Нещодавнє соціологічне дослідження групи «Рейтинг» виявило показовий факт: 39 % молоді не підтримують повну заборону російської культури в Україні. Водночас очевидно, що значна кількість юнаків і дівчат споживає російський медіаконтент під час нинішньої російсько-української війни, перш за все, через типовий підлітковий протест: якщо «дорослі» забороняють щось, молодь свідомо ігнорує ці заборони.
Цьогорічна церемонія вручення премії «Оскар» також засвідчила неприємний тренд – у світі зростає частка тих, хто не схвалює повну заборону російської культури, попри жахливі злочини, скоєні російськими військами, зокрема в Бучі. Серед переможців Американської академії кіномистецтв у номінації «Документальний фільм» був стрічка «Містер Ніхто проти Путіна» режисера Девіда Боренштейна. У фільмі висвітлено всі жахи російської агресії очима педагога з Челябінської області Павла Таланкіна. Він демонструє, як у його школі поступово зростає пропаганда, а випускники беззаперечно йдуть на війну проти України. Автор переконує аудиторію, що всю відповідальність слід покласти на Володимира Путіна, а російські діти позбавлені вибору, натякаючи на жалісливе ставлення до них замість думок про постраждалих українських дітей — жертв цієї війни. Така перспектива зрівнює ролі агресора і постраждалого. Подібний підхід яскраво проілюстрував, зокрема, журналіст Лєонід Парфьонов, заявивши, що «Росія – теж жертва цієї війни». Також цікаво згадати нещодавнє інтерв’ю актора Шона Пенна, який пригадував свою поїздку до Росії на початку 2000-х і розмову з Путіним про сім’ю. Нині він заявив, що «ця істота викрала 30 тисяч дітей і навчила їх ненавидіти своїх батьків і власну країну», наочно демонструючи, хто поширює проросійські наративи.
Окрім цього, ще одна значуща перемога на «Оскарі» відбулася в категорії «Найкращий ігровий короткометражний фільм» — її здобула стрічка «Співаки» режисера Сема А. Девіса, вільна екранна адаптація оповідання Івана Тургенєва. Цей факт констатує значну присутність російської культури на цьогорічному «Оскарі», що переконливо свідчить про те, як у США та у світі в цілому не пов’язують російське мистецтво із воєнними діями Росії. Російська Федерація впродовж останніх років активно інвестувала значні ресурси в формування міжнародного іміджу війни як справи винятково Путіна, не торкаючись спадщини російської культури. Навіть так звані «хороші русскіє» наполегливо повторюють, що відповідальність лежить виключно на Президентові РФ, а російська культура підтримує мир і гуманізм. Винятком є письменник Борис Акунін, який підкреслює, що причина лежить не в одній особі, а в гіперцентралізованій державній вертикалі, заснованій на насильстві та залякуванні.
Ігнорування того, що за іменами Достоєвського, Чайковського та Сєрова стоять не лише культурні імена, а й символи, під якими діють російські танки, ракети і безпілотники, стала проблемою не лише для світу, а й для України. Батьки не стримують дітей від перегляду мультфільмів на кшталт «Маша і ведмідь», а російська музика залишається популярною серед українських слухачів. Аргумент, що перегляд і прослуховування російської продукції в онлайн-просторі приносить мільйони доларів до бюджету РФ, залишається малоефективним, навіть після тривалих нічних тривог від звуків безпілотників. Занадто довго нав’язувалася думка про відокремленість мистецтва від політики, і це переконання охопило багатьох. Приклад нещодавнього повернення російського павільйону на Венеційському бієнале після перерви, що тривала з 2022 року, наочно демонструє розбіжності у культурному середовищі. Виправдання на кшталт «вони ж не пропагують війну чи Путіна, це просто мистецтво, а можна і не відвідувати павільйон» поширені, хоча кожне таке виправдання фактично прирівнює агресора до інших учасників культурного процесу, легітимізуючи позицію Росії як рівноправної сторони, попри її воєнні дії в центрі Європи. Так замість чіткого засудження маємо приховане мовчання, яке в свою чергу неявно стимулює продовження завойовницької політики.
В Україні процес так званого «Пушкінопаду» триває вже четвертий рік, проте він не є одностайно підтримуваним, не кажучи вже про перейменування вулиць. Бажання позбутися «російських маркерів», багато з яких насправді не стосуються мистецтва (як-от більшість пам’ятників Пушкіну в українських населених пунктах), часто розглядається як поверхневе і відволікаюче від більш важливих соціально-політичних проблем явище. В основі такого ставлення лежить нерозуміння політичного й ідеологічного змісту будь-якого культурного феномену і складніших ризиків, коли ворог використовує своє мистецтво як димову завісу, що прикриває справжні наміри, сформовані в дусі імперської доктрини «розділяй і володарюй».
Питання присутності російської культури в Україні, яку варто відрізняти від російськомовної культури нашої країни, є дуже чутливим у період війни. Зокрема, процес декомунізації, який більше коректно було б назвати деколонізацією, зустрічає неоднозначне ставлення і відбувається часом без достатньої системності та обґрунтованості. Очевидно, що остаточне подолання культурної експансії Росії на українських теренах відбудеться лише після завершення військової агресії. Однак уже зараз помітно, що цей шлях буде складним: частина населення виявляє «втому» від різних заборон і поступово починає сприймати культуру агресора як явище, яке не пов’язане з політикою. Таким чином, актуальною лишається формула «Війна Путіна, а не Пушкіна», що активно поширюється на Заході як свідомо, так і несвідомо, фактично підтримуючи РФ. Ця тенденція є небезпечною не лише для України. З огляду на це, стан російської культури у світі порівняно з 2022 роком не погіршився, а радше частково покращився, що безперечно становить загрозливий тренд.
