Російська стратегічна культура: друга частина розвідки
Після розпаду СРСР тема стратегічної культури Російської Федерації довгий час вважалася застарілою, майже «антикварною». Однак 2012 рік стало рубежем її відродження. Повернення Володимира Путіна до Кремля та його відвертий ідеологічний розрив із Заходом продемонстрували, що російська стратегія — це не тимчасовий політичний режим, а глибокий культурний код. Цей поворот викликав приплив дослідників, які почали вивчати не лише танкові арсенали, а й «метафізику війни», притаманну Росії.
Період 2008–2011 років, президентства Дмитра Медведєва, ознаменувався гаслом модернізації. Західні еліти, зокрема адміністрація Обами з політикою Reset, вірили у раціональність російських «бізнесменів у владі». Було переконання, що Росія готова жертвувати імперськими амбіціями заради технологічного прориву: проєкти «Сколково», співпраця з Boeing і Cisco. Навіть Мюнхенська промова 2007 року та війна з Грузією 2008-го сприймалися на Заході як ситуативні непорозуміння, що не завадять вступу РФ до Світової організації торгівлі у 2012-му.
Проте замість очікуваної лібералізації відбулася інструменталізація залежності. Росія використала доступ до світових ринків не для західної модернізації, а для зміцнення власного стратегічного коду, трансформувавши торгівлю у механізм тиску, зокрема через енергетичний шантаж.
Саме на цьому парадоксі ґрунтується найжорсткіший висновок експертів Фонду Карнегі — Юджина Румера та Річарда Сокольського. Вони стверджують, що Захід глибоко переоцінив ефективність економічних стимулів. Російська еліта сприймала західні інвестиції не як двигун розвитку, а як ресурсну ренту або «данину», за допомогою якої Кремль фінансував репресивний апарат і купував лояльність ключових груп. Таким чином, економічна інтеграція не послабила, а, навпаки, укріпила авторитарну вертикаль, забезпечивши її фінансовою базою для майбутньої конфронтації.
Ці дослідники уособлюють консервативний і реалістичний підхід до вивчення російської стратегічної культури, близький до ідей Коліна Грея. Звіт Румера та Сокольського, зокрема їхня праця «Thirty Years of U.S. Policy Toward Russia: Can the Vicious Circle Be Broken?» (2019), фактично став «свідченням про кінець епохи ліберального оптимізму». Ці ідеї отримали додаткове підтвердження у фундаментальному дослідженні аналітичного центру CNA «Etched in Stone: Russian Strategic Culture and the Future of Transatlantic Security» (2020), головними авторами та редакторами якого є Ендрю Монаган і Майкл Кофман. У ньому стверджується, що російські стратегічні установки залишаються практично незмінними з часів імперії.
Автори підкреслюють, що хоча прапори Росії змінювалися (царський, радянський, сучасний триколор), основні ідеї російської еліти залишаються незмінними. Керованість Путінської Росії базується на тих же геополітичних імперативах, що й у Петра І чи Йосипа Сталіна. Це не суб’єктивний вибір окремої керівної особи, а «колективне несвідоме» російської безпекової системи. Ці стереотипи закарбовані у географії та історії держави, тому практично не піддаються впливу зовнішніх зусиль — санкцій або дипломатичних переконувань.
Згідно з дослідженнями, Росія не сприймає безпеку через співпрацю з іншими країнами. Для неї безпека — це контроль над простором навколо. Логіка чітка: «Якщо ми не керуємо навколишнім простором — ми в небезпеці». Відповідно, Москва прагне створення буферних зон, де Україна належить до ключових стратегічних елементів, без яких надійність російської «фортеці» значно знижується. Російська стратегічна культура заперечує ліберальний світовий порядок, побудований на правилах. Навпаки, світ сприймається як арена боротьби між кількома «полюсами», де менші країни втрачають справжній суверенітет. Це повернення до формату «жандарма Європи» XIX століття та радянської сфери впливу XX століття.
Відповідно, Кремль відкидає західну концепцію прав людини, яку розцінює як «геополітичну зброю» для внутрішнього послаблення російської держави. Велику увагу автори приділяють і концепції війни. Вони підкреслюють, що поріг застосування сили у російській культурі значно нижчий порівняно із Заходом. Війна у Росії сприймається не як «останній засіб» (ultima ratio), а як звична функція державної діяльності, що робить стратегію РФ гнучкою, але й надзвичайно небезпечною для міжнародної стабільності.
Якщо західні аналітики концентрувалися на зовнішніх проявах російської агресії, то соціолог Костянтин Гаазе, експерт Московського Центру Карнегі та викладач «Шанінки», який нині перебуває в еміграції, розглядає внутрішню трансформацію режиму. Він показує, як після 2012 року Росія перейшла до моделі «надзвичайної держави», де історія приватизована владою, а стратегічна культура стала заручником неформальних кодексів путінського оточення. На його думку, конфронтація із Заходом стала не просто політичним вибором, а середником внутрішньої легітимізації, в якій підступність і «осадний менталітет» є головними інструментами підтримки режиму.
За Гаазе, російська стратегічна культура — це спроба створити «суверенну істину», що ігнорує світові ліберальні стандарти. Через це конфлікт стає нескінченним, адже будь-який компроміс тлумачиться як поразка у сфері ідентичності. Замість стабільних правил і стійких стратегій система функціонує через «винятки». Війна в Україні у розумінні Гаазе — це не лише геополітична боротьба, а спосіб легітимізації влади через вічну екзистенційну загрозу. Російська стратегія постає не як чіткий план, а як безкінечна серія «спецоперацій», де найважливіше — збереження керованості усередині країни.
Гаазе виділяє два типи мислення в Кремлі:
- Гностики (силовики) — люди, які вірять у конспірації та приховані механізми світової політики, для яких стратегічна культура перетворилась на форму параної, легітимовану на держслужбі.
- Технократи — скептики гностичних теорій, але ті, хто реалізує їх на практиці.
Трагедія Росії, на думку Гаазе, полягає в симбіозі цих двох груп, де ірраціональні цілі силовиків досягаються через раціональні методи технократів.
Дослідник наголошує, що російська стратегічна культура є реактивною і позбавленою позитивної візії майбутнього. Вся стратегія Москви — це реакція на реальні або уявні минулі образи, що пояснює постійне «повернення» до 1945 року, XIX століття чи Візантії, без спроможності запропонувати сусідам привабливу перспективу майбутнього.
Цю тему розвиває Дмітрій Адамський, професор Університету Райхмана (Ізраїль). Якщо Гаазе говорить про «суверенну істину», то Адамський у своїй праці «Russian Nuclear Orthodoxy» (2019) описує феномен «Ядерного православ’я» — унікальний синтез релігійної месіанщини та стратегії стримування.
За Адамським, після 2012 року російська стратегія зазнала глибокої сакралізації війни: Російська православна церква стала не просто лояльною інституцією, а частиною ядерної тріади, освячуючи зброю масового ураження як гарант збереження «православної цивілізації». Війна поступає як хрестовий похід проти «занепалого Заходу», де будь-яка підступність виправдана «вищою метою». Цей теократичний та стратегічний синтез забезпечує психологічну стійкість російської еліти до санкцій і ізоляції, які сприймаються як «випробування обраної нації».
Професор Грем Герд із Центру Маршалла зосереджується на «операційному коді» російської еліти, досліджуючи, як особистий світогляд Путіна та його оточення трансформувався в державну стратегію. У ключовій роботі «Understanding Russia’s Strategic Behavior: Imperial Strategic Culture and Putin’s Operational Code» (2022) він доводить, що після 2012 року остаточно сформувалася «імперська стратегічна культура» російської держави.
Ключові моменти дослідження Герда:
- Неформальне управління. Стратегічні рішення ухвалюються не в офіційних кабінетах, а в колах неформальних кланів — силовиків, олігархів, «старих друзів». Це породжує особливий тип підступності, де орієнтиром є лояльність і «пацанські поняття», а не національні інтереси у західному сенсі.
- Параноїдальна боротьба із зовнішнім втручанням. Концепція «кольорових революцій» становить головний страх Кремля. Будь-яка демократична зміна у сусідніх державах вважається «спецоперацією Заходу», що легітимізує у відповідь втручання у вибори, інформаційні операції та гібридну війну як захисну стратегію.
- Виживання понад усе. Російська стратегічна культура орієнтується не на стабільність чи добробут народу, а виключно на збереження влади певної групи. Це ускладнює переговори, адже компроміси сприймаються як загроза особистій безпеці керівників.
Герд вводить також поняття «стратегічної гнучкості», яка полягає у здатності миттєво змінювати напрямки, порушувати угоди та використати «підступність» як легітимний інструмент асиметричної війни проти економічно сильнішого Заходу.
Якщо Румер і Герд розкривали «операційний код» Кремля, то Павєл Баєв, професор інституту PRIO в Осло, концентрується на деградації стратегічного мислення вищого російського військового командування. Баєв вказує, що після 2012 року російська армія стала заручником «імперського реваншизму». Росія формувала збройні сили для коротких блискавичних операцій (як у Криму чи Сирії), вірячи у власну міфічну «винятковість», але виявилася абсолютно неготовою до тривалої війни на виснаження.
Баєв також акцентує, що в російській стратегічній культурі ядерна зброя перестала бути інструментом стримування і стала засобом дипломатичного тиску. Це підступність, доведена до глобального рівня: використання ядерної риторики, щоб прикрити звичайну агресію.
Далі тему поглиблює Микола Бєлєсков — провідний український військовий аналітик, який критично розглядає російську стратегічну культуру у контексті її прямого зіткнення з українським спротивом. Бєлєсков наголошує на ієрархічності та негнучкості цієї культури. Те, що Герд називає «пацанськими поняттями» і лояльністю, у Бєлєскова трансформується у доказ про низький рівень ініціативи на місцях, велику корупцію та нездатність адекватно оцінювати опір противника.
У разі провалу російського «бліцкригу» стратегічна культура РФ відкотилася до архаїчної моделі війни на виснаження, де пріоритет — не технологічна перевага, а кількість «гарматного м’яса» і техніки. На противагу цьому українська стратегічна культура, децентралізована, адаптивна та горизонтальна, виступила ефективним антиподом вертикальній і параноїдальній системі Москви.
Завершує аналіз українська перспектива, представлена Олександром Литвиненком. Він був одним із перших, хто зафіксував, що для Росії війна з Україною — це не тактичний конфлікт за території, а стратегічне заперечення самого права України на суб’єктність. Литвиненко доводив, що російська стратегічна культура за своєю суттю є експансіоністською та антисистемною, спрямованою не на інтеграцію у світовий порядок, а на його знищення.
Він також вивчав методи поєднання «м’якої» й «жорсткої» сили ще до того, як термін «гібридна війна» став популярним. Для Кремля мир — це лише етап підготовки до наступного удару, а дипломатія — інструмент дезінформації та дезорієнтації супротивника. Важливим внеском Литвиненка є формування української відповіді на російські виклики: оскільки російська система є ієрархічною та «гностичною», Україна має протиставити їй стійкість (resilience) і мережеву структуру суспільства.
Еволюція аналітичних підходів з 2012 року свідчить про остаточний крах ілюзій щодо раціональності і можливості «виправити» російський режим через економічну інтеграцію. Російська стратегічна культура сформувалась як цілісна, самодостатня і радикально неприйнятна для західного розуміння матриця, що тримається на трьох основах:
- «Надзвичайному стані» як нормі існування;
- месіанській параної («гностицизмі») представників еліти;
- відмові визнати суверенітет сусідів.
Перехід від «гібридних ігор» часів Медведєва до «сакральної війни» Путіна доводить, що підступність у російській іпостасі є не етичною вадами, а ключовим інструментом стратегічного виживання.
Саме це перетворення стратегічної культури на технологію маніпуляції сприйняттям реальності відкриває шлях до вивчення когнітивних війн, яке буде продовжено у наступній частині.
Продовження буде.
