Повномасштабна російсько-українська війна кардинально трансформувала суспільно-політичний ландшафт України. Однією з найбільш помітних змін стало продовження термінів каденції президента, Верховної Ради, міських голів та місцевих рад. Передусім це викликало дискусії навколо легітимності перебування при владі Володимира Зеленського, особливо напередодні завершення його законного п’ятирічного строку повноважень. Однак після активного суспільного обговорення питання поступово занепало і, здавалося, втратило гостроту. Проте згодом на політичній арені виникла нова проблема, яка на початку повномасштабної війни залишалася малопомітною, але нині має всі шанси перетворитися на серйозне випробування для політичної системи та влади в цілому.
Йдеться про скандальну заяву колишнього “слуги народу” Олександра Юрченка, який минулого тижня повідомив про намір близько 60 народних депутатів залишити Верховну Раду, при цьому підкреслюючи, що йдеться переважно про представників монокоаліції. Варто зазначити, що коаліція перебуває на межі виживання: станом на сьогодні в ній залишилося лише 228 депутатів, що становить на два голоси більше за мінімально необхідну кількість для функціонування коаліційного механізму. Крім того, слід врахувати, що у “Слузі народу” значна частина депутатів — це мажоритарники, які відрізняються від списочників тим, що їх неможливо замінити у поточних умовах.
Безумовно, заява нардепа спричинила шалену реакцію, а більшість дискусій концентрувалася на аргументах на кшталт «депутати втомилися» або «зарплата надто низька». З’явилася також версія, що депутатів відверто дратує відсутність тіньових додаткових виплат, забезпечених раніше через “конверти”. Проте розгляд цих аспектів залишимо правоохоронним та антикорупційним органам — їх сфера компетенції. Значно важливішим у цій ситуації є інший, глибший виклик, що має масштабні наслідки для держави та влади.
Цю проблему одразу ж прокоментував особисто президент Володимир Зеленський. Глава держави, який опинився на межі втрати своєї монокоаліції де-юре (адже де-факто вона вже давно розпалася), розуміє, що це тягне за собою необхідність створення нової коаліції. Ймовірно, така коаліція буде спрямована на повернення української державної системи у правове поле, що автоматично означатиме втрату контролю Банкової над урядом. Це матиме низку наслідків, включно з імовірними кримінально-судовими процесами. У зв’язку з цим президент відреагував оперативно й жорстко, заявивши, що в часи війни депутати повинні або залишатися працювати у парламенті, або вирушати на фронт. Зокрема, він сказав, що “готовий вести переговори з парламентом щодо змін у закон про мобілізацію”, однак усе було сприйнято саме як ультиматум.
Залишаючи за дужками технічні моменти щодо проходження цих змін у парламенті, варто наголосити, що вони безпосередньо торкнуться саме депутатів із “Слуги народу”. Однак для реалізації цих ініціатив можна залучити опозиційні фракції та депутатські групи, оскільки спрямовані вони проти частини монокоаліції. Ще цікавіше розглянути попередні роки.
Якщо повернутися до парламентських виборів 2019 року, то можна пригадати, як під популярним президентським брендом набиралися кандидатури, часто далекі від досвіду парламентської діяльності або чіткої ідеологічної позиції. Для самого Зеленського і його команди така ситуація виявилася вельми вигідною: вся повнота влади зосереджувалася в руках президента, а члени монокоаліції отримували свої переваги за підтримку потрібних рішень. У мирний час ця система працювала без збоїв, і Офіс президента не відчував проблем із Верховною Радою.
Проте з початком війни, а згодом — під тиском уваги Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, ситуація змінилася. Депутат Юрченко, ймовірно, не вигадував, коли говорив про “втому” парламентаріїв та невдоволення фінансовою складовою перебування в парламенті без прихованих компенсацій. Люди, яких Зеленський привів у ВРУ, перестали отримувати вигоди від цієї діяльності. Таким чином, модель 2019 року у 2026-му обернулася проти своїх творців.
Нагадати варто, що законодавчий процес триває, зокрема той, що стосується євроінтеграції, а також ухвалення інших важливих нормативних актів. Водночас існує питання легітимності роботи Верховної Ради, яке вирішити значно складніше, ніж із президентським інститутом. У разі позбавлення парламенту кворуму та відповідно легітимності — виникне серйозна проблема: хто ж замінить спікера і, власне, саму Верховну Раду? Адже, згідно з Конституцією, у разі непередбачених обставин тимчасове керівництво державою може перейти до спікера, проте механізму заміни самої Ради у такому разі не передбачено.
Додатково варто підкреслити, що подібний потенційний сценарій на руку як РФ, так і колишньому президенту США Дональду Трампу, які лише й очікують слушної нагоди, щоб посилити тиск на Зеленського з метою проведення дострокових виборів. Для них нелегітимна та некворумна Верховна Рада — вагомий аргумент.
Саме тому Володимир Зеленський пішов у наступ на власну фракцію. Адже це вже не звичайне протистояння за більшість голосів у парламенті у відриві від важливих законів — мова йде про виживання державної системи загалом. У цій ситуації, коли на кону стоїть збереження влади, не виключено, що заяви і дії влади стануть ще жорсткішими, ніж ультиматум “або в парламент, або на фронт”.
Ще одним показовим моментом минулого тижня став візит голови Верховної Ради Руслана Стефанчука в офіс фракції “Європейська Солідарність”. Варто уникати конспірологічних припущень — співголова фракції “ЄС” Ірина Геращенко прямо заявила: “Стефанчук нині активно шукає голоси на проєкт Цивільного кодексу”. Це, однак, не означає існування інших непублічних угод або тем. Водночас навіть публічні домовленості свідчать про те, що опозиційні сили отримують реальні важелі впливу на президента. Можливо, не в найближчій перспективі, але в подальшому — безперечно.
Схоже, хитра і раніше вигідна політична стратегія Зеленського, що здавалася безпрограшною, призвела до фактичної внутрішньої боротьби в “Слузі народу”. Така конфронтація була цілком передбачуваною, адже подібні політичні схеми працюють лише у стабільних умовах, але явно не в умовах війни.
