Едуард Дмітрієв: історія чоловіка, який працював на заправці в перший день повномасштабної війни
Початок війни: паніка і натхнення серед людей
24 лютого 2022 року у Кропивницькому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, Едуард Дмітрієв, звичайний працівник автозаправної станції, опинився свідком справжніх штормів емоцій і хвилювань. Черги до пального, аптек, магазинів та військкоматів були неймовірними — народ готувався до випробувань, які мала принести війна.
Під час свого робочого дня Едуард став очевидцем двозначних реакцій людей:
- старші люди робили великі запаси пального,
- переселенці з Харкова прибували з виразним страхом у очах,
- жінки та діти ховалися від загроз повітряних атак.
Незважаючи на паніку, що огортала місто, чоловік закликав не піддаватися страху, а триматися за надію та віру в перемогу.
Робочий день, сповнений емоцій
Згадуючи той день, Едуард ділиться, що пам’ятає все до найдрібніших деталей. Емоції були на межі, а навколо — сотні автомобілів у черзі на заправку.
Він описує настрої кропивничан так:
“Це було справжнє випробування для кожного з нас. Люди намагалися підготуватися до невідомості, але страх перетворювався на єдність.”
За його словами, у перші години війни він допомагав переселенцям, давав їм інформацію про житло та підтримував тих, хто не мав змоги скористатися готелями.
Як виглядав робочий режим того дня:
- підтримували порядок у чергах;
- стежили, щоб пальне розподіляли справедливо;
- працювали без перерв, аби не піддаватися страху перед невідомим.
Життя після 24 лютого: зміни і виклики
Втрата та сила духу
Минуло вже понад чотири роки відтоді, як війна вдерлась у звичний уклад життя Едуарда та його родини. Найболючніше — це втрата матері, яка пішла з життя 23 лютого минулого року і не дочекалась довгоочікуваної перемоги.
Але навіть у вогні випробувань родина зберігає силу та єдність.
Родина на передовій і за кордоном
Нижче короткий огляд, як склалося життя близьких Едуарда:
- донька, яка двічі віддала два роки поліції в Одесі, тепер живе з родиною у Польщі;
- син Влад добровільно вступив до Збройних сил України і служить на Запорізькому напрямку;
- дружина тепер спілкується виключно українською — маленький, але важливий символ перемін.
Підтримка і віра у світле майбутнє
Едуард зізнається, що навіть не думав покидати рідну землю, адже відчуває, що саме тут він потрібен найбільше. Він пояснює це словами доньки, яка закликала його залишатися на своєму місці та приносити користь усім, хто навколо.
Чоловік відзначає, що:
- важливо підтримувати один одного;
- кожен виконує свою роль: журналісти — інформують, він — забезпечує пальним, а захисники — боронять країну;
- незважаючи на випробування, люди мають триматися разом.
Сучасні реалії та надії
Роз’єднання суспільства
За словами Едуарда, сьогодні люди здаються менш об’єднаними, ніж на початку війни. Початковий дух єдності поступово розчиняється в буденних проблемах і матеріальних інтересах.
Він сумує, що деякі навіть займаються торгівлею на зло країні, тоді як його син пішов на фронт із власної волі — захищати близьких і рідну землю.
Герої поряд з нами
Панові Едуарду особливо дорогі знайомі, які зараз обороняють Україну:
- Сергій Брайко — пішов на фронт з перших днів;
- Олександр Токарь — також сьогодні на передовій.
Вони — справжні захисники, якими гордиться чоловік і вся громада.
Мрії про мир і безпеку для дітей
Найважливіше для Едуарда — діти і онуки. Він хвилюється, що воєнне лихоліття позбавляє наймолодших повноцінного дитинства, змушує ховатися від тривог і бомб.
І все ж чоловік сподівається на краще:
“Вірю, що колись ми запануємо на своїй землі, й син знову зможе без остраху ходити по вулицях. Війна не зможе зламати нашу волю.”
Сьогодні Едуарду 63 роки, і він продовжує працювати, допомагаючи людям і зберігаючи віру в Україну та її майбутнє.
