Як зберігати безпеку у небезпечних ситуаціях: поради журналіста
Протягом більшої частини своєї кар’єри я діяла інтуїтивно, на свій страх і ризик. Однак робота в The New York Times вимагала суворого підходу, особливо коли йдеться про небезпечні країни, наприклад, Гаїті. Там я маю подавати детальний план безпеки, який включає не тільки маршрут і місце проживання, а й інформацію про людей, з ким зустрічаюсь, а також про водія: його зовнішність і номер на автівці. Іноді, залежно від рівня загрози, зі мною їде охоронець, який фактично виконує роль особистого охоронця.
Як обирати стратегію захисту
Варто пам’ятати, що бути обережним — це теж прояв мужності. Багато журналістів наважуються ризикувати, замість того щоб попередити редакторів про небезпеку. Мій девіз завжди був простим: жодних смертельних ризиків заради сюжету.
Як змінився регіон за час мого висвітлення подій
Майже всі країни поступово скочуються до авторитаризму. Єші країни, вільно доступні раніше, перетворилися на закриті зони для журналістів. Наприклад, Нікарагуа. У 2019 році, повернувшись туди після масових протестів, я зіткнулась із серйозною агресією з боку прихильників президента Даніеля Ортеги. Поліція була присутня, але не втручалася. Тепер Нікарагуа повністю забороняє в’їзд журналістам.
Проблеми доступу та безпеки в регіоні
Загальний тренд такий:
- Зростання політичного контролю й переслідувань;
- Обмеження свободи слова та медіа;
- Ризик потрапити під насильство без захисту з боку влади.
Що очікувати і за чим стежити в найближчому часі
Цього року моя увага зосереджена на Кубі. Після нападу на Венесуелу є відчуття, що наступною країною, на яку звернена увага адміністрації Трампа, може стати саме вона. Міграційна криза, з якою стикнулася Куба — понад мільйон людей покинули країну. Зупинка поставок нафти теж позначилася на повсякденному житті: часто відсутнє світло, порожні аптечні полиці, а напруга в суспільстві постійно зростає.
Ключові моменти для розуміння ситуації
- Загострення економічної та політичної кризи;
- Відтік населення через пошук кращого життя;
- Поступова деградація інфраструктури і сервісів.
Мрії про те, що хотілося б висвітлити більше
Найбільш болісне для мене — це неможливість повернутися до Нікарагуа, країни і людей, які залишилися у моєму серці. Зв’язок із ними — це не лише професійний обов’язок, це щось глибоко людське.
