У березні 2026 року Вчена рада Ужгородського національного університету присвоїла почесне звання «Почесний доктор УжНУ» Александру Дулебі — професору політичних наук Пряшівського університету, старшому науковому співробітнику Дослідницького центру Словацької Асоціації зовнішньої політики (RC SFPA), провідному аналітику, який спеціалізується на Східній Європі, зокрема Україні. Він також був Почесним радником президента Словацької Республіки з питань закордонної політики у 2003–2006 роках та радником прем’єр-міністра Словацької республіки у 2021–2023 роках. Александру Дулебі — уродженцю села Бенядиковці поблизу міста Свидник у Пряшівському самоврядному краї (Словаччина).
За кілька днів після церемонії відомий учений відвідав Ужгород для участі у засіданні «Дискусійного клубу», організованому почесним президентом ГО «Центр аналізу регіональних ризиків» Світланою Мітряєвою. Ми скористалися цією нагодою, щоб провести відверту розмову.
—
### Перші кроки на шляху освіти та особисті враження від Києва
– Александре, насамперед прийміть щирі вітання з нагоди цієї знакової події! Ваша багаторічна науково-дослідницька та експертна діяльність, спрямована на зміцнення добросусідських словако-українських зв’язків, заслуговує на це звання.
– Моє перше питання повертає нас до вашої юності, коли, закінчивши гімназію, ви обрали філософський факультет Київського національного університету. Що надихнуло вас на таке неординарне рішення?
Під час навчання у старших класах Свидницької гімназії, де я отримував середню освіту, я мав можливість вивчати українську мову та літературу. Саме тоді усвідомив, що для кращого розуміння світу треба радикально змінити довкілля — вийти за межі рідного села, району, краю та пізнати інший суспільний простір. Тож мріяв навчатися за кордоном.
Зараз, озираючись назад, розумію, що найбільше цінування власної малої батьківщини приходить через подорожі та знайомство з іншими культурами. Утім тоді, успішно склавши вступний іспит на філософський факультет Пряшівського університету, отримав можливість продовжити навчання за межами країни. Мене цікавили філософія та суспільні науки, які вивчати можна було лише у Радянському Союзі. Спочатку не було зрозуміло, куди направлять — Москву, Мінськ, чи інше місто — утім мене спрямували до Києва, у Державний університет імені Тараса Шевченка. Вважаю це своєю долею.
– Як вам Київ і наскільки легко пройшла адаптація у великому місті?
Пережив, що нині назвали б культурним шоком: в Чехословаччині я вивчав українську мову, однак в Україні всі лекції проводилися російською. Київ 80-х років був для мене несподіванкою — україномовних у місті майже не було. Українською я спілкувався переважно в гуртожитку та з студентами із західних областей України.
Незважаючи на це, навчання було дуже цікавим і змістовним. Студенти мали вільний доступ до якісних перекладів класиків філософської думки. Ще пощастило, що роки навчання припали на період горбачовської «перебудови» — відкриття архівів і заохочення публічних дискусій із суспільних питань, на які я готувався ретельніше за семінари.
У Київському університеті випадково натрапив на основні праці Томаша Ґарріга Масарика щодо реконструкції Центральної Європи після Першої світової війни. Ця тема настільки мене захопила, що я присвятив її свою дипломну роботу. Особливу увагу звернув на постать самого Масарика.
Після Першої світової він приїжджав до Києва, де домовлявся з Павлом Мілюковим — міністром закордонних справ Тимчасового уряду Росії — про створення першого чехословацького батальйону із числа полонених чехів і словаків у таборі на Дарниці. Мій прадід Микулаш був серед них.
Під впливом подій у Російській імперії Масарик дійшов висновку, що нова Чехословаччина буде республікою, а не монархією. Він передав для збереження свою бібліотеку київському підприємцю Драгоманову, а той — університету Святого Володимира, де її зберігали десятиліттями. Я детально опрацював ці матеріали та зробив виписки, основною ідеєю яких є: для успішного вирішення національних питань потрібно допомагати вирішувати проблеми сусідніх держав. Ця думка є актуальною й нині.
—
### Розвиток кар’єри та співпраця зі словацькою владою
– Після закінчення університету у 1989 році ви повернулися додому. Яким був старт вашої професійної діяльності?
Після повернення я вступив на військову службу в Чехословацьку народну армію, де, маючи родину — дружину і доньку, мене направили не до фронтової частини, а на склад танків у місті Кежмарок. Саме там я опинився під час Оксамитової революції.
Після демобілізації почав працювати на кафедрі соціальних і політичних дисциплін університету Павла-Йозефа Шафарика в Пряшеві. Пишучи аналітичні статті для газет про розпад СРСР, політичні процеси в Україні та Росії, я привернув увагу Академії наук Словаччини, яка запропонувала мені працювати над темою словацько-українських відносин. Так, починаючи з 1993 року, я працював в Інституті міжнародних досліджень при Міністерстві закордонних справ Словацької Республіки, а з 1995 року — у Дослідницькому центрі Словацької Асоціації зовнішньої політики.
У цей період наш інститут переклав і видав словацькою мовою працю Людовіта Штура «Слов’янство і світ майбутнього» з передмовою директора. Ми прагнули розібратися з політичною спадщиною словацької еліти XIX століття. Після публікації інститут був фактично розпущений через протистояння з боку словацьких націоналістів, які сприйняли це як «крадіжку Штура». Адже у передмові директор відкинув ідею про орієнтацію Словаччини на Росію, стверджуючи, що модернізація можлива лише шляхом інтеграції в ЄС та НАТО.
У 1995 році посол Чехословаччини у Відні Магда Лашарійова заснувала Словацьку Асоціацію зовнішньої політики і запросила мене приєднатися. Я очолював цей центр у період з 2000 по 2019 роки.
– Як почалася ваша співпраця з найвищими державними особами Словаччини?
У 1998-му, коли прем’єр Мікулаш Дзурінда сформував свій перший уряд, Міністерство закордонних справ запросило створити відділ політичного планування та аналізу на основі нашої асоціації. Ми з колегами відмовились від прямої роботи у МЗС, але запропонували створити Дослідницький центр Словацької Асоціації зовнішньої політики, що займався експертними дослідженнями для уряду. Ця співпраця тривала до 2023 року, доки прем’єр Роберт Фіцо не припинив її.
Іван Міклош, колишній віце-прем’єр і міністр фінансів Словаччини та радник прем’єра України, пропонував мені приєднатися до його команди в Києві, проте через мої керівні обов’язки я не зміг. Згодом, залишивши посаду директора, я прийняв пропозицію стати радником прем’єр-міністра Словацької Республіки Едуарда Гегера.
—
### Поради та досвід радника прем’єр-міністра Словаччини
– Які питання були у вашій компетенції як радника прем’єра? Що ви радили Едуарду Гегеру?
Едуард Гегер очолив уряд у квітні 2021 року. Незабаром мала відбутись телефонна розмова з Президентом України Володимиром Зеленським, тож мене запросили для детального ознайомлення прем’єра з українським політичним контекстом. Наша розмова була досить ґрунтовною і задовольнила Гегера.
Потім мене включили до урядової делегації до Києва, а після повернення мені запропонували офіційну посаду радника. Гегер справді переймався зовнішньою політикою, розуміючи, що Словаччина — маленька держава, сильно залежна від впливу міжнародного середовища. Позитивні стосунки з усіма країнами ЄС були його пріоритетом, що відрізняло його від багатьох попередників.
Однією з ключових тем у діяльності прем’єра була інтеграція України. Я розробив Стратегію розвитку словацько-українських відносин, яку презентували під час зустрічі прем’єрів у листопаді 2021 року в Ужгороді. Однак реалізувати її завадили військові дії.
У березні 2022 року, коли російські війська окупували передмістя Києва, мені як раднику прем’єра випала нагода брати участь у неформальному саміті лідерів Європейських держав у Версалі, організованому президентом Франції Емануелем Макроном. Там саме прем’єр Словаччини запропонував колегам ідею «швидкої інтеграції» України в Європу, засновану на моїх дослідженнях.
Багато європейських лідерів були шоковані, адже не вірили у здатність України вистояти. Я ж, завдяки рокам навчання у Києві і розумінню української ментальності, був упевнений, що Україна не паде ні за кілька днів, ні за роки війни. Саме тому Словаччина передала свої комплекси С-300 і літаки МіГ на початку війни — коли інші країни ЄС обмежувалися постачанням лише шоломів.
Цю впевненість ми передали європейським партнерам. Згодом голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн запропонувала прем’єру Гегеру разом із нею відвідати Київ після визволення Київщини.
—
### Безпека, геополітика і європейські виклики
– Чи здатен гіпотетичний вступ України в НАТО забезпечити тверді гарантії безпеки для України та всієї Європи? Чи настав час шукати нові, більш ефективні альянси?
На третій день після початку війни росії проти України німецький канцлер Олаф Шольц заявив про початок «zeitenwende» — «зміни часу». Цей конфлікт докорінно змінив усе.
Для України найпріоритетнішим завданням є інтеграція в ЄС, який має взяти на себе функції європейського НАТО. Північноатлантичний альянс, зокрема адміністрація колишнього президента Дональда Трампа, дедалі більше втрачає надійність. Починаючи з питань Гренландії та Канади і продовжуючи конфліктами в Ормузькій протоці — США демонструють прагнення дестабілізувати європейську інтеграцію.
У тексті чинної «Національної стратегії США» простежується підтримка праворадикальних партій задля розпаду ЄС, що є спільною метою президента путіна. Ці дії суперечать інтересам не лише України, а й усієї Європи.
Сьогодні у Європі ведеться війна на двох фронтах:
1. Конвекційна війна на території України.
2. Політичний фронт у європейських країнах, де протягом 2023–2024 років відбудуться вибори у 14 державах.
Саме там вирішується доля України, війни та майбутнє Європи.
– Які невідкладні заходи потрібно вжити, аби протистояти цим загрозам?
Війна в Україні стала однією з ключових тем внутрішньої політики в країнах ЄС. Необхідно протидіяти впливу російської дезінформації, яка сприяє зростанню проросійських сил. Це слід робити як на урядовому, так і на громадському рівнях, роз’яснюючи походження і суть російських фейків щодо України.
Словаччина стала однією з перших країн, які запропонували ідею інтеграції України в ЄС як відповідь на виклики війни. Вона не може завершитися лише двосторонньою угодою між Україною та росією, а передбачає комплексну реконструкцію безпекового порядку в Європі.
Нам потрібна чітка спільна позиція щодо ролі Росії та її майбутніх зобов’язань, незалежно від її бажань. Зараз у Європі відсутнє одностайне бачення цього, що є надзвичайно ризиковим.
Щодо «м’якої сили»: після Другої світової війни Уїнстон Черчіль пропонував інтеграцію не лише економічних ринків, а й колективної безпеки, охорони прав людини, верховенства права і демократії — всі ці концепти нині ставлять під сумнів. Ми маємо переосмислити і відродити засади європейського інтеграційного проекту, європейського способу життя. Ідеї Черчіля актуалізуються знову після десятиліть відносної стабільності.
Європейській спільноті необхідно якнайшвидше сформувати нову «парасольку» безпеки та побудувати потужну «завісу» захисту.
Для цього ЄС має відновити основні блоки безпекового порядку, взявши на себе функції колективної безпеки незалежно від позиції США.
Якщо через блокування в ЄС не вдасться знайти правові механізми для вступу України, слід застосувати модель диференційованої інтеграції, запропоновану президентом Фінляндії Александром Стуббом. Сьогодні ж не всі країни-члени ЄС входять до Шенгенської зони чи єврозони. За її відсутності можливе формування коаліцій охочих — як вже діє коаліція країн, що підтримують Україну, у якій не беруть участі нейтральні держави.
Втрачений консенсус призведе до розпаду ЄС, перемоги путіна і повернення Європи у XIX століття.
Маємо констатувати наявність конфлікту між Європою та США — сумну, але невідворотну зміну, що називають zeitenwende. Після початку цієї епохи нічого вже не повернеться до того, як було раніше. Путін почав зміни, а Трамп їх закріпив. Світ змінився, і ми мусимо це усвідомити.
—
### Проблематика словацької політики та майбутнє
– Що завадило проєвропейським силам перемогти на останніх виборах у Словаччині?
Головна причина — широка коаліція в попередньому парламенті та хаотичний стиль роботи уряду Ігоря Матовича, що породжувало конфлікти і відчуття хаосу серед населення. Напередодні дострокових парламентських виборів 2023 року Роберт Фіцо вдало зіграв на цих настроях, обіцяючи стабільність і апелюючи до популістських гасел. Ці ідеї зібрали підтримку приблизно третини електорату, налаштованого антисистемно.
– У чому полягає феномен Роберта Фіцо?
Він — досвідчений політичний технолог, що чітко розуміє потреби і настрої свого електорату, говорить те, що вони хочуть почути, і активно використовує страхи: загрозу війни, зростання цін на енергоресурси тощо. Президентські перегони яскраво показали цю тактику: за участі Фіца проєвропейський кандидат Іван Корчок був поданий як «кандидат війни», а Петер Пеллегріні — як кандидат миру. Вплив угорських медіа, орієнтованих на угорську меншину Словаччини, також суттєвий.
– Протести «Dost bolo Fica» свідчать про зміну настроїв. Чи могли б вибори, якби вони відбувалися сьогодні, мати інший результат?
За останніми дослідженнями, у Словаччині лідирує партія «Progresívne Slovensko» (21–24 %), далі йде партія SMER Роберта Фіца (17–20 %). Третє місце займають націоналістична «Республіка» (7–9 %), «Глас» — 8 %, продемократична партія Едуарда Гегера — 5 %. Важливими є також підтримка «Свободи і солідарності» (6–8 %), Християнсько-демократичного руху (6–8 %) і партії Матовича «Словаччина» (8–9 %).
Найсуттєвіша проблема полягає у відсутності можливості сформувати стабільну демократичну більшість без партії Матовича. Вмикати його у коаліцію означає ризик нових політичних скандалів, бо Ігор Матович у Словаччині — політичний феномен, близький за впливом і методами до Дональда Трампа. Перше випробування коаліції очікується на місцевих виборах у жовтні.
– Чи свідчить поразка партій Віктора Орбана на останніх виборах в Угорщині про початок кінця епохи популізму?
Популізм ніколи не зникне з політики. Антисистемна хвиля у західних демократіях, ймовірно, досягне апогею з огляду на результати виборів у США, де Дональд Трамп наполегливо бореться за повернення. Поразка Орбана в Угорщині є сигналом цієї тенденції, так само як і можливе падіння Фіца на майбутніх словачанських парламентських виборах.
Перспективи розвитку Росії пов’язані лише з її співпрацею з Європою, інакше вона стане васалом Китаю. Без Європи Росія приречена на занепад.
—
Таким чином, розмова з Александром Дулебою розкриває важливі аспекти європейської політики, словацько-українських відносин, стратегічних викликів континенту і перспектив для України в умовах сучасних трансформацій.
