Війна під знаком гуманітарної ілюзії: як правозахисні аргументи стають зброєю лідерів
Як мирні протести в Ірані переросли у масштабний конфлікт, на шляху якого – риторика гуманітарної відповідальності. Колишній президент США Дональд Трамп заявив у січні на Truth Social, що якщо Іран “жорстоко вбиває мирних протестувальників, що є їхньою звичкою, то Сполучені Штати Америки прийдуть їм на допомогу”. Водночас акції протесту в Ірані охопили величезну кількість людей, ставши найбільшими антиурядовими демонстраціями в історії країни.
Втім, США не були такими вже “налаштованими” на військові дії, як стверджувало керівництво. Втручання почалося лише 28 лютого — коли Сполучені Штати разом з Ізраїлем атакували іранський уряд.
Плаваючі аргументи війни: від заручників до ядерної загрози
Пояснення для війни Трамп постійно змінював. Він згадував:
- американських заручників 1979 року,
- використання Іраном проксі-сил у Близькому Сході,
- і найголовніше — звинувачував Іран у небажанні припинити ядерну програму.
Попри те, що гуманітарний аспект звучить у словах його прибічників, включно з сенатором Ліндсі Гремом, який назвав владу Ірану винною у вбивствах протестувальників і наругах над жінками, ця риторика не завжди відображає справжні мотиви.
Гуманітарність навіть серед критиків війни
Навіть серед опонентів військових дій лунають відгуки про необхідність захисту цивільних. Президент Франції Емманюель Макрон визнав ірано-ізраїльсько-американські удари “поза міжнародним правом”, але додав: “Історія не співчуває тим, хто винищує власний народ, і ніхто не захлинеться від цього.”
Гуманітарна риторика — лише фасад?
Незважаючи на людські втрати серед іранських мирних мешканців, таких як десятки загиблих внаслідок американського ракетного удару поблизу школи, справжні інтереси лідерів далеко не завжди співпадають з захистом прав людини.
Втілення так званої доктрини “Відповідальність захищати” (R2P) кидає виклик міжнародному праву, яке дозволяє застосовувати силу лише у разі самооборони або за рішенням РБ ООН. Втручання з метою порятунку цивільних традиційно вважалось незаконним.
“Відповідальність захищати”: історія виникнення і «дірки» у праві
Після закінчення Холодної війни, зростаючі кризи у різних регіонах спонукають міжнародне співтовариство винайти інструменти захисту постраждалих, навіть якщо це суперечить офіційному міжнародному праву.
У 2000 році Канада ініціювала створення міжнародної комісії, яка випрацювала доктрину R2P. Її основні засади такі:
- Держави мають захищати власне населення;
- Інші країни повинні підтримувати їх у цьому;
- Якщо країна не справляється, міжнародна спільнота може втрутитись.
Але все це мало відбуватись лише за санкціями Ради Безпеки ООН. Проте, як показує практика, іноді такі дозволи ігнорують через політичні перешкоди.
“Інтервенції заради добра” і їхня ціна
Лідери скористались новою логікою гуманітарного втручання, часто намагаючись прикрити не зовсім щирі мотиви:
- Володимир Путін у 2014 та 2022 роках твердженнями про захист російськомовних та запобігання геноциду намагався виправдати військову агресію;
- Дональд Трамп обґрунтовував удари мотивами безпеки та прав людини.
Проте доктрина R2P, подекуди, перетворилась на так звані “зомбі-норми” — формально зберігаються, але майже не контролюють поведінку.
Війна моралі проти міжнародного права
У 1999 році внаслідок конфлікту в Косово без санкції ООН НАТО завдало авіаударів. Тодішній Генсек ООН Кофі Аннан визнав, що це було незаконно, але морально виправдано.
Цей та інші випадки посилили переконання, що порятунок цивільних часом виправдовує порушення суверенітету, незважаючи на міжнародні норми.
Війна як лакмусовий папірець міжнародної системи
Доктрина моралі привела до складної дилеми:
- З одного боку, вона відкрила можливості для захисту цивільних у катастрофічних ситуаціях;
- З іншого — створила “лазівки” для лідерів, які прагнуть легітимізувати агресію;
- І це послабило цілісність міжнародної правової системи.
Cьогодні ми спостерігаємо триваючі насильства в Судані, Конго, М’янмі, Палестинському регіоні. Захист цивільних залишається гострою і невирішеною проблемою.
Втрата довіри і втрата надії
Зловживання “зомбі-нормами” призводить до того, що сама ідея гуманітарного втручання втрачає довіру і авторитет. Експерти констатують, що:
- Дебати в ООН часто пов’язані з суперечливими деклараціями;
- Рішення і дії з боку міжнародної спільноти дедалі часто відрізняються від заявлених гуманітарних цілей;
- Цивільне населення, як і раніше, залишається без ефективного захисту.
В умовах, коли суверенітет держав під сумнівом і не гарантує безпеки, пошук справжніх рішень гуманітарних катастроф стає все більш складним і віддаленим.
