Посол України у Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний у колонці для «Інтерфакс-Україна» застерігає від ілюзій щодо швидкого завершення війни та критикує передчасні заяви про «поразку Росії». На сайті Texty.org.ua представлено думку автора у формі прямої мови.
Валерій Залужний наголошує, що не належить до тих, хто проявляє лояльність до Росії, однак вважає, що ігнорування здорового глузду та відсутність критичного мислення завдали Україні неслуханних страждань, характерних для 21 століття, які можуть поширитися на всю Європу. Водночас Європа залишається фактично єдиною надією України на виживання і забезпечення майбутнього.
У сучасному інформаційному просторі зростає кількість думок аналітиків, зокрема з Європи й США, які стверджують про поразку Росії у війні. Це зумовлене прямим сприйняттям подій українським і європейським медіа, де акцент робиться на успіхах на полі бою, ударах по логістиці та критичній інфраструктурі. Проте варто розглянути кілька питань:
– Чи є цей розвиток подій стійким?
– Чи можна вважати, що пацифікація війни є близькою?
– Чи ситуація не є складнішою і здатна змінюватися?
Для розуміння цих процесів необхідно звертатися не лише до джерел інформації, а й до головного органу військового управління — Генерального штабу Збройних сил України. Лише він володіє повним уявленням про взаємозв’язок між окремими тактичними операціями, вдалими ударами із видовищними кадрами, їхньою вартістю та залежністю від спроможностей партнерів, а також здобутками стратегічних і політичних цілей.
Навіть якщо вважати, що на війнах початку 21 століття розмиваються межі між тактикою, оперативним мистецтвом, стратегією і навіть політикою — що деякою мірою дозволяло досягати політичних цілей шляхом реалізації тактичних завдань або тимчасовим виведенням з ладу логістики та критичної інфраструктури (як, приміром, на початковому етапі антитерористичної операції в Україні) — це зовсім не відповідає реаліям сучасної війни. Сучасний науково-технічний прогрес фактично унеможливлює реалізацію тактичних завдань на землі швидко та ефективно. Відчутні і значущі успіхи в ударах по логістичних шляхах та критичній інфраструктурі є тимчасовими, і залежно від адекватності російського військового командування ці успіхи можуть бути компенсовані із зворотною силою.
Наглядне підтвердження роботи логістики між великими прифронтовими містами та їхнім функціонуванням під постійним дроновим терором можна спостерігати на прикладі траси М14 і міста Херсон. Судьба інших міст — це лише питання часу.
Це і є війна на виснаження, де за будь-якими успіхами чи невдачами стоїть висока ціна, яка часто перевищує реальні можливості для її забезпечення. Саме цей поріг витривалості до втрат і визначає перспективи виживання.
Отже, вести розмову про досягнення політичних цілей або про перемогу за допомогою тактичних дій на полі бою чи ефективних ударів по логістиці та критичній інфраструктурі було б недоцільно і поза межами здорового глузду. Отже, інформація про тактичні успіхи на полі та болючі удари по логістиці не має стати підґрунтям для фантазій про швидке завершення війни.
Щодо ситуації на полі бою, вона справді залишилася у патовому становищі, яке Валерій Залужний описував наприкінці 2023 року. Основними тенденціями є:
– Насичення поля бою безпілотними комплексами різного типу та їх систематична модернізація.
– Постійне вдосконалення тактики застосування таких засобів.
– Зараз питання вже не в утриманні позицій, а у тому, як дістатися до них, провести ротацію чи евакуацію.
– Прагнення досягти тактичної мети часто коштує надзвичайно великих і непропорційних втрат.
Для Росії ця опція залишається доступною, що дозволяє їй сконцентруватися на відносно значущих тактичних завданнях, як, наприклад, у Костянтинівці, а раніше — у Покровську та Мирнограді. Українська сторона не має можливості виконувати такі завдання через дефіцит засобів захисту від нових типів зброї і не може постійно нести великі втрати. Пошук оперативних або стратегічних цілей наразі ускладнений, а рішення тактичних завдань часто здійснюються поза загальною стратегією, не впливаючи на ширшу ситуацію.
Утримання нинішнього патового стану потребує не лише значних фінансових ресурсів, а й кадрів, зокрема операторів безпілотних літальних апаратів та інших підтримуючих підрозділів, а також піхоти, що утримує території. Наразі неможливо говорити про перемогу на полі бою ні з боку Росії, ні з боку України, бо:
– Росія не здатна окупувати Україну військовими засобами.
– Україна поки не може військовим шляхом повернути всі окуповані території.
Ситуація зі знищенням логістики та виснаженням критичної інфраструктури відповідає цьому стану. Незважаючи на помітні результати, ці удари мають високу вартість і технологічну залежність (наприклад, від космічних систем), що не дозволяє використовувати їх як довготерміновий стратегічний аргумент. Це радше тимчасове перехоплення ініціативи, яке може стати вирішальним лише після подолання фінансових і технологічних викликів, що потребують часу.
Водночас, через нестабільність ситуації на Заході та проблеми управління ці процеси виявляються малоймовірними. При цьому, оскільки прибічні підходи 2022–2023 років не працюють, потрібні нові методики оцінки поточної ситуації. Попри відсутність математичних моделей, можливо дати відповідь на запитання: чи програла Росія?
Основні тези з цього приводу:
1. Росія не досягла заявлених політичних цілей, отже не досягла перемоги. Однак це твердження буде правдиве лише у випадку, якщо Росія погодиться припинити війну, що наразі малоймовірно.
2. Чи перемогла Україна? Якщо врахувати, що Росія не досягла своїх цілей — так. Проте Росія не вийшла з війни і не визнала поразки, окупувавши значні території, які поки неможливо повернути. Будь-які мирні домовленості будуть болючими у питаннях територіального статусу.
3. Незважаючи на нищівні удари по російській економіці, Україна залишається залежною від фінансової і технологічної підтримки та накопичує внутрішні проблеми, які з часом ускладнюються.
4. Росія розуміє це і покладається на виснаження України морально і фізично. Російська сторона має більші запасі ресурсів, власні космічні можливості, а також обігнала Україну у виробництві, наприклад, балістичних ракет, що унеможливлює повноцінну протидію з боку українських систем протиповітряної оборони.
5. Можна оцінити перемогону Україну і поразку Росії через призму рівня міжнародної підтримки, яка демонструє тенденції до ослаблення через відступ США та внутрішні розбіжності в Європейському Союзі. Фотосесії та форуми мають ефект консолідації навколо України, але не об’єднують Європу для активної боротьби з Росією. Збільшення вимог до України з боку сусідів свідчить про небезпеку для майбутнього європейської безпеки.
6. Війна на виснаження не має переможців, лише переможених. Наразі до цього списку входять обидві країни – Росія і Україна, які втратили більше, ніж здобули. Кількість учасників цього списку з часом може зростати.
Війна триває, незважаючи на патову ситуацію на фронті, поширюючи інструментарій ведення бойових дій і вносячи корективи у політичні цілі сторін. Війна на виснаження вийшла далеко за межі фронту, трансформувавшись у:
– Руйнування логістичних маршрутів та випробування систем ППО.
– Змагання за вразливість критичної інфраструктури.
Це докорінно змінює парадигму війни — від прямого знищення противника чи його капітуляції до зростання внутрішньодержавних загроз через високу ціну повітряних ударів, захисту від них і соціальної напруги. Саме суспільство визначатиме долю цієї війни.
Через це війна давно переступила межі поля бою й стала невід’ємною частиною життя всієї країни. Так звана стратегічна дія, яка може визначити завершення війни, наразі малоймовірна через низку факторів, зокрема:
– Непередбачуваність фінансових ресурсів.
– Неможливість накопичення і утримання запасів для рішучого удару.
– Ракетні, протиракетні й безпілотні ресурси залишаються основним політичним аргументом.
– Технологічні можливості, включно з ресурсами космосу, відіграють геополітичну роль у формуванні такого аргументу.
Тому фронт залишається важливою ареною війни, але підходи до його оцінки вже давно змінилися. Рух лінії зіткнення має інформаційне і стратегічне значення, переважно — у територіальному аспекті, проте, імовірно, не є головним фактором завершення війни, а радше одним із аргументів. Тому:
– Фіксація та стабілізація лінії фронту є вкрай важливими.
– Територіальні здобутки, які ще недавно вважалися стратегічними (наприклад, сухопутний коридор до Криму через Маріуполь), через розвиток науково-технічного прогресу втратили свою значущість і стали об’єктом політичних дискусій.
– Аналогічна доля спіткала й Крим, який, через природну вразливість, трансформувався з перспективного здобутку на «резервацію» минулих досягнень.
Півострів перебуває у зростаючій логістичній ізоляції, зумовленій фактичним припиненням сухопутного коридору вздовж північного узбережжя Азовського моря через атаки українських безпілотників. Внаслідок цього стратегічне значення коридору, створеного з великими труднощами, піддається сумніву. У Криму посилюється паливна криза, відбуваються перебої у постачанні харчів.
Схожа доля може чекати й окуповані села в Херсонській та Запорізькій областях. Імовірно, якщо окупанти не можуть забрати з собою викрадене, їм краще його залишити.
Це лише фактор у потенційних перемовинах, але не останній аргумент. Водночас постає нагальне завдання захисту великих міст України та їхньої інфраструктури, яку необхідно негайно зміцнювати.
Війна на виснаження не характеризується кількістю захоплених чи звільнених територій, а тим більше не зводиться до окремих технологічних рішень і їх миттєвих результатів. Це комплекс взаємодії таких компонентів:
– Здатність населення терпіти тривалість війни.
– Міжнародна підтримка, спрямована не лише на допомогу, а й на стримування Росії.
– Формування майбутньої безпекової системи.
– Керівництво всіма процесами всередині країни в надскладних умовах.
Лише така система взаємодії може демонструвати реальні результати й окреслити перспективи закінчення війни, хоча аналітики часто цього не помічають.
Пошуки вирішення змушують знову і знову сподіватися на зовнішні чинники, зокрема на НАТО — магічну військову організацію, яка викликає надії, стимулює розвиток, але залишається чи не єдиним військово-політичним альянсом.
За 13 років війни у центрі Європи НАТО не здійснив жодної бойової операції і не реагував на численні провокації — як проти себе, так і проти країн-членів. Це викликає у когось подив, в інших — іронію, у більшості — занепокоєння.
Українці, які отримують допомогу, шанують цю інституцію з її майже 80-річною історією служіння, розвитку, розширення і дотримання принципів, що мають людське обличчя, але водночас є надзвичайно складними для досягнення.
Сьогодні, незважаючи на стрімкий розвиток науково-технічного прогресу та форм і способів ведення збройної боротьби, НАТО переживає складний період. Найбільша світова військово-політична організація залишається готовою до війни минулого, підтримуючи надії і випробовуючи долю держав-учасниць. Та це не єдина її проблема.
Основна складність у тому, що альянс формувався в часи «холодної війни» з метою уникнення ядерного конфлікту зі СРСР. Вся політика трималась на уникненні «червоних ліній». Проте «холодна війна» давно завершилась, а НАТО зберігається як структура, базована на стратегії уникнення конфліктів. Саме з цієї причини Україна досі не стала членом альянсу, попри очевидні переваги цього членства.
Через це є об’єднання навколо України, але відсутнє ефективне об’єднання проти Росії, що сприяє триваючій війні.
Даний підхід НАТО не має перспектив ні в технічному, ні в політичному аспекті, не через недоліки самої організації, а через те, що це альянс старого світу, який перестав існувати у тій формі.
Нова система безпеки світу залежить від двох факторів:
– Перший — це ті, хто захищає Україну в центрі Європи.
– Другий — ті, хто буде здатний об’єднати міжнародну спільноту у цьому напрямку.
Поки що українці є першими у цьому процесі, а друга складова поки залишається предметом надій і спостережень.
—
Теги: війна на виснаження, військові технології, закінчення війни, Валерій Залужний, тенденції, фронт.
