Війна – процес, який неможливо заздалегідь запланувати чи повністю контролювати. Її перебіг та наслідки зачіпають не лише політичні процеси, а й життя простих людей, впливають на долі політиків. Мабуть, саме над такими питаннями розмірковує президент Російської Федерації Володимир Путін. Коли він планував блискавичне захоплення Києва за три дні, він не врахував негативний вплив війни на економічний стан територій, які перебувають під його контролем, а також не передбачив кризу політичної системи, яку сам же створив і очолює. Він не очікував краху власного політичного проєкту – основи, на якій разом зі своїм оточенням паразитував протягом останніх десятиліть.
Водночас Путін був готовий до того, що йому байдуже, і не протистояв тому, що стало системною деградацією російського суспільства. Він є творцем і головним архітектором цього процесу, який послідовно підтримував протягом усього свого перебування при владі. Деградація росіян – можливо, єдина сфера, у якій Путін домігся відчутних результатів упродовж свого тривалого і марного правління.
### Уроки Великої війни
Війни та конфлікти супроводжують людство крізь всю історію, але Першу світову війну можна вважати найкраще задокументованою в історичних джерелах. Вона представлена у різноманітних офіційних та приватних документах, що дозволяє глибоко осмислити цей конфлікт не лише як політичне зіткнення між країнами чи протистояння військових блоків, а й як особистісний онтологічний й аксіологічний виклик, людську трагедію.
Однією з ключових тем обговорень під час Першої світової була цінність людського життя. Війна, яку її contemporaries називали Великою, тривала довше і була набагато жахливішою, ніж очікували учасники конфлікту. Зруйновані ілюзії швидкої перемоги над ворогом привели до зіткнення з жорстокою та смертельною реальністю:
– розлука з рідними;
– контакт з невідомими світами;
– досвід окупації;
– втрата близьких.
Це не повний перелік труднощів, які гостро постали тоді. Водночас людство мало достатньо підстав для роздумів, якби лише був час, можливість і гідний освітній рівень.
Марія Каспрович (1887–1968) – дружина польського поета і драматурга Яна Каспровича (1860–1926), публіцистка з російсько-шведським корінням, яка багато подорожувала, залишила спогади, опубліковані в кількох томах. Їхнє читання дає відповіді на багато запитань, зокрема на роздуми про жахи війни, які переживало її покоління. Вона вважала, що ці страждання матимуть позитивний вплив на майбутні покоління, змушуючи людей більше цінувати життя. За її словами, «на морі крові» зросте нова цивілізація, котра усвідомить найвищу цінність – право на життя. Ці ідеї справедливі для кожного, хто вважає життя найвищою цінністю, хто поділяє погляди таких гуманістів, як Герман Гессе чи Ернест Гемінґвей.
Однак погляди війни російських солдатів, які 1914 року окупували Львів, були зовсім іншими. Вони не цінували мистецтва, безпідставно викрадали твори мистецтва, а їхні дружини прогулювалися містом у вкрадених нічних сорочках. У Москві давно панує «цивілізація» жорстокості, кітчу й дикості, що вже понад століття розвивається. Ця люта жорстокість не дала їм змоги осягнути цінність життя, а, можливо, вони й взагалі нездатні оцінити це поняття.
### «Ніколи знову» проти «Можем павтаріть»
Пам’ять про Першу світову майже не викликає інтересу в Російській Федерації, на відміну від Другої світової, яку там переосмислюють із значною деформацією історичних фактів. Образ Другої світової, відомий як «Велика Вітчизняна війна», став основою патріотичних та ідеологічних міфів, далеких від реальності.
Європейці зробили низку рефлексій після Першої і Другої світової: вони боролися з наслідками тоталітарних і авторитарних режимів, проводили люстрацію посадовців, виводили з публічного простору символи колоніального минулого. Водночас у Росії співали оди Сталіну й Жукову – відповідальним за смерть величезної кількості людей, навіть більше ніж нацисти та фашисти. Коли світ уніс свій крик «Ніколи знову!», у Росії йшла глузлива й агресивна відповідь «Можем повторить». Там не було ні деколонізації, ні деімперіалізації, а отже не було й усвідомлення, що таке гідність, свобода й людиноцентризм. Ці категорії залишаються для них чужими та незрозумілими.
До недавнього часу уявлення росіян про війну формувалися радянськими міфами про Другу світову. Зараз учасникам злочинної агресії Росії проти України варто передбачати своє майбутнє, дивлячись на долі радянських ветеранів Другої світової: вони були самотні, забуті, страждали від фізичних та психологічних травм. Держава прагнула позбутися їх якнайшвидше, аби не псувати ідеологічний образ «соціалістичного раю». Пам’ять про них «згадав» лише генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, проте щирості в його діях було стільки ж, скільки справедливості в орденах і медалях, що він себе нагороджував.
### Не плюй у криницю: війна і моральне падіння
Війна – це інструмент досягнення політичних цілей, який, окрім іншого, прискорює науково-технічний прогрес та інновації. Проте вона завжди стає причиною моральної кризи, сприяє деградації суспільних цінностей.
У народній мудрості є прислів’я: «Не плюй у криницю, бо прийдеш по водицю». Воно про війну і нагадує, що, розпочинаючи конфлікт, треба бути готовим до всіх можливих наслідків. Росіяни заплювали, засмітили, заражили «криницю» свого суспільства. Потрібно зазначити, що вони систематично працювали над цим давно, але найактивніше – у воєнний період. З перших днів вторгнення в Україну українці відчули на собі всю глибинну суть «загадкової російської душі», яку можна охарактеризувати як хворобливу й злочинну.
Жорстокість і варварство російських солдатів у Бучі, Гостомелі та інших місцях є частиною цього почерку, що простежується ще з часів Другої світової особливо в окупованих районах німецьких земель. Ця дика жорстокість була нормою навіть у відносинах між самими росіянами.
У лютому 2026 року журналіст Денис Казанський опублікував у соцмережах розмову з російським солдатом, що описувала ситуацію в армії Російської Федерації. За словами військового, армія стала фантасмагоричною сумішшю корупції та брутальності:
– побори за можливість не йти на передову;
– систематичні приниження й побої;
– масові розстріли власних солдатів;
– вимога платити, якщо не хочеш воювати;
– розстріл за протест проти корупційних схем.
Ця ситуація виглядає трагикомічно, особливо з огляду на те, що значна частина росіян прийшла на війну через борги, сподіваючись цим розв’язати фінансові проблеми. Вони з державного податкового рабства потрапили у військово-політичне. Тепер командири мають безліч способів для їхнього «обнулення», як сказав солдат.
Інтерв’ю підтверджує, що сучасна російська армія – це зовсім не «доблесні інстаграм-головорізи», яких намагалися створити з кадирівців. Це збірна маргіналів, злочинців і різновидів зла, включно з тим, про що людина навіть не хоче думати. Очевидно, ні Путін, ні російське суспільство не бажають повернення цього «зла» додому. Як колись Радянський Союз, Росія цих «героїв» у своїй країні не потребує. Для влади вони не більше ніж наймані вбивці, що виконують контракт.
На війні суттєво змінюється сприйняття багатьох понять у порівнянні з мирним життям, і не всім вдається після боїв повернутися до колишнього способу життя. Цю проблему яскраво відобразив Еріх Марія Ремарк у романі «Повернення». Військові травми та досвід торкаються усіх, а у росіян цей стан має особливо трагічний характер.
Українська письменниця Наталя Кобринська в одному зі своїх творів написала, що «гуманність збанкрутувала» і залишилася лише «брутальна сила». Ці слова стосуються Росії завжди. Росіяни навіть у мирний час керуються принципом «людина людині вовк», застосовуючи його в щоденному житті одне до одного. Свідчення свавілля російських солдатів, яке Україна побачила під час вторгнення, для самих росіян є звичною реальністю повсякденного жорстокого режиму.
Поведінка росіян не змінилася ні до, ні під час, ні після війни – вони продовжують чинити насильство і злочини. Хто виживе до того часу – побачить, що негативні тенденції збережуться.
Путін, напевне, це усвідомлює і не хоче, щоб ці воїни поверталися назад, де сконцентрується їхня злочинна сутність. Проте саме додому і лише додому вони мають повертатися – не в спорт, не в Україну, а тільки до Росії. Зло повинно повернутися до себе, нести туди свої «скрєпи» – прямо до Путіна, щоб він міг повністю відчути на собі весь сморід так званої «загадкової російської душі».
