— Коли та як пам’ять про Другу світову війну почала використовуватися як інструмент політичної пропаганди?
Початок цього процесу сягає 1941 року, коли Йосип Сталін, виступаючи на військовому параді у Москві під час відправлення радянських військ на фронт, звертався до народу з гучними, насиченими пафосом словами: «На нас дивиться весь світ, ми виконуємо визвольну місію». Однак фактична мета була далека від прозорої визвольної боротьби — у той час йшлося передусім про захист столиці та збереження цілісності країни.
Сталін активно апелював до великих історичних постатей:
1. Дмитро Донський
2. Олександр Невський
3. Кузьма Мінін та Дмитро Пожарський
4. Олександр Суворов
5. Михайло Кутузов
Саме на честь цих героїв було створено низку орденів, включно з орденом Богдана Хмельницького. Ці дії стали складовою частиною пропагандистської машини, націленої на підняття бойового духу та національної єдності.
Одним із найяскравіших прикладів пропаганди була публікація у радянській пресі тексту письменника Іллі Еренбурга зі знаменитим закликом «Убий німця». Ця фраза не лише слугувала мотиватором для радянських військових, а й фактично зомбувала, перетворюючи кожного німця на ворога, а радянського солдата — на непереможного героя, «воїна світла».
У 1945 році Сталін під час виступу в Кремлі звернувся вже безпосередньо до командирського складу Червоної армії. У своїй промові він виклав нову ієрархію народів, де перше місце посів російський народ як переможець, при цьому принизивши інші народи, зокрема український, що зазнав великих втрат.
Варто також зазначити, що сам термін «Велика Вітчизняна війна» є пропагандистським конструктом із чітким мобілізаційним спрямуванням. Через це поняття виникли відповідні асоціації з «великою війною», що створювало стійку історичну основу для численних ідеологічних штампів, які потім були впроваджені не лише в інформаційно-ідеологічний дискурс, а й у наукову сферу.
Ще одним кроком пропаганди стало встановлення Дня перемоги. Спочатку 9 травня 1945 року було проголошено Днем всенародної урочистості, але з грудня 1947-го до 1965 року цей день навіть не вважався вихідним. Саме в цей період було започатковано такі церемоніальні традиції, як покладання квітів до пам’ятників Невідомому солдату та запалювання вічного вогню. З квітня 1965 року, коли 9 травня став офіційним вихідним днем, і до розпаду СРСР цей день набув символу великої перемоги — вищого подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній.
—
«Говорити доводилося винятково про перемогу та славу радянської зброї»
— Який сенс несе сучасне явище «побєдобєсія», яке масово відзначається в Російській Федерації, з точки зору історичного осмислення та культурної пам’яті?
Корені «побєдобєсія» лежать у радянській монолітній політиці пам’яті, яка унеможливлювала обговорення втрат, помилок радянського військово-політичного керівництва, злочинів радянської влади проти народу, депортацій, існування ГУЛАГу та долі полонених. Особливий наголос робився лише на перемозі і славі радянської армії.
Ця модель пам’яті сформувала ідеалізовану уяву про війну, що була успадкована Російською Федерацією. У період кризи ліберально-демократичних цінностей за Єльцина у країні відбувався пошук нових «скрєп». Роль об’єднувальних чинників виконали:
– Перемога у Другій світовій війні
– Роль Російського православ’я
– Ностальгія за величчю радянської держави, яка мала статус світової наддержави, але розпалася, залишивши Росію у «самотності» без України, Білорусі та країн Середньої Азії
Цей міф виявився зручним інструментом не лише для внутрішньої мобілізації суспільства, а й для зовнішньої політики Росії. Росія позиціювала себе як правонаступник СРСР і легітимізувала власне право претендувати на роль глобального лідера, конкурента Сполучених Штатів Америки. Історичний міф, що підживлюється «побєдобєсієм», став ключовим елементом у формуванні іміджу Росії на міжнародній арені.
