Життя на межі: Як нацгвардієць з Кіровоградщини Денис і «Писар» пройшли дев’ять кілометрів через міни з пораненнями
Бої під Покровськом: безупинна оборона на замінованих полях
У селищі Єлизаветівка (Покровський район) наша команда тримала захист, щоб не допустити ворога всередину. Там постійно відбувалися наступальні атаки, штурми і численні обстріли — у тому числі з використанням дронів, що скидали боєприпаси. Росіяни не припиняли намагань прорватися, але ми стояли міцно, наскільки це було можливо.
Їхня тактика доволі проста: спершу запускають дрони, які розвідять і створять хаос, потім накривають артилерією, а вже після — заходить їхня піхота. Вражає, що навіть коли власна артилерія працює поблизу, вони продовжують рух — абсолютно не переймаються через ризик для своїх солдатів. У нас навпаки: в разі штурму завжди головним є вогнева підтримка, а піхота виходить ужодно після неї.
Пораження і холодний розум: як вижити під обстрілом
Коли ми зайшли на нову позицію, по рації повідомили, що поруч рухаються двоє ворогів — завдання було їх зупинити. Ми вийшли на позицію, щойно почали стріляти, почули вибух. Мене пробило сильним головокружінням, відразу відчув різкий перепад температури — від пекучого жару до лютого холоду.
Перевірив ногу — вона кровоточила. Побачив побратима: він тримався за живіт, гострого турнікета там не застосувати, довелося тампонувати рану. Не розгубився і почав робити собі першочергову допомогу. Адреналін і холодний розум рятували тоді найбільше — без контролю, без швидких дій — кров б зробила свою справу.
Дев’ять кілометрів мінами і під обстрілом: вихід з «пекла»
По рації ми передали, що поранені — «трьохсоті». Питали, чи є можливість вийти. Варіантів не залишалося: залишатися означало смерть, тож вирішили рухатись. «Куди сьогодні заходили? Приблизно дев’ять кілометрів», — питає «Писар». «Вийдемо?» — «Мусимо». І ми пішли.
По нам працювали міномети, скидали снаряди. За півтора кілометра до безпечної точки — адреналін почав спадати, і я відчув біль: ногу тягло. Казав Писарю, що він іде вперед, якщо потрібно, я дозійду сам. Він тримав живіт і був перев’язаний, але постійно підтримував мене словами: «Денисе, тримайся, говори, не мовчи». Йшли по вузькій стежці, обабіч якої — міни і небезпечні «пелюстки», що вистрибують на рівень очей. Найменший крок у сторону — і біда.
Незламне братерство: знайомство на війні і дружба на все життя
До цього ми з Писарем навіть не знали один одного — лише на позиції назвали позивні. Але в дорозі встигли розговоритися і пообіцяли зустрітися після всього. І от я приїжджаю на реабілітацію у Вінницю — він чекає мене там разом із дружиною, ми сидимо в кафе, спілкуємося і фотографуємося.
- Я безмежно вдячний йому — за те, що був поруч у найважчі хвилини;
- Без його допомоги я міг втратити орієнтир;
- Ця дружба стала міцною підтримкою навіть поза лінією фронту.
Про росіян у полоні: страх, дезорієнтація та відсутність мотивації
Ми брали у полон ворогів. Один із них прийшов без опору — з порога здався. Йому було 42 роки, він з Якутська і навіть раніше сидів у в’язниці. Пам’ятаю, сидів на сходах, почув важкі кроки, а коли зробили попереджувальні постріли у повітря, він упав і почав благати не вбивати.
Їхня мотивація фактично відсутня — багато хто не розуміє, куди потрапив. Їм казали, що тут «фашисти», бо так треба. Вони бояться власних, які можуть розстріляти за повернення додому. Страх видно в очах кожного солдата. Вони вважають свою армію другою за силою у світі, але це міт, бо реальність зовсім інша.
Ми сильні, бо рухаємося правдою. Нас захищає мотивація, віра і любов до своєї землі, до свого народу — це те, що дає нам сили вистояти.
Що означає перемога насправді?
Для мене перемога — це знання, що ми на своїй землі і захищаємо правду. Там, де вона, завжди є сила і переможець. Це невідворотній процес, і він уже наближається — по-іншому бути не може, бо ми стоїмо тут, вдома, і це наша сила.
Підписуйтеся на Кропивницький у Facebook, YouTube, Telegram, Instagram, WhatsApp, Viber і TikTok, щоб не пропустити важливе.
