Російські авіаційні удари, які розпочалися 24 лютого 2022 року, в один день перетворили десятки тисяч українських цивільних на воїнів. Безліч людей, які раніше ніколи не тримали в руках зброї, негайно кинулися боронити свою країну. Протягом чотирьох років війна продовжувалася, і початковий патріотичний порив поступово вщухав, але нові хвилі мобілізації залучили тисячі інших.
Сім українських військовослужбовців, які служать у окопах, центрах управління безпілотними апаратами, на передових спостережних пунктах і у центрах реабілітації, розповіли ВВС, ким були раніше, ким стали зараз і яку ціну довелося заплатити за війну.
—
### Олена, 26 років: «Поки ворог у моєму домі, моє місце тут»
Ще нещодавно Олена працювала адміністраторкою нічного клубу у Празі. Вона пригадує: «Здавалося, що все попереду, і часу вистачить». Але згодом усвідомила: якщо не захистити своє майбутнє, воно залишиться в минулому.
У грудні 2024 року вона повернулась до України, вступила до армії та стала пілотом.
– «Дивлюся на фото “до” і бачу себе більш спокійною, – говорить Олена. – Наївнішою. Все стало інакше, я змінилася».
– «Минуле життя було безупинною гонитвою — потрібно було все встигнути, чогось досягти, створити, заробити, довести», — зізнається вона. Тепер головне — щоб побратими залишалися живими після ворожих ударів.
Найважчими для неї є не вибухи і небезпека, а мовчання, що настає після повідомлень про втрати.
Сили вона бере зі спогадів про родину, яка залишилася далеко від фронту і продовжує жити тижнями без світла і тепла, та не втрачає надії на світле майбутнє.
— Поки тривають бої, іншого життя я не уявляю: «Поки ворог у моєму домі, моє місце тут».
—
### Олег, 37 років: «Я не військовий, і ніколи себе таким не бачив»
У день повномасштабного вторгнення Олег, як і більшість українців, почувався розгубленим і наляканим.
– Хтось біг до кордонів, а інші — до військкоматів.
Олег — випускник видавничої справи, колишній працівник громадської організації.
– Він зізнається: «Я ніколи не вважав себе військовим і не розумів, як звичайні люди можуть протистояти такій могутній агресії, як Росія».
Однак за місяць після початку бойових дій Олег вступив до лав військовослужбовців. Раніше він захоплювався рольовими настільними іграми і писав художні твори.
– «Як військовий, ти наче замкнений у маленькій кімнаті у своїй свідомості, і цей простір постійно звужується. За вікном — інше життя… У тебе немає ручки на дверях», — описує він.
Війна змінила його:
– «Раніше я прагнув допомогти людям знайти свій шлях. Тепер усвідомив, що позитивне мислення не рятує від озброєних злочинців».
Вирішення проблем — це допомога не словами, а справами.
– «Ти не врятуєш усіх. Але навіть спроби стати на захист мають значення», — вважає Олег.
—
### Анастасія, 19 років: «Раніше я не мала чітких цінностей у житті»
Після закінчення школи Анастасія не знала, ким хоче стати, тому працювала баристою. Згодом її захопили безпілотні літальні апарати — маневрові та надзвичайно небезпечні дрони, які стали однією з ключових зброї в цій війні. У березні 2025 року вона приєдналася до армії.
– «Спершу я була черговою офіцеркою безпілотних систем, а згодом опанувала управління FPV-дронами», — розповідає вона.
Бути жінкою у війську «було і залишається найбільшою складністю»:
– «Потрібно постійно доводити, що ти гідна цієї роботи і рівна іншим».
За 11 місяців служби Анастасія відкрила для себе справжнє щастя:
– «Це час із близькими, любов, смачна їжа. Бути поруч із родиною. Не боятися, що завтра не прокинешся».
– «Раніше, через молодий вік, я не мала чітких життєвих цінностей. Тепер усе змінилося», — додає вона.
—
### Роман, 42 роки: «Я намагаюся не думати про майбутнє»
До початку повномасштабного вторгнення Роман був провідним українським біоінженером, що розробляв 3D-моделі для реконструктивної хірургії обличчя.
Після 2022 року він став добровольцем-медиком, а згодом був мобілізований.
– «Якби війна не почалася, можливо, я переїхав би до Копенгагена, бо працював там із найкращими хірургами», — розповідає він.
Натомість останні роки він провів у окопах.
Нині, перебуваючи на півночі України, Роман намагається жити моментом і не думати про майбутнє.
– «Відпочину після війни», — жартує він, а потім уточнює: «Хоча ні, після закінчення бойових дій буде багато реконструктивних операцій. Може, тоді й відпочину».
—
### Віктор, 28 років: «Дивлюся на ці фото — ніби інша людина»
Світлина зліва зроблена на початку 2022 року, за кілька тижнів до важливого у житті рішення.
Віктор вже відслужив чотири роки в армії і проживав у Польщі, але в день вторгнення повернувся в Україну.
– «Не тому, що не боявся, а тому, що не мав вибору», — пояснює він.
– «На цих фото я молодий, хлопчик. Ледь пам’ятаю себе таким, але дуже добре пам’ятаю, ким став».
Коли він поділився цими знімками в соцмережах, тисячі інших військових зробили те саме.
– «Наші очі передають більше, ніж слова. Не треба описувати те, що ми бачили», — каже Віктор.
Майже всі друзі, з якими він пішов воювати, загинули.
– «Це ніби інша людина, але водночас це я — просто такий, що не знав, що чекає попереду», — ділиться він.
—
### Сергій, 42 роки: два роки у полоні
У день російського вторгнення Сергій, цивільний працівник державної служби, вступив до армії. Навесні він став одним із тисяч військових, захоплених у полон Росією під час облоги металургійного комбінату «Азовсталь» у Маріуполі.
– Перебування у полоні тривало понад два роки — цей досвід він вважає найстрашнішим у своєму житті.
– «Відчуття приреченості… З усього, що я пережив в армії і в житті, це було найгірше. Не знати майбутнього та не розуміти, що буде далі», — згадує Сергій.
Під час довгих днів облоги у нього відбулося глибоке переосмислення цінностей — ніби він раптом почав поспішати жити.
Він думав про минуле і майбутнє свого життя, формулюючи цілі на випадок виживання.
На сьогодні Сергій проходить реабілітацію і живе з дружиною та двома дітьми.
– «Коли дивлюся на своє фото до війни, можу сказати лише одне: “Ох, хлопче, ти навіть не уявляв, що чекає на тебе попереду”».
—
### Кирило, 35 років: «У мене були плани — війна забрала їх усі»
До 2022 року Кирило мав щасливе життя.
– «У мене була дружина, двоє дітей, дім — усе, що потрібно. У мене були плани», — зазначає він.
Проте війна забрала все це.
У 2022 році Кирило кілька тижнів провів у російському полоні, де став свідком жорстокого поводження з товаришами по службі.
– «Це було надзвичайно важко, — розповідає він, — коли навіть не можеш підвестися, щоб захистити побратимів».
Повернення до цивільного життя після поранення і визволення виявилося не менш складним.
– «Часто відчуваєш себе нікчемою, — пояснює Кирило. — З військовими так трапляється: поки воюєш, ти хтось, а щойно перестаєш — стаєш нікому не потрібним».
—
Ці історії – свідчення того, як війна змінила долі та світогляди українців, які змушені були стати захисниками своєї держави, адаптуватись до нових реалій і жити в умовах постійної загрози. Вони демонструють не лише моральну силу і незламність, а й глибокі особисті трансформації, зумовлені війною.
