Жахіття землетрусів у Венесуелі: родини риються в руїнах у пошуках своїх близьких
Минуло вже два тижні після потужних землетрусів, які вразили Венесуелу, однак люди досі намагаються власноруч розбирати завали бетонних конструкцій, що придавили їх рідних. Деякі встановили на руїнах тимчасові намети, щоб не залишати пошуки ні на хвилину, незважаючи на неприємний запах розкладених тіл, що частково вимальовуються крізь уламки.
Пошук змінює ціль: від надії на порятунок до скорботи
Спочатку родичі вірили у диво — врятувати живих серед уламків. Проте зараз усвідомлення стало жорсткішим. Віктор Хосе Кальдерон Кастільо, який втратив понад 20 членів сім’ї, зізнається: “Живих тут уже немає, ми шукаємо тіла.”
Пошуки тривають серед гір сміття та уламків, адже землетруси вщент зруйнували житлові будинки переважно в штаті Ла-Гуайра на північному узбережжі країни. Офіційно підтверджено майже 3,700 загиблих, але через масштаб руйнувань та брак спеціалізованого обладнання, багато людей досі вважаються зниклими безвісти.
Втома та впертість поруч
Раніше міжнародні пошуково-рятувальні групи залишили країну, залишивши на місцях трагедії в основному близьких загиблих. Родичі скаржаться на недостатню підтримку з боку уряду у перші критичні години після стихії, і тепер бояться, що будівлі знесуть, а уламки приберуть без жодного піклування про виявлені тіла.
Нині ж пристрасне бажання знайти живих замінюється болісним настирливим витягуванням тіл.
Історії надії й втрати серед руїн
На завалах у Ла-Гуайрі 27-річний Брейкель Росас збирає кістки, які, як йому здається, належать двоюрідному племіннику його племінниці — хлопчику 11 років. Він тримає їх у блакитній бавовняній наволочці й одночасно розбиває бетонний стовп, продовжуючи пошуки 5-річної племінниці, якій за кілька днів мало виповнитися 6.
Поруч стоїть 23-річний Оранж Кастільо, що міцно тримає старого ведмедика свого брата. Він упевнений, що саме під уламками, на яких стоїть, може бути його 18-річний брат.
Не дуже далеко молоді чоловіки спускаються з гори сміття, несучи мішки з тілами загиблих і разом із ними — надію та розпач рідних.
Щоденна боротьба на лінії руйнувань
- Вздовж набережної Ла-Гуайри на кожному завалі або напівзруйнованому будинку стоять групи чоловіків;
- Вони терпляче пиляють арматуру, збивають бетон та обережно проходять крізь уламки;
- Деякі будівлі нахилені настільки, що можуть впасти будь-якої миті, але це не зупиняє пошуки.
Користуючись захисними масками, аби вберегтися від пилу та сліз, люди продовжують працювати, усвідомлюючи ризики та загрозу гуманітарної кризи.
Відсутність страху та мовчазна підтримка
Грегоріо Торрес, який отримав перелом руки під час розбирання завалів, розповідає: “Страх зник повністю. Якщо шукаєш рідних, боятися — марно”.
Учасники пошуків обмінюються інформацією про планування осель і останні миті перед катастрофою, згадують про ігри, зустрічі та спортивні події, які могли стати останньою ниткою, за яку варто триматися.
Життя під нескінченним навісом руйнувань
Деякі шукачі встановили намети серед уламків, розділяючи їжу, воду та соромлячись покинути місце трагедії. Деякі так і лишаються без домівок, змушені жити просто неба, під деревами або під накинутими тканинами, що рятують від сонця.
Подекуди чути суміш надії і відчаю, а пошуки тіл тривають із нав’язливою наполегливістю.
Сімейні історії та останні прощання
У містечку Карабальєда кранів обережно виймав тіло брата чоловіка, який одним рухом маркував сумку з тілом, щоб не сплутати його з іншими в морзі.
Поруч, у Катії-Ла-Мар, один з жителів розповідає, що ймовірність знайти ще 20 тіл в одному з будинків є великою, попри те, що з-під уламків показувалася лише одна рука.
Неспокій душ і тінь надії
Незважаючи на втому та біль, деякі родини продовжують слухати поклики своїх загиблих і намагаються голосно кликати їх за іменем усередині руїн.
Фіналісти-рятувальники пояснюють, що ілюзії та галюцинації — це результат глибокого стресу й горя, але ніхто не може змусити родичів відмовитися від останньої іскри надії.
Закінчення пошуків: сумні висновки рятувальників
Денінсон Кігада, пожежник із Венесуели, зізнається, що йому наказали згорнути пошуково-рятувальну діяльність — “далі немає сенсу, ми вже нічим не можемо допомогти”.
Забезпечення безпеки та належної поваги до загиблих стає дедалі складнішим завданням на місцях катастрофи, спричиняючи нові виклики для спільнот і влади.
