Війна з Росією триває вже 14 років і має затяжний характер. Конфлікт не закінчиться швидко і триватиме навіть після встановлення миру. На жаль, ми вже не зможемо повернутися до тієї епохи, коли між нашими країнами існував мир. Саме тому підготовка громадян до захисту держави стає одним із головних завдань для виживання країни. Часто в публічних дискусіях можна почути аргумент про те, що Україна має достатньо мобілізаційних ресурсів. Безумовно, наша країна володіє великим людським потенціалом, але кількість не є вирішальним чинником боєздатності армії. Головним залишається ступінь підготовки та навички тих, хто потенційно або реально буде залучений до оборони.
Сучасна війна давно вийшла за межі традиційних уявлень про стрілецький бій та танкові прориви. Вона потребує складного набору компетенцій, які не формується за кілька днів чи навіть тижнів. Зокрема йдеться про:
– тактичну медицину,
– ефективну роботу в малих підрозділах,
– кооперацію під час бойових дій,
– орієнтування на місцевості,
– використання сучасних засобів зв’язку,
– інженерну підготовку,
– логістичне забезпечення.
Особливий вагомий напрям — це технологічні спеціальності, серед яких оператори безпілотних літальних апаратів (БПЛА), фахівці з розвідки, аналітики даних, спеціалісти з радіоелектронної боротьби та кібербезпеки. Ці професії потребують складних навичок і передбачають системне та тривале навчання.
Виникає цілком закономірне питання: чи може людина ефективно діяти у сучасних бойових умовах, якщо вона приходить до війська без попередньої підготовки і не розуміє базових принципів?
У цьому контексті дискусія має зосередитися на конкретних аспектах. Адже значення має не стільки кількість мобілізованих, скільки те, наскільки готові ці люди діяти в динамічному і складному середовищі сучасного бою. Саме через це зростає запит на підготовку громадян ще до вступу на військову службу.
Для об’єктивної оцінки ситуації варто розглянути систему підготовки, що вже діє в Україні. Вона не є єдиною або централізованою у класичному розумінні, а сформувалася за останні роки як сукупність різних напрямів із власною логікою і термінами виникнення. Водночас саме це розмаїття створює широку екосистему можливостей для навчання.
Перш за все треба згадати про військові кафедри у вищих навчальних закладах. Це одна з найстаріших форм військової підготовки, яка існувала ще до початку широкомасштабної війни. Вона дає студентам змогу паралельно отримувати військову спеціальність разом із академічною освітою. Як правило, це підготовка офіцерів запасу, відомих як «піджаки». Така система формує базові знання про структуру війська, принципи командування і певні технічні дисципліни.
Однак ця модель має свої недоліки. Вона часто відстає від реалій сучасних бойових дій, а навчальні програми не завжди оперативно оновлюються відповідно до змін на фронті. Частина навчання носить переважно теоретичний характер, що не забезпечує необхідний рівень практичних навичок. Тим не менш, як базова ланка системи підготовки, вона продовжує виконувати свою роль. Зокрема, автор цих рядків також пройшов військову кафедру у 1990-х і під час мобілізації у 2022 році ця підготовка дозволила отримати офіцерське звання та розпочати службу у ЗСУ.
Другим важливим напрямком є система національного спротиву. Вона позиціонується як масовий інструмент підготовки громадян і базується на законодавчій основі — Законі України «Про основи національного спротиву» 2021 року. Згідно з цим законом, національний спротив складається з трьох ключових складових:
1. територіальна оборона,
2. рух опору,
3. підготовка громадян до національного спротиву.
Останній складник має першочергове значення у контексті масової підготовки населення. Закон зобов’язує державу створювати умови для навчання людей діям у сфері оборони, що включає:
– базові військові знання,
– вміння поводитися зі зброєю,
– орієнтування на місцевості,
– злагоджені дії в кризових ситуаціях,
– підготовку до участі в територіальній обороні.
Ідея цієї системи полягає у створенні доступної мережі навчальних центрів для громадян будь-якого віку та професії, які мають отримати базові навички на випадок загрози. Це лягає в основу концепції довготривалого протистояння, де важливо не лише мати армію, а й суспільство, готове до оборони.
Проте на практиці реалізація цієї моделі є нерівномірною. У деяких регіонах функціонують центри підготовки, організовуються тренування, тоді як в інших це відбувається фрагментарно. Відсутні єдині стандарти та система оцінювання результатів.
Одночасно з’ясовуються питання щодо раціонального використання ресурсів. Центри національного спротиву фінансуються з державного та місцевих бюджетів, але інформації про ефективність таких витрат обмаль. Немає доступних даних про кількість підготовлених осіб, рівень навичок або реальний вплив системи на обороноздатність. Також поширюються чутки, що на базі цих центрів може реалізовуватись певний політичний проєкт у співпраці з відомою медійною військовою бригадою, що перейшла у статус корпусу.
У результаті спостерігається розрив між законодавчим задекларуванням і фактичною реалізацією. Хоча система формально існує, вона перебуває у процесі становлення і сильно залежить від ініціатив на місцях, кадрового ресурсу та рівня організації. Попри це, ідея підготовки громадян у межах національного спротиву має важливе значення і сприяє формуванню культури готовності, розширюючи питання оборони з професійної армії на широку громадську відповідальність.
Окреме місце займають добровольчі формування територіальних громад. Їхня діяльність також підкріплена законодавчо — вони є складовою територіальної оборони, визначеною згідно з тим самим Законом «Про основи національного спротиву». Громади отримали можливість формувати підрозділи з місцевих жителів для виконання оборонних завдань на своїй території.
На початковому етапі широкомасштабної війни роль добровольчих формувань була критично важливою. Коли регулярні війська зосередилися на стримуванні ворога, саме добровольці виконували численні завдання в тилу: охороняли об’єкти, контролювали території, підтримували громадський порядок. Для багатьох це був перший досвід організованої участі в обороні.
Згодом функції цих формувань трансформувалися. Вони залишаються важливою ланкою оборони, особливо в тилових містах. Ключовим напрямом їхньої діяльності стала участь у протиповітряній обороні на локальному рівні — виявлення повітряних цілей, координація з відповідними службами, чергування, підтримка системи реагування. Ці дії мають значний вплив на безпеку громад, хоча не завжди висвітлюються публічно.
У межах добровольчих формувань проводяться регулярні тренування, вивчаються базові і спеціалізовані військові навички, відпрацьовується взаємодія. Значуща риса такого підходу — прикладний характер підготовки, яка пов’язана з виконанням реальних завдань, а не просто теоретичним навчанням.
Цінність цієї моделі полягає в гнучкості: людина поєднує цивільне життя з навчанням та виконанням оборонних завдань, не виходячи з економічного активного середовища. Це створює додатковий рівень стабільності на рівні громад і прискорює реакцію на загрози.
Ще одна позитивна сторона — учасники добровольчих формувань здобувають бойовий досвід, який значно полегшує їхню адаптацію при вступі до ЗСУ. Ці люди вже знайомі з базовими принципами взаємодії, дисципліною та виконанням завдань.
Водночас ця система має значні обмеження, зокрема у фінансуванні. Добровольчі формування здебільшого працюють без повноцінної державної підтримки. Значна частина ресурсів надходить із місцевих бюджетів, волонтерських ініціатив або власних зусиль учасників, що веде до нерівності між громадами та обмежує їхній розвиток.
Таким чином, добровольчі формування територіальних громад залишаються важливим і дієвим елементом системи підготовки та національної оборони, поєднуючи навчання, практичну діяльність і накопичення досвіду. Однак їхній потенціал суттєво обмежується відсутністю системного підходу до забезпечення ресурсами та розвитку.
Третій важливий напрям — громадські та парамілітарні організації, які за останні роки продемонстрували найбільш динамічний розвиток. З’явилося багато ініціатив із різними форматами навчання — від базових курсів до вузькоспеціалізованих програм. Ці організації часто працюють оперативніше та гнучкіше за державні структури, вони швидко оновлюють програми з урахуванням бойового досвіду і змін у тактиці, що робить їх невід’ємною частиною системи підготовки.
Особливо виразною стала підготовка операторів безпілотних літальних апаратів. Сучасний конфлікт значною мірою залежить від технологій, а дрони стали ключовим елементом бойових дій:
– розвідка,
– коригування артилерії,
– ураження цілей,
– логістика,
– спостереження та контроль територій.
Безпілотні системи трансформувалися у самостійний вимір війни, що вимагає спеціалізованого навчання.
З’явилися спеціалізовані навчальні центри, які готують фахівців за конкретними напрямами:
– оператори розвідувальних дронів,
– оператори ударних безпілотників,
– спеціалісти з FPV-систем,
– аналітики відеоінформації,
– інструктори,
– технічний персонал із ремонту та модернізації БПЛА.
Наприклад, Центр підготовки операторів БПЛА «Крук» навчає практичним навичкам, які застосовуються безпосередньо на фронті. Програми включають керування дронами різних типів (крилаті, мультироторні, FPV) і вузькі спеціалізації — зв’язок, радіоелектронна боротьба (РЕБ), кібербезпека. Окремо готують цивільних жителів прифронтових зон основам захисту від ворожих FPV.
Навчання охоплює повний цикл: планування місій, орієнтування на місцевості, робота з картографією, взаємодія з артилерією, передача та аналіз даних. Кандидат вчиться не просто керувати дроном, а діяти як частина єдиної системи.
Центри «Крук» також готують операторів дронів-перехоплювачів, які збивають безпілотники «шахеди», таким чином захищаючи критичну інфраструктуру. Також в них навчаться оператори НРК — спеціалісти з нетипових радіоканалів. Попит на ці спеціальності великий, і навчальні заклади ЗСУ не в змозі впоратися з цим самотужки.
Перевага таких структур у їхній гнучкості — вони оперативно адаптують програму під нові види дронів, методи боротьби та тактику. Офіційні державні програми часто не встигають за темпами змін, а громадські ініціативи швидко оновлюють навчальні матеріали і передають актуальний бойовий досвід.
Таким чином ці центри закривають одну з найгостріших потреб сучасної війни — підготовку спеціалістів, без яких ефективність бойових дій неможлива. Водночас не кожна організація може надавати такі послуги — для цього потрібно пройти процес документального оформлення, розробити методики, підготувати інструкторів і отримати дозвіл від Міністерства оборони та Головного управління державної авіації.
Незважаючи на критичне значення цього напрямку, держава не забезпечує суттєвої підтримки для масштабування цих ініціатив. Центри утримуються за рахунок донорських фондів, волонтерів, співпраці з виробниками чи оплати самих учасників.
Як приклад, Центр «Крук», який 6 квітня відзначив четверту річницю заснування, підготував понад 10 000 операторів БПЛА та понад 10 000 фахівців суміжних напрямів без жодного бюджетного фінансування. Зростаючий попит на такі послуги спостерігається щодня, але фінансування відсутнє, що створює ризики для стабільного розвитку цього напрямку. Адже потреба у спеціалістах зростає, а можливості підготовки залежать виключно від ініціатив.
На відміну від України, у Росії подібний напрямок розвивається активно за державний кошт. Лише за минулий рік було відкрито понад 50 нових центрів підготовки операторів дронів, які щомісяця випускають сотні фахівців. В Україні таких центрів менше 30, що негативно впливає на позиції на фронті.
Ще один рівень підготовки — безпосередньо у бойових підрозділах. Деякі бригади створюють власні навчальні кабінети, оптимізовані під специфіку їхніх завдань, що дозволяє ефективно адаптувати навчання до реальних умов. Приклади — навчальний центр «Kill House» у Третій окремій штурмовій бригаді, а також аналогічні ініціативи в підрозділах «Азов», «Хартія», територіальної оборони та Сили спеціальних операцій. Така підготовка є більш інтенсивною та орієнтованою на практичне застосування, а також виховує внутрішню культуру підрозділу.
Обов’язковою для всіх у Збройних Силах України залишається базова загальновійськова підготовка (БЗВП). Вона є фундаментом для ефективної військової діяльності, включає навчання основам ведення бою, роботі з вогнепальною зброєю, тактичній медицині, інженерній справі, орієнтуванню, зв’язку та взаємодії в підрозділі.
Програма БЗВП не є статичною — вона змінюється відповідно до досвіду війни. Якщо на початку широкомасштабного вторгнення підготовка була скороченою через оперативні потреби, то згодом тривалість підготовки збільшилась і наразі становить понад 50 днів. Такий підхід забезпечує системний цикл, що дозволяє не лише отримати мінімальні знання, а й сформувати базові практичні навички.
Пріоритет у тренуваннях — практичні дії у складі відділення: переміщення під вогнем, евакуація поранених, взаємна підтримка між бійцями. Особливу увагу приділяють тактичній медицині та початковій роботі з безпілотними системами і засобами спостереження.
Водночас навіть подовження підготовки не усуває всіх викликів. Її ефективність значною мірою залежить від рівня підготовки рекрутів до початку служби. Ті, хто має базові навички, швидше адаптуються, краще засвоюють матеріал і можуть швидше опановувати складніші завдання. Для них час тренувань є етапом систематизації та закріплення знань.
Для військовослужбовців без жодної підготовки цей період часто є лише входженням у нову ситуацію. Необхідно в стислі терміни опанувати великий обсяг інформації, що створює додаткове навантаження і не завжди гарантує однаковий рівень підготовки серед усіх солдат.
Це підкреслює важливість попереднього навчання. Базова військова підготовка не може повністю компенсувати відсутність початкових знань і навичок, вона найбільш дієва, якщо людина має мінімальний фундамент. Саме тому всі інші елементи системи – від громадських курсів до добровольчих формувань – відіграють критичну роль у підвищенні загальної рівня боєготовності.
Варто також згадати міжнародний аспект підготовки. На початку широкомасштабної агресії значна кількість українських військовослужбовців проходила навчання за кордоном, що дозволяло швидко підняти рівень і впровадити нові стандарти. Згодом Україна накопичила значний бойовий досвід і дедалі частіше виступає як країна, яка передає знання. Водночас існують обмеження на направлення військових за кордон, що акцентує увагу на необхідності розвитку внутрішньої навчальної інфраструктури.
Окрему роль у системі підготовки відіграє самоосвіта, яка стала широко поширеним явищем. Чимало людей свідомо інвестують час і ресурси у власне навчання, не очікуючи на офіційні програми. Це охоплює проходження онлайн-курсів, регулярні тренування, вивчення відкритих джерел, обмін досвідом з військовослужбовцями.
Рівень самоосвіти охоплює такі напрямки:
– тактичну медицину,
– стрілецьку підготовку,
– роботу з технікою,
– орієнтування,
– основи тактики малих підрозділів.
Частина осіб заглиблюється у технічні спеціалізації — експлуатацію дронів, зв’язку, аналізу інформації. Часто це відбувається через короткі інтенсивні курси, дистанційні програми або практичні заняття у невеликих групах.
Плюсами самоосвіти є гнучкість і свобода вибору — кожен визначає потребу і рівень, комбінує різні курси і поступово підвищує кваліфікацію. Відкрите поширення інформації — інструкцій, навчальних відео, аналітичних матеріалів та бойового досвіду — створює сприятливе середовище для навчання.
Втім, самоосвіта має обмеження: вона не завжди дає цілісність знань і не може замінити системну підготовку в підрозділі. Відсутній контроль якості, стандарти і оцінювання результатів, що призводить до фрагментарності знань.
Проте самоосвіта формує додатковий рівень підготовленості, що важко переоцінити. Вона переводить навчання з виключної відповідальності держави на особисте зобов’язання, що у поєднанні з іншими формами тренувань значно підвищує загальний рівень боєздатності суспільства.
Огляд системи підготовки демонструє її складність і неоднорідність. Хоча існують проблеми з координацією і прозорістю, вона одночасно надає широкий вибір можливостей для бажаючих підготуватися.
Для окремої людини є багато варіантів: різні формати та рівні залученості, базові навички або вузька спеціалізація.
Чимало можливостей дозволяють бути ефективним і без офіційного служіння у ЗСУ — це стосується, зокрема, добровольчих формувань, центрів операторів безпілотників та інших спеціалізованих напрямів.
Отже, готовність не є питанням відсутності інструментів. Підготовка вже не є ключовою проблемою. Значущу роль відіграють інші чинники, що впливають на рішення людей.
Варто чесно визнати, що аргументи про недостатню підготовку як причину відмови йти до війська є неповними. Сьогодні в Україні має бути достатньо можливостей для отримання базових і спеціалізованих навичок ще до початку служби. Ці можливості відрізняються за форматом і рівнем, але доступні широкому загалу.
Тож причини небажання захищати Україну зазвичай лежать у інших площинах, серед яких:
– тривалість служби,
– рівень грошового забезпечення (коли зарплати касира чи охоронця у супермаркеті часто вищі, ніж у солдата, який отримує близько 20 000 гривень),
– особистий страх,
– небажання брати на себе відповідальність за участь у війні,
– загальна невизначеність.
Це складні й делікатні питання, що не обмежуються тематикою підготовки.
Відповідь на ці виклики повинна виходити за межі розширення навчальних програм і включати ширшу державну політику — у сфері довіри, комунікації та мотивації, які потребують окремої серйозної розмови.
