Вижити або втекти: неймовірна історія однієї сім’ї з палаючого Лиману
77-річна Ніна Іванова опинилася на роздоріжжі – залишитися у місті, яке майже знекровлене постійними обстрілами, або спробувати врятуватись пішки через дев’ятимильний шлях під постійною небезпекою нападів з повітря. Вона відчула, що шанси вижити в обох випадках близькі до 50 на 50, а втрачати їй було вже нічого.
Життя в оточеному війною Лимані
Разом із чоловіком Борисом, Ніна прожила у Лимані десятки років. Вони виховали дітей у своєму будинку на вулиці Мічуріна. Це місто з довоєнним населенням близько 20 тисяч людей було важливим залізничним вузлом Донбасу.
Коли у лютому 2022 року Росія почала масштабне вторгнення, Донбас став її головною метою, і Лиман опинився у центрі боїв. Російські війська захопили місто у травні 2022 року, але через п’ять місяців українські сили його відбили. Та, навіть після звільнення, місто не пережило повний спокій – вогневі обстріли тривали безперервно.
Підвищення напруги і загроза виживання
Поступові тиски окупантів загострили ситуацію, атакуючи Лиман все частіше. Зокрема, постачання гуманітарної допомоги було припинене. Будинок Ніни накрили влучаннями: 17 грудня дах обвалився, а через два дні вибухи зламали стіни вітальні.
Сім’я ховалася у підвалі п’ятиповерхівки разом із сусідами. Їхній побут складався з сну в холоді під кількома ковдрами, приготування їжі на цеглах із запасами допомоги та нескінченних надій на порятунок. Не встигли вийти з жалобою з приводу смерті чоловіка Ніни, як підвал зазнав чергового удару, внаслідок якого загинуло кілька людей.
Чому вони не покидали укриття
- Персональні втрати й важка моральна атмосфера.
- Небезпека вийти на відкритий простір під постійними обстрілами.
- Мінімальні запаси їжі і тепла.
- Заклики мера міста евакуюватися, але відсутність безпечних шляхів.
Проте наприкінці травня їхні сили вичерпалися: ризик залишатися в підвалі перевищив навіть небезпеку виходу на вулицю.
Спроба втечі та нова надія
Перша спроба вибратися на свободу закінчилася поразкою. Тріщини, вирви від снарядів та повалені дерева у лісі зробили шлях небезпечним. Через кілька годин вони повернулися назад, розчаровані, але мусили перепакувати речі й спробувати знову настановами мера.
Їхній другий маршрут, складний і довший, проходив із захистом від дронів і постійними пересторогами. Навіть по дорозі вони бачили страхітливі сліди війни:
- Зруйновані будівлі та знищені залізничні колії.
- Пожежі та спалені ліси.
- Покинуті військові машини й розірвані уніформи на дорозі.
Кожен крок був ризикованим, особливо для пораненого 31-річного сина однієї з сімей, який ледве тримався на ногах. Але у них була підтримка один одного та віра, що допоможе дійти до безпеки.
Переправа через річку Сіверський Донець
Після понад чотирьох годин виснажливого руху нарешті з’явилася річка, яку знали ще з дитинства. Українські солдати чекали на них, підготувавши човен для переправи. Вже на іншому березі до них приєдналися військові, які допомогли піднятися крутим берегом та доставили на евакуаційний пункт.
Шлях до відновлення
Прибувши до Слов’янська, жінки нарешті отримали гарячу воду, можливість помитися і перший контакт з рідними після довгих місяців ізоляції. Важко було знайти слова після пережитого, але вони відчували, що залишили за собою пекло війни й зробили вибір на користь життя, навіть якщо шанси були однакові.
