Костянтин Гончаров: особистий погляд на війну, що триває
Чесно зізнаюся, я досі не усвідомлюю, з якої причини розпочалася ця війна, чому вона продовжується і яким може бути її завершення – коли і якою ціною. Я не обирав цей конфлікт, і ніхто мене не посилав на фронт. Для мене війна – це щось архаїчне, повернення до сили грубої фізичної потуги у час, коли людство обговорює колонізацію Марса.
Однак, коли бойові дії вторглися в моє життя, переді мною, незвичною людиною, що ніколи не тримала зброї, постало питання вибору: бути стороннім спостерігачем чи безпосереднім учасником. Моє рішення приєднатися до збройних сил ґрунтувалося не стільки на обов’язку, скільки на прагненні бути суб’єктом подій, а не пасивним об’єктом історії. Це право не стати жертвою обставин.
Згодом війна перестала бути для мене абстрактним явищем і стала глибоко особистою. Вона перетворилася на буденність, інтегрувалася у моє повсякденне життя. Я не помічаю у собі помітних психологічних змін – можливо, тому що вони вже відбулися й стали звичними. Тому мені важко уявити інший спосіб існування.
Особистий біль – це втрати близьких друзів і зруйновані місця мого минулого. Я спостерігаю, що коїться в прифронтових містах, але найгостріше переживаю атаки на Київ. Кожного разу після обстрілу я надсилаю рідним одні й ті ж слова: «Як ваш стан? Чи є світло? Чи тепло вдома?»
Криза піхоти: внутрішні виклики війська
Руйнівну дію на солдатів чинять не лише бої, але й тривалі системні проблеми армії, які накопичувалися роками. Незважаючи на всю технічну оснащеність сучасного бою, військові тривоги пов’язані з браком ресурсів і людського потенціалу, що починають наносити шкоду швидше, ніж безпосередні дії ворога.
Масові випадки самовільних залишень частин (СЗЧ) не зумовлені раптовим падінням патріотизму чи боягузтвом солдатів. Головна причина – коли у фронтових підрозділах фізично та морально закінчуються люди.
Типова ситуація має наступний вигляд:
1. Підрозділ не виводять на відпочинок чи ротацію.
2. Термін перебування на позиціях збільшується до нелюдських періодів.
3. Наступні підкріплення відсутні або є неготовими до реалій фронту.
Свого досвіду я набув у 2023 році, коли отримав поранення і мене евакуювали. Тоді з тридцятитисячної кількості взводу на позиціях залишились лише п’ять побратимів – решта загинула або була поранена.
Після цього починають прийматися імпровізовані рішення на кшталт тактики «гасіння пожеж»: до піхоти залучають водіїв, кухарів, мінометників, зенітників, військових з тилових підрозділів, які не мають належного досвіду ведення бою. В результаті вони отримують поранення, гинуть або залишаються в СЗЧ. Тож замість розв’язання проблеми нестачі піхотинців ситуація лише погіршується.
Ціна браку ротацій
Людська витривалість має межі. Якби ротації відбувалися регулярно, заміни солдатів на передових позиціях здійснювалися частіше, а умови служби були б більш людяними – нинішні проблеми можна було б уникнути.
Солдатів часто змушують бути героями без можливості просто бути підготовленими, забезпеченими, з нормальним відпочинком. Через широке застосування безпілотників завезення нових сил на «нуль» значно ускладнилося:
– Вихід і прихід підрозділів на передову перетворилися на складні спецоперації з ретельним плануванням маршрутів.
– Потрібно відстежувати ворожі дрони, а також координувати дії з підрозділами радіоелектронної боротьби.
– Незважаючи на це, за умов сприятливої погоди ротації можливі і є життєво необхідними.
При середньому перебуванні піхотинця на передовій у 60 діб (за даними ЗМІ, рекорд становить 472 дні – понад один рік і три місяці) говорити про якісне виконання бойових завдань дуже складно. Бойовий стрес має руйнівну, виснажливу дію на людину.
Нерівномірний тягар війни
Війна справді стала більш дистанційною: безпілотники виконують більшість ударних завдань і контролюють поле бою. Це суттєвий крок у технологічному розвитку.
Однак виникає проблема координації:
– Існують підрозділи безпілотників, які працюють у тісній співпраці з піхотою.
– Водночас є й автономні групи, що діють самостійно, керуючись власними тактичними цілями.
У результаті їхній вклад не завжди співпадає з нагальними потребами солдата на землі.
Все зводиться до того, що лінію оборони тримають не технології, не звіти і не статистика уражень, а конкретні люди, заглиблені в окопи. Від тривалості їхньої боєздатності напряму залежить доля країни. Та цих людей катастрофічно не вистачає.
Я не є експертом із критичної інфраструктури чи бронювання, але, коли бачу, що вже більше мільйона чоловіків отримали бронь, а у тилу група комунальників призовного віку декілька днів фарбує невеликий міст, виникає відчуття, що справедливий розподіл людей відбувається не зовсім коректно.
Ілюзія мирних переговорів
На цьому фоні розмови про мирні переговори сприймаються військовими зовсім інакше, ніж цивільними. Багато з військовослужбовців, з якими мені доводиться спілкуватися, не бачать у цьому реальної перспективи для України.
Інформація про можливе припинення вогню створює ілюзію, що вирішення конфлікту близьке, однак вона мало відповідає реаліям бойових дій.
Для цивільних новини про зустрічі перемовників створюють відчуття, ніби мирний процес запущено, а перемир’я чи мир уже не за горами. Проте для тих, хто перебуває у зоні бойових дій, нічого не змінюється:
– Артилерія продовжує працювати.
– Штурмові дії тривають.
– Дрони літають.
– Люди гинуть.
Я надзвичайно хотів би помилятися і якнайшвидше повернутися до рідних. Однак реальність свідчить про те, що цей конфлікт ще триватиме довго.
