Минуло 9 травня. Нарешті цей день перестав викликати у більшості українців асоціації з чимось винятковим. Співгромадяни усвідомили, що світова війна не могла завершитися в травні звільненням Берліна, водночас триваючи далі до вересня. Можливо, хтось навіть досконало розібрався у хронології Другої світової війни (01.09.1939 – 02.09.1945) та виявив відповіді на питання, зокрема, коли, як і чому з’явився міф про «Велику Вітчизняну війну» (22.06.1941 – 09.05.1945).
Проте досвід українців, їхня еволюція сприйняття Другої світової і жива пам’ять про цю жахливу війну не є релевантними для білоруського та російського суспільств. Перше – це застарілий заповідник Радянського Союзу, де на міфах радянської героїки часів Другої світової, у специфічній версії «Вєлікай Атєчєствєннай Вайни», побудовано національні та державницькі проєкти. Друге – це держава-злочинець, для якої міфологізація й ідеологізація Другої світової війни виконують не тільки пропагандистську, а й практичну функцію. За останні роки радянсько-російський образ Другої світової та пам’ять про неї стали інструментом для нинішньої російської влади, щоб відправляти росіян на смерть.
### Носії токсичного «пабєдобєсія»
Радянське бачення Другої світової війни не сформувалося одразу після її завершення. Хоча широко вважають інакше, спочатку радянська влада ігнорувала ветеранів, намагалася їх не помічати або навіть усувати з публічного простору. Лише один раз 9 травня був вихідним днем, а згодом протягом довгих років цей день залишався робочим. Масштабне ж інструменталізування теми війни почалося за часів генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва, у період застою, коли країна переживала стабільність без розвитку. Саме тоді тему війни почали активно використовувати в державній ідеології та пропаганді з метою імітації діяльності в застійному суспільстві.
Після 1965 року тема війни поступово повернулася до публічного дискурсу, хоча й у спотвореному вигляді. Війна стала ключовим елементом державної ідеології. 9 травня офіційно встановили святом, проводили військові паради, салюти та інші урочистості. У такий спосіб утворилося нове свято, коли громадяни мали вихідний, могли легально святкувати, іноді навіть із надмірним вживанням алкоголю. Цей святковий шаблон зберігся на пострадянському просторі й після розпаду СРСР і широко культивувався в Україні, Росії, Білорусі. Найбільш виразною формою цього явища, яке можна охарактеризувати як «пабєдобєсіє», стала практика в Російській Федерації й Білорусі:
– новонароджені діти у військовій формі;
– макети танків у дитячих руках;
– марші ветеранів із пішовшими в минуле учасниками бойових дій;
– паради ветеранів та осіб з травмами, отриманими в боях;
– масові гуляння й розваги на тлі перебільшеної величі.
### Прозріння та деінтоксикація українців
На щастя, українці почали виходити з цієї ідеологічної манії, відходити від облудних наративів. Процес деінтоксикації став дедалі глибшим, і з кожним його етапом зростало розуміння того, наскільки абсурдним було «пабєдобєсіє» в Росії. Людина, здатна раціонально мислити й цінувати життя, не вшановуватиме самопроголошених маршалів і вождів, які заради символічної мети відправляли на смерть мільйони своїх підлеглих. Не будуть прийнятними історії про героїчні жертви «за родину», яка не піклується про своїх солдатів, про вроджену ворожість до ворогів комунізму, що не мають жодного зв’язку з реальністю і гуманними цінностями.
Водночас радянська й російська пропагандистські машини не діяли марно. Величезні ресурси, які, здавалося, марнувалися, насправді мали чітку мету – сформувати у росіян мотивацію та готовність жертвувати життям за політичного лідера, для якого вони не становлять значення.
### Токсична злоба і порожнеча під маскою гуманності
Головним чинником війни між Росією та Україною, через злочинну російську агресію, залишається фінансовий ресурс, що дозволяє Кремлю утримувати найманців. Однак навіть за таких умов війна потребує суспільної підтримки. Російський міф про «Вєлікую Атєчєствєнную» відіграє ключову роль в цьому процесі. Його мета – формувати байдужість до долі дідів та прадідів, позбавляти логіки, етики та реального змісту ті дії, що призвели до їхньої смерті, одночасно нав’язуючи гордість за їхню смерть. Адептів «діди воювали» змушують приймати факт, що їхні рідні загинули, часто від рук своєї ж влади. Світогляд передається з покоління в покоління і повторюється в нинішній російсько-українській війні.
В інтернет-просторі можна знайти численні свідчення, як рідні загиблих російських військових усвідомлюють, що їхні близькі війною мало що здобули, але загинули і стали «героями». Це ілюструє ідеї, що лежать в основі радянсько-російського міфу: знецінення людського життя та підкорення особистого перед владою. Теза про героїчну смерть «дідів» не була націлена на пам’ять про них, а була інструментом жорсткої державної політики. Пропаганда школи перестраховувала думки про те, щоб нащадки були готові помирати за «родіну», щоб беззаперечно ставали «героями» за потреби. Путін нині надає можливість реалізувати ці заклики.
Одним із пікових проявів карнавального «пабєдобєсія», де центром є смерть простих людей та цинізм влади, став парад 9 травня 2026 року у різних містах Російської Федерації. Зокрема в Кемерово під час ходи журналістка поспілкувалася з учасницею, яка несла портрети свого діда, загиблого у Другій світовій війні, та сина, що пропав безвісти під час військової агресії проти України. Ці втрати для неї одночасно – святковий і траурний день. Цей випадок демонструє, як глибоко спотворені цінності і світогляд у російському суспільстві, що дозволяють поєднувати трагедії і “святкування”. Попри це багато росіян продовжують називати себе християнами, не усвідомлюючи, що їхні дії суперечать фундаментальним моральним принципам.
Україна нині обороняє не лише власну державу, а й ті основи людяності та християнської цивілізації, які були традиційно закріплені на наших землях. Наша спільнота, вихована у християнській традиції, протистоїть злу, варварству, токсичному ідолопоклонінню та культам смерті, які в Росії маскуються під християнські цінності і людяність. Не можна вважати нормальним і психічно здоровим суспільством те, яке століттями культивує приклади не героїчної, а здебільшого злочинної смерті предків.
Якщо Ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
