідала:
– «Ми стояли над берегом, і мама казала: “Бачиш, дитинко, вон могила українського війська. А колись військо встане, заграють сурми, і то військо підніметься до боротьби за Україну”».
Розповіді, пісні, анекдоти про Українських січових стрільців займають значне місце у творчості Першої світової війни. В них проявляється селянський україноцентризм і народна надія на власну державність.
—
### Прокляття, насильство, ворог
У фронтових оповідях солдати часто нарікали на злочинних офіцерів і жорстокість ворогів. Так, Олесь Бабій, тодішній жовнір, який згодом став літературознавцем, у 1917 році записав спогад про нелюдського офіцера — «пана фірера»:
– «Знаєте, ми мали одного офіцера. Такий був злий, як собака. Господи! Що він робив із людьми! Старими чи молодими товк “підор”, бив по голові. Я скажу вам — як скажений був. Йшли ми в Італію, я набідувався! Ліземо по скелях, що чуть душі не залишилось, а він ще ззаду гукає і підганяє. Біда! Люди його проклинали… Одного разу він почав бити старого солдата, який уже не міг іти. Старий мовив: “Бодай вас перша куля не минула”. Тільки він це сказав, пролунав вибух гранати — фірер лишився з пораненням коліна і голови».
Образ ворога представлений у фольклорі яскраво, інколи із деталізацією, що створює стійкий стереотип «нечистого чужинця». У характеристиці фігурують суперечності етноконфесійного характеру («не всі йшли молитися», «не всі вірили в Бога») та моральні риси — «дикий», «підлий», «страшний».
—
Ворожа жорстокість проявлялася не лише на фронті, а й у тилу та в полоні. Солдат Петро Глуховецький склав про це пісню:
– У тій Росиї в неволі усе бідою віє,
– Той, що взятий до неволі, тихенько бідує.
– А в Росиї тяжко жити, най Господь боронить:
– Від досвіду аж до ночі на роботу гонять.
– Гонять в поле з лопатами, кажуть землю рити,
– Знущаються над полоненими — тяжко пережити.
У народних творах про період російської окупації проникливо описані прояви насильства — зокрема сексуальні домагання, руйнування домашніх ікон і образів.
Сюжети про евакуацію чи пожежі галицьких сіл гостро передають втрату рідної домівки і розділення родини:
– Лишив тато коровицю,
– Щоби діти мали.
– Було хліба небагато —
– Москалі забрали.
– Була хата старенькая,
– Де ми разом жили,
– Прийшло військо московське
– Та й ту запалили.
Ці слова згадуються у пісні «Ой, де ясне сонце сходить», записаній 1916 року. Вони й досі викликають гіркий відгук, нагадуючи про сучасні події окупації й руйнування в Україні.
—
Підтримайте редакцію «Локальної історії» на Patreon, якщо дочитали до кінця!
