Фільм Дмитра Єфремова є наочним прикладом того, як нова хвиля позадержавного кіно України пошукує свою художню форму, але поки що лишається в пошуках глибшого змісту.
Лишається констатувати: на п’ятому році повномасштабного вторгнення в Україну вийшла ціла низка стрічок, створених без участі Державного агентства України з питань кіно — тобто без державного фінансування. Відповідно, перманентні критики «бездарних фільмів, на які витрачаються гроші платників податків», а також тих, кого називають «патріотичним трешем за наші гроші», наразі не мають підстав для активних соцмережних дискусій.
Проте, окремі користувачі, за звичкою, продовжують застосовувати знецінювальні формулювання щодо нових релізів, що свідчить радше про нерозуміння сучасних реалій. Адже з 2015 року, коли державне фінансування українського кіновиробництва суттєво зросло, а епоха фільмів-сиріт залишилася в минулому, саме державні інвестиції стали ключовим джерелом підтримки індустрії. Позадержавних масштабних проектів практично не було, окрім кількох повнометражних комедій від «Студії Квартал 95», таких як «Слуга народу 2».
Щодо джерел фінансування незалежних від Держкіно проектів, то вони залишаються не зовсім відомими, і це є справою безпосередніх учасників процесу. Водночас викликає занепокоєння тенденція, що переважна більшість таких стрічок — це комедії, часто зняті в обмеженому просторі, які, на жаль, не завжди виправдовують очікування глядачів. За перший квартал 2026 року лише їх налічується шість, з анонсами ще кількох.
Поза комедіями існує також певна кількість фільмів інших жанрів, хоча таких меншість. Серед них — «Мишоловка», «Безвихідь», «Конотопська відьма», «Каховський об’єкт», анімаційна стрічка «Мавка. Справжній міф» та кілька інших. Хоча якість цих проектів не аналізується у цьому матеріалі, помітною залишається тенденція — воєнний контекст або ж хоча б натяк на нього, прагнення зацікавити молодіжну аудиторію, а також, що цікаво, відсутність трилерів чи кримінальних драм.
Саме тому незалежна від державного фінансування дебютна робота Дмитра Єфремова «Скамер», що вийшла у прокат 26 березня, привертає увагу позиціюванням у жанрі молодіжної кримінальної драми. З трейлера стає зрозуміло, що до початку масштабного вторгнення два брати займалися шахрайством, після чого один із них пішов на фронт та переосмислив своє життя, застосувавши свій талант «скамера» у новому руслі. Початкові кадри «Скамера», зокрема закадровий текст ііронічного опису персонажів, навівають асоціації з роботами британського режисера Гая Річі, якого сам Єфремов відкрито називає своїм кумиром. Українські режисери, зокрема, намагаються наслідувати не тільки стилістику Річі, а й Квентіна Тарантіно — прикладами можуть слугувати фільми «Ломбард» Любомира Левицького, «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва та «Екс» Сергія Лисенка.
Варто додати, що Дмитро Єфремов, який також виконав одну з головних ролей у фільмі, цінує творчість Мартіна Скорсезе. Хоча безпосередніх омажів на Скорсезе у «Скамері» немає, перегляд викликає асоціації, що підтверджує сам режисер, з класикою кримінального кіно – стрічками «Славні хлопці» та «Обличчя зі шрамом», режисером яких є Браян де Пальма.
На сьогодні тема кримінального жанру в українському кіно, зокрема зображення злету та падіння кримінального ділка, довгий час залишалася представленою в основному фільмом «Носоріг» Олега Сенцова. Ця стрічка необхідна для історичного осмислення саме українських 1990-х років, які суттєво відрізнялися від російської кримінальної трилогії, відомої трьома «Б»: «Брат», «Бригада» та «Бумер».
Отже, прагнучи висвітлити сучасні кримінальні тенденції та попередити глядача про небезпеки телефонного шахрайства, Дмитро Єфремов як співавтор сценарію мав хороші шанси достовірно зафіксувати звичаї новітніх часів. Проте він потрапив у пастку власного ж матеріалу, що призвело до збою у сприйнятті історії.
Герої стрічки, брати Сергій і Макс, розпочинають у 2021 році в Дніпрі як телефонні шахраї, які заволоділи списками клієнтів банків. Вони телефонують їхнім клієнтам ніби від імені працівників банку чи служби безпеки, вводять у оману, а потім використовують дані для спустошення карток без застосування традиційних злодійських інструментів. Подібні методи широко описані у численних джерелах, а проте навіть серед розсудливих людей знаходяться жертви таких шахрайств. Варто зазначити, що ця схема не є українським винаходом – її показано, наприклад, у бойовику Девіда Еєра «Бджоляр» з Джейсоном Стейтемом. Саме на цей фільм і посилаються творці «Скамера», як і на інші згадані вище стрічки, які потенційно надихали їх на створення своєї історії.
За класичними сценарними канонами, як правило, герой, незалежно від моральної позиції, на початку повинен мати чітке бажання та рухатися до мети, а фінал приносить йому як досягнення, так і поразку. У «Скамері» ж одразу не зрозуміло, хто саме є головним героєм і які його прагнення. Ініціація Макса у світі криміналу припала на момент розриву з дівчиною, яка вважала його невдахою через подарунок іншого хлопця. Можна припустити, що Макс хоче заробити нечесним шляхом, щоб повернути кохану. Однак, вже під час війни він знаходить її на сайті із секс-послугами, організовує зустріч, щедро платить і відганяє її геть. Така поведінка більше схожа на помсту, ніж на досягнення великої мети. Водночас інші бажання Макса у фільмі не проголошуються.
Особливу увагу слід звернути на самі методи роботи скамерів, які автори свідомо прагнули показати неоднозначними злочинцями. Телефонне шахрайство в Україні виправдовується тим, що жертви — громадяни Росії, тобто «працювати по своїх» заборонено. Це відповідає відчуттю справедливості щодо агресора, і український глядач може підтримувати подібний сюжет. Проте конфлікт ускладнюється, коли корумпований український політик з маніакальними замашками Гордійчук, роль якого виконав Олексій Горбунов, наказує Сергію «обчищати своїх» — громадян України. Тут зазначено, що потенційних «клієнтів» близько 30 тисяч.
Виникає низка запитань:
1. Чому в 2021 році не було можливості «працювати по своїх»?
2. Чому Сергій, згідно зі сценарієм, уперто протистояв грабунку співгромадян перед цим?
3. Навіщо ветерану Максу, що повернувся з війни, занурюватися в нічне життя з дорогою їжею, сауною і повіями, якщо там керує його брат?
4. І чому людина з таким набором цінностей взагалі пішла на фронт?
Схоже, що воєнна лінія в історії є суто технічним роздільником між «до» і «після», а також обов’язковим атрибутом, без якого сьогодні важко обійтися. Проте глядач бачить виключно Макса-шахрая, натомість не має змоги побачити Макса-ветерана, людину з досвідом і зміненими поглядами. Складно повірити, що герой просто «прогулявся» фронтом, але якщо так – це має бути відображено у розвитку персонажу.
Макс не виправдовує статус головного героя, залишаючись центральним персонажем історії. Його роль скоріше спостережлива, він мінмально впливає на події, лише коментуючи їх в закадровому тексті. В той же час, якщо брати класичну кримінальну драму на кшталт «Славних хлопців» чи «Носорога», справжнім протагоністом «Скамера» виявляється Сергій. Це талановитий шахрай, який поринув у пристрасть пілкуватися легкими грошима, наркотиками, розвагами, а також зустрів опір з боку кримінальних впливів. Останній підтверджує, що не зміг зупинитися, залучив у ризикований процес товариша і в підсумку отримав жорстоку розплату.
Варто відзначити:
– Існування людей, які готові інвестувати у українське кіновиробництво.
– Поширення розуміння необхідності розвивати кіно в жанрах, відмінних від комедії.
– Намір творців чітко визначати цільову аудиторію і працювати для неї.
Водночас міра уваги до воєнної тематики залишається радше формальністю на межі правильної позиції, без належного драматургічного опрацювання. Кримінальна драма позбавлена глибинної сюжетної напруги через недостатнє розуміння творцями складності персонажів, яких хотіли зобразити. Такі виклики — характерні для стадії дорослішання кримінального жанру в українському кінематографі.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль сторожа якості українських медіа, аналізуючи контент і заохочуючи медіагравців дотримуватися професійних і етичних стандартів задля того, щоб інформація, яку отримують громадяни, була правдивою і повною.
До 22-річчя свого заснування видання відновлює Спільноту — коло активних людей, які мають бажання і можливість фінансово підтримувати видання, долучатися до обговорення ідей та отримувати більше ексклюзивних новин про стан української медіасфери. Якісна журналістика ніколи не була настільки важливою, як сьогодні.
