Ви дійсно знаєте Полтавщину? Відкриваємо приховані скарби локальної культури
Живете на Полтавщині багато років і гадаєте, що добре знаєте цей край? А чи замислювалися, де саме на Полтавщині досі зберігаються унікальні звичаї, які пісні лунали тут століття тому, у чому різниця в кулінарних традиціях різних районів області, і хто зараз береться відроджувати ці культурні пласті?
Можливо, здається, що все про свій регіон вже відомо, але це лише тінь ілюзії. За звичними назвами сіл і міст приховані історії, обряди та культурні феномени, про які ми часто навіть не підозрюємо.
Перший фестиваль “Ґанок” у Полтаві: подорож в глибини локального
8 серпня у затишному подвір’ї Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського відбувся перший в Україні демократичний фестиваль «Ґанок». Головною подією став круглий стіл «Локальні ініціативи як подорож до коренів» під керівництвом Анастасії Мацько.
На сцені зібралися представники культурних громад з Кропивницького, Чернігова, Ужгорода та, звісно, Полтавщини. Обговорювали традиції співу, архітектурну спадщину, зміцнення ідентичності за допомогою культурних експедицій та зв’язок із місцевими спільнотами.
Невідома Полтавщина: місця і люди, які зберігають традиції
Хоч Полтавщина і славиться своєю спадщиною, вона все ще ховає багато не розказаних історій, затишних куточків, забутих свят і дивовижних людей, які прагнуть оживити цю унікальність.
Інна Данильченко і культурний рух «Баба Єлька»: від спогадів до дії
Інна — співзасновниця руху «Баба Єлька» з Кропивницького, розпочала свою культурну мандрівку з дитячих спогадів про село: корів Квітку й Калину, риболовлю з дідом, бабусині пісні та піч, на якій колись спала. Це були звичні речі, що зникли з її життя після переїзду в місто.
«Приїжджаєш у місто — і розумієш, що багато з того, що було в дитинстві, вже немає. Майже нічого не успадкувала, хіба що бабусина дерев’яна качалка».
Знайомство зі Світланою Булановою — онукою баби Єльки — спонукало Інну й команду досліджувати, як передати дітям справжню локальну культуру, адже про неї майже немає інформації. Вони збирають спогади, пісні, рецепти, обряда та речі побуту, перетворюючи це на живий культурний рух.
На сьогодні «Баба Єлька» — громадська організація, яка досліджує культурну ідентичність Кіровоградщини та популяризує її через освіту і волонтерство.
«Для нас важливо виховати українця, який має власну локальну ідентичність, розуміє себе і свою історію у контексті держави».
Від колискової пісні до повноцінного культурного набору
Для команди «Баба Єлька» робота — це не лише експедиції та архіви. Зібрані матеріали вони трансформують у легкодоступні форми, аби передати традиції далі. Наприклад, вони створили збірку місцевих колискових пісень із QR-кодами та нотами, яку сьогодні породіллі Кіровоградщини отримують разом із пакунком для малюків.
Культурний комплект включає також:
- матеріали про писанкарство та традиційний спів;
- народні танці і вибійку;
- локальні писанки, ігри та збірники.
Так традиції перестають бути лише музейними експонатами — вони знову стають частиною повсякденного життя та родинного виховання.
Як живе традиція на Чернігівщині: спів і спільнота
Вікторія Зацнова з «Співочої майстерні» на Чернігівщині розповідає про інший підхід: традиційний спів — це не просто історія, а спосіб життя, який включений у сучасність. Майстерня об’єднує людей різного віку і навіть тих, хто через війну змушений був залишити рідні домівки.
Цей традиційний спів стає спільним досвідом, який лунає навіть на вершинах гір у Європі й Азії.
«Уявіть, як на вершині гори лунає пісня з проводів русалок, розповсюджена саме на Чернігівщині — це неймовірне відчуття».
Для Вікторії важливо, щоб до традиції можна було долучитися по-своєму, не нав’язуючи жодних правил. Тому участь у майстерні лишає простір як для активного співу, так і просто для присутності поруч — без натиску і без страху.
Збереження пісенних скарбів і запис спогадів
Чернігівщина стоїть перед викликом зникнення сіл і носіїв автентичних традицій, тому «Співоча майстерня» організовує експедиції для запису пісень і розповідей. Важливо не лише знайти нове, а й оцифрувати записи 1980-х, що збереглися на касетах.
«Зберігати традицію в тій формі, у якій вона виникала — це наше головне завдання».
Ужгород: не лише кава і сакури, а спадок модернізму
Ліна Дегтярова, яка опікується архітектурним надбанням Ужгорода, ділиться, що місто має не лише туристичний образ, а й унікальне архітектурне мистецтво міжвоєнного модернізму. Після досвіду навчання у Львові та Києві вона побачила рідне місто в новому світлі.
«Ужгородська архітектура модернізму — це безцінний європейський контекст і діалог із школою Баухаус».
Разом з Олегом Малашиним Ліна заснувала ГО «Ужгородський модернізм», яка через соцмережі, виступи та публікації розповідає про унікальні будівлі й деталі, створені вручну, що розкривають світову якість місцевої архітектури.
«Коли люди розуміють, що бачать не просто будівлю, а зроблену з любов’ю та інноваціями споруду — з’являється глибока повага та захоплення».
Стереотип «провінційного міста»: чому так думають і як це змінити
Модераторка зустрічі Анастасія Мацько підняла питання, яке стало центральним: чому культура все ще асоціюється переважно з Києвом, а регіонам відводиться роль лише споживачів? Тетяна Терен — культурна менеджерка проєкту «Терени» — розповіла, що сама виросла на Полтавщині і неодноразово бачила, як цей стереотип шкодить розвитку регіонів.
На її думку, централізація пов’язана з історією: імперії не хотіли, щоб розвивалися локальні ідентичності, бо вони загрожували домінуванню центральної влади. Це спадок, який частково зберігся і сьогодні.
«Ідентичність мала бути одна, прив’язана до однієї столиці. Локальні культури не заохочувалися».
Сьогодні ця ситуація ускладнюється через війну: багато активних людей виїхали, багато пішло на захист країни. Однак саме локальні ініціативи все більше розглядають як ключові чинники розвитку громад після перемоги.
«Державна підтримка важлива, але і ми, як громадські активісти, можемо внести свій внесок, особливо для регіонів біля лінії фронту».
Полтавщина — край, який варто відкривати знову
Тетяна зізнається, що скільки б вона не мандрувала рідним краєм, для неї Полтавщина все одно залишається загадкою. Вона відкриває нові унікальні місця, церкви, знайомиться з ініціативними людьми й розуміє, що територія набагато багатша, ніж здається на перший погляд.
«Опішня, Гадяч, Решетилівка, Козельщина, Лубни, Хорол — кожне з цих містечок — окрема поезія, що чекає на відкриття».
Для неї важливо, щоб Україна стала більш об’єднаною через знайомство з різними регіонами — адже лише так люди можуть краще зрозуміти не лише інших, а й самих себе.
Баланс між автентичністю та розповіддю: як зацікавити сучасного слухача
Під час дискусії порушили питання, як донести традицію, не зробивши її поверхневою атракцією, але й не втомити складними академічними текстами. Вікторія Зацнова наголошує на важливості досліджень та роботи з першоджерелами — саме так традиція не “фарсується”, а зберігається справжньою.
Ліна Дегтярова додає про потребу “перекладу” складної інформації людською мовою, щоб вона ставала зрозумілою та цікавою:
«Лаконічно не означає втратити наукову складову — це про цікаву і доступну мовленнєву форму».
Наприклад, замість складних термінів про архітектуру можна показати старі фото будинків у їхній первісній красі. І тоді людина сама відчує красу та значущість.
«Коли побачиш чисті форми й естетичну цілісність — це вражає навіть без спеціальної освіти».
Повернення до рідного: не проєкти заради проєктів
Дискусія підкреслила, що важливо не просто запускати культурні події і фестивалі, а робити це з розумінням потреб конкретної громади. Ось як це роблять згадані ініціативи:
- «Співоча майстерня» організовує заходи за календарем обрядів і традицій, щоб повернути людям втрачені частини життя;
- «Баба Єлька» повертає колискові пісні, рецепти й одяг;
- «Ужгородський модернізм» привертає увагу до унікальної архітектури, що оточує мешканців щодня.
Усі ці проєкти навчають цінувати те, що звично поруч, і відкривати для себе справжній скарб – своє місце.
Полтавщина: багатогранна земля з безмежним потенціалом
Полтавщина не тільки була місцем проведення фестивалю, але й наочно демонструє, скільки культурних історій лишаються поза увагою. Унікальні гончарні традиції Опішні, вишивка і килимарство Решетилівки, різноманітні архітектурні й культурні надбання в Гадячі, Лубнах, Хоролі, Козельщині — все це може стати частиною великих культурних маршрутів.
Для збереження цього надбання потрібні не лише факти, а люди, які його досліджують, пояснюють і роблять доступним для широкого загалу. Важливими є культурні обміни між регіонами, експедиції, освітні проєкти, локальні свята і проста цікавість до подорожей.
І головне — варто припинити вважати “локальне” синонімом до “малого” або “другорядного”. Адже саме з локального часто починаються великі історії і формуються справжні культурні коди нації.
Завершуючи, Анастасія Мацько запропонувала дивитися на українську культурну карту інакше. Культура сьогодні твориться не лише у великих центрах, а в дворах, майстернях, музеях і сільських хатах. Саме люди, їхні пісні, традиції і пам’ять поступово створюють нову, живу культурну мапу України.
Фото: Станіслав ПАНТЕЛЕЙ
Матеріал підготував/ла: Михайло Михайлюк
