Олена Максьом – українська режисерка-документалістка, що має у своєму доробку лише два повнометражні фільми: «Не все буде добре» (Україна-Румунія, 2020) та «Не питай мене, чи я вбивала» (Україна-Румунія-Нідерланди-Німеччина, 2026). Незважаючи на скромний на перший погляд творчий багаж, її справедливо вважають однією з провідних сучасних документалісток України.
Перший фільм, «Не все буде добре», отримав нагороди за найкращий повнометражний фільм та режисуру на Одеському кінофестивалі, а також здобув приз ФІПРЕССІ на Трансільванському фестивалі та нагороду за кращу режисуру на румунському фестивалі в Сібіу. Другий, «Не питай мене, чи я вбивала», переміг у національному конкурсі Докудейз UA — фестивалю документального кіно про права людини, а його монтажерка Світлана Залога отримала премію за найкращий монтаж.
Кореспондент «УП.Культура» Дмитро Десятерик поспілкувався з Оленою Максьом про її шлях від дипломованої екологині до режисерки, про мотивацію долучитися до Сил оборони України та про новий творчий проєкт, присвячений аналізу загадкової «російської душі».
Зустріч відбулася на Подолі. Олена — худорлява, зосереджена, одягнена у чорний комбінезон, волосся зібране в хвостик. Вона майже не усміхається. Вражають татуювання на руках — на «військовій» руці зображені танк і дрон, на «творчій» — кінокамера.
Разом вони прямують до пекарні «Завертайло», яка працює попри поранення будівлі під обстрілом 24 травня. Заклад людний, серед відвідувачів багато іноземців. У динаміках звучить відбірка старого року, починаючи з «Бітлів» і до Джима Моррісона, що асоціюється з епохою В’єтнамської війни.
Український глядач відкрив для себе Олену Максьом шість років тому, коли її документальна драма «Не все буде добре», створена у співавторстві з румунським режисером Адріаном Пірву, отримала на Одеському фестивалі призи за кращий повнометражний фільм і найкращу режисуру.
У основі сюжету — найбільша техногенна катастрофа людства, вибух на Чорнобильській АЕС. У момент трагедії молода румунська селянка, вагітна Адріаном, подорожувала Україною. Їхня дитина народилася сліпою, однак після операції вдалося врятувати одне око. У середині 2010-х Адріан вирушив до України та Білорусі, щоб висвітлити життя дітей з Чорнобильської зони. Знайомство з Оленою, яка має вроджене захворювання хребта, спричинене аварією, кардинально змінює хід створення фільму.
Варто зауважити, що Олена Максьом не має кінематографічної освіти. Її першим захопленням була журналістика — вона відвідувала відповідний гурток з п’ятого класу. Однак «під впливом обставин» обрала навчання на спеціальності «Екологія та захист довкілля» в Національному авіаційному університеті, з наміром допомагати країні. Попри закінчення навчання із відзнакою, за фахом довго не працювала.
Водночас великий екран постійно манив її. Одним із улюблених занять у дитинстві було відвідувати кінотеатри та читати книги. Ідея створення власного кіно виникла у 2010 році, але через життєві труднощі проєкт розпочався лише у 2015-му після зустрічі з Адріаном. Зйомки тривали чотири роки, монтаж — близько року.
Спочатку Адріан прагнув сфокусуватися на фактах вибуху та його наслідках. Однак завдяки тому, що Олена стала не лише героїнею, а й операторкою (зняла до 80% кадрів), концепція змінилася. Ця трансформація відбувається на очах глядача та дозволяє уникнути «порно страждань» (misery porn).
У стрічці розкриваються два рівні оповіді:
1. Інтимна історія двох молодих людей, чиї долі пов’язані з вибухом на Чорнобильській АЕС задовго до їх народження.
2. глобальний вимір катастрофи.
Подорожуючи Україною та Європою, герої шукають лікування і людей із схожими долями, сперечаються і миряться, довіряють одне одному, демонструючи людську сторону проблеми. Адріан зізнається, що іноді заздрить іншим героям, які, навіть сліпі, не втрачають життєву силу та оптимізм.
Для обох авторів це дебютний фільм, і, незважаючи на численні імпровізації, монтаж виглядає професійно, створюючи цілісну, ритмічну історію. Картина є не лише подорожжю простором, а й пізнанням себе, де результат важких випробувань залежить безпосередньо від внутрішньої сили самих героїв.
Саме тому, попри присутність болісних тем, фільм є світлим і навіть ніжним — оригінальний погляд на наслідки аварії, що неодноразово отримував визнання як в Україні, так і в Румунії. Проте Олена ставиться до своєї роботи стримано, зазначаючи: «No regrets, як то кажуть. Кіно чесне, але можна було б краще».
Життя в Україні сповнене складних сюжетів, часто непередбачуваних і трагічних. Кожне покоління переживає власну війну. Родина Олени має бойові історії: бабуся по матері була партизанкою часів Другої світової, дід брав участь у Фінській і Другій світовій війнах.
24 лютого 2022 року — день початку повномасштабного вторгнення в Україну — для Олени став складним і небезпечним моментом. Спочатку вона відчувала страх і бажання втекти, однак, побачивши хаос із тисячами людей, які намагаються евакуюватися, й чоловіками, що відштовхують жінок з дітьми, вирішила не залишатися осторонь. Олена приєдналася до волонтерської групи, яка займалася евакуацією мирного населення з Київської, Чернігівської та Харківської областей, виїжджаючи в найгарячіші райони, де зафіксовані випадки насильства над дітьми та жорстоких страт цивільних.
Поворотним моментом став ракетний обстріл Краматорська 8 квітня 2022 року. Олена й водій Сергій приїхали на вокзал і побачили купу порізаного кров’ю одягу, крики людей — це стало для неї точкою неповернення. Вона зрозуміла, що хоче вступити до Збройних сил України, оскільки її волонтерська діяльність пересвідчила її у власній недостатності.
Підготовку за програмою Базової підготовки військових професій (БЗВП) Олена проходила в Харкові. Їй довелося подолати упередження, бо у 2022-му не брали до армії багатьох здорових чоловіків, а тут — дівчина без досвіду. Проте вона проявилася добре: «Бігала добре, стріляла добре». У травні поїхала стрільцем-санітаркою на один із найважчих напрямків — Луганську область. Служила в лавах Національної гвардії, тримала позиції на рівних з усіма, надавала першу допомогу пораненим та евакуйовувала їх із поля бою.
Власна хвороба, яка супроводжувала її, відступила, хоча біль залишився. Внутрішня стійкість помітно посилилася:
– «Злість виникає через біль і обмеження, але я маю працювати ще більше і відсунути все на десятий план. Просто робиш свою роботу».
Попри це, Олена стикалася з патріархальними стереотипами у військовому середовищі. Одного разу будучи в батальйоні, де вона була єдиною жінкою, деякі дозволяли собі упереджене ставлення. Водночас багато хлопців підтримували її й допомагали. Розвиток подій показав, що останні виконували свої обов’язки краще. Проте Олені довелося загартувати свій характер — внутрішню броню:
– «Не очікувала, що трансформація відбудеться так швидко. Мене вважали м’якою і занадто доброю, але у війську з’явилася жорсткість, без якої ніяк. Будь-які необґрунтовані слова відсікаються одразу».
Характер та сила волі – цінні якості у війську. Олена просунулася до заступниці командира стрілецької роти. У 2023 році вона перейшла до розвідки в бригаді «Карадаг», оцінивши її діяльність як «шахову гру з глибокою аналітикою». Демобілізувалася зі званням капітана запасу через хворобу матері, проте продовжує активно підтримувати побратимів.
Весь цей час, перебуваючи на фронті, вона практично не розлучалася з камерою. Незважаючи на небажання знімати постійно, Олена використовувала кожну можливість зафіксувати важливі моменти:
– моменти спілкування з побратимами,
– підготовки до завдань,
– розмови, які могли стати останніми.
Вона цінує кожну відзняту хвилину, оскільки багато її друзів загинули. Хоча сама не планувала знімати фільм, велика роль у цьому належить Адріану, з яким у неї склалися дружні, близькі стосунки. Він неодноразово приїжджав у прифронтову зону і «змушував працювати над картиною, будучи дуже наполегливим».
Наступний фільм Олени, «Не питай мене, чи я вбивала», є особистим відеощоденником. Вона фільмує за можливості — під час навчань, між завданнями, в очікуванні бою, бере інтерв’ю в побратимів, сповідається перед камерою, розмовляє з полоненими росіянами, спостерігає за мамою.
У цій стрічці, як і у попередній, переплітаються особисте й масштабне: тепер — війна повного масштабу. Водночас ліричний, інтимний сюжет є більш виразним:
– «Важливо зберегти пам’ять про хлопців, які загинули.
– Показати циклічність війни, життя нових і попередніх поколінь військових — як вони приїжджають на полігон, тренуються, йдуть на фронт, їх стає менше, але з’являються нові».
Більшість сцен — випадкові буденні моменти, що нагадують домашні відео: розмови, побутові клопоти. Значущим є спосіб, у який вони поєднані монтажем, що дозволив отримати нагороду за найкращий монтаж. Загалом фільм є дуже людяним, без зайвого пафосу чи надриву — навіть у трагічних моментах, коли родини героїв забирають нагороди.
Чому ж не можна питати «чи вбивала»? Існують дві аргументації:
1. В армії це має іншу термінологію: «Ми не вбиваємо ворога, ми його знищуємо, утилізуємо».
2. Таке питання буває недоречним: «Ти довго не бачив людину, вона щойно повернулася з фронту, і намагаєшся в лоб розпитувати про вбивства».
Найважливіше у стрічці — показати тінь війни і смерті, що постійно супроводжує захисників, без виклику, з безмежною любов’ю та повагою.
Новий проєкт Олени Максьом має попередню назву Inhumanly Human Things («Нелюдські людські речі»). Частина її роботи на фронті передбачала допити російських полонених, що дало основу для створення глибоких психологічних портретів. Олена підкреслює важливість звернення до європейської аудиторії, яка часто романтизувала загадкову «російську душу». Фільм покликаний дати можливість послухати ці «загадкові душі» та зрозуміти їхню мотивацію.
Підбиваючи підсумок зустрічі, варто наголосити, що російсько-українська війна — це не лише трагедія теперішнього покоління, а й частина низки воєн, що позначають історію України. Олена вважає теперішній фронт найкращим за останні чотири роки і наголошує:
– «Зараз треба тримати оборону. Не обов’язково всім сидіти в окопах — є багато інших справ. Потрібно розірвати це коло війн і ненависті зараз».
Розмова завершилася поблизу метро «Контрактова площа» з ясним усвідомленням: треба тримати і продовжувати боротьбу за майбутнє.
