На початку 2025 року, у відповідь на тиск адміністрації Трампа щодо досягнення мирної угоди в Україні, Франція та Велика Британія ініціювали переговори про гарантії безпеки для України в межах коаліції зацікавлених держав. Для Європи це стало можливістю продемонструвати США серйозність намірів щодо посилення своєї ролі у регіоні та спонукати Вашингтон до активнішої участі у врегулюванні конфлікту. Головним завданням цих перемов була розробка формули перемир’я, що б утримала Росію від подальших агресивних дій у наступні роки. Водночас постає питання: як не повторити помилок минулого?
Ці дискусії виявилися продуктивними, оскільки вони детально окреслили початкові умови для стабільного миру. Міжнародні обговорення змусили як цивільних, так і військових посадовців в західних столицях серйозно планувати подальшу участь їхніх країн у підтримці України і безпеки навколо неї. Проте, такі переговори мають, і продовжують мати, щонайменше чотири суттєві недоліки.
-
Війна не закінчена
-
Дискусії та переговори щодо гарантій безпеки для України на цей час мало вплинули на припинення бойових дій. Різноманітні проєкти майбутніх заходів, зокрема створення «сил гарантування безпеки» або інтеграція систем протиповітряної оборони східного флангу НАТО з українськими, зустрічаються з позитивною реакцією в Києві. Водночас у Москві подібні плани сприймаються як невигідні та небажані і викликають зростання настороженості.
-
Парадокс полягає в тому, що прагнення укласти стабільне перемир’я, насправді, віддаляє перспективу завершення війни. Обґрунтовані пропозиції Франції і Великої Британії, зокрема розгортання військових підрозділів коаліції на заході України, посилили напруженість і обережність Кремля. Такі ініціативи знизили й без того невисоку готовність Росії припинити бойові дії до того моменту, як вона здобуде категоричну перевагу на полі бою, та зміцнили її прагнення до миру переможців (Siegfrieden), а не до мирної домовленості (Verständigungsfrieden).
- Російська сторона рішуче відмовляється від ідеї розміщення іноземних військових сил в Україні. Зокрема, міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив у березні 2025 року: «Присутність військ країн НАТО будь-якого формату на українській території становить таку ж загрозу, як і приєднання України до НАТО. Ми не приймемо цього за жодних умов».
-
-
Нестача конкретних рішень
-
Існуючі плани щодо гарантування безпеки України містять небагато конкретики, котра могла б реально покращити ситуацію. Переважно це лише низка намірів, гіпотетичних сценаріїв і обіцянок, які у разі реалізації лише частково могли б посилити безпеку завдяки символічній присутності сил, патрулюванню повітряного простору тощо.
-
Пропозиції західних країн не передбачають суттєвого покращення міжнародної інтеграції України чи її оборонних можливостей. Натомість в офіційних перемовах основна увага зосереджена на встановленні умов, формулюванні і ратифікації багатосторонніх механізмів для реагування на можливо нову ескалацію агресії з боку Росії.
-
Ідея гарантій безпеки хоч і має благородне підґрунтя, базується на припущенні, що Київ довірятиме обмеженій мережі майбутніх заходів Заходу, а Москва повірить у їхню спроможність і ефективність. Однак існуючі пропозиції не включають жодної організаційної структури зі значними військовими ресурсами, як НАТО, яка б могла гарантувати їх підтримку.
-
Відсутність інституційної і матеріальної бази знижує рівень довіри як у Києва, так і у Москви до цих гарантій. Україна ризикує оперувати «принципом надії» — приймати те, що можна отримати, а не те, що справді необхідно. У такому випадку будь-яке перемир’я може бути лише тимчасовим—перед повторним спалахом масштабних бойових дій. Це створює умови для російської вигоди, дозволяючи їй вибрати сприятливий момент для наступної ескалації, скажімо, під час військових подій в Південно-Китайському морі або в інших регіонах.
- Керівництво України, зі сподіванням на виконання хоча б частини зобов’язань, викладених у домовленостях, може опинитись у ситуації військової пасивності і несподіваних викликів. Сценарій нагадує досвід 2014 року, коли Київ підписав Меморандум про гарантії безпеки 1994 року, незважаючи на наявність проєкту повноцінного договору з п’ятьма ядерними державами, що зобов’язував постійних членів Ради Безпеки ООН вживати «необхідних заходів» у випадку загрози застосування сили проти територіальної цілісності та суверенітету України.
-
-
Теоретичність дискусій
-
Нинішні обговорення залишаються переважно теоретичними і недостатньо враховують конкретні умови на місцях, за яких гарантії безпеки мають бути реалізовані.
-
Спосіб і умови припинення інтенсивних бойових дій безпосередньо вплинуть на характер і довговічність майбутнього перемир’я. Позиції сторін на лінії фронту, а також соціально-економічний стан України та Росії у момент, коли конфлікт вщухне, визначать стабільність і тривалість домовленостей.
-
Суттєвою стане також суть гарантій, які мають бути адаптовані до актуальної ситуації. Їхня реальна ефективність для західних партнерів, української сторони та можливих російських ескалаційних факторів залежатиме, насамперед, від динаміки міжнародної обстановки, а не лише від письмових домовленостей.
- Відносини України і Росії, а також їхні зв’язки з третіми країнами, визначатимуть вагомість будь-яких гарантій. Краще військове, економічне та міжнародне становище України на момент набуття чинності перемир’я знизить потребу у реалізації західних гарантій безпеки, натомість складніша ситуація після завершення бойових дій підвищить ризик нової ескалації і потребу у їхньому застосуванні.
-
-
Відсутність єдності
-
Останніми місяцями західна публічна дискусія щодо майбутніх гарантій безпеки для України відзначається фрагментарністю, суперечливістю і навіть відкликанням попередніх заяв.
-
Роль США як провідного постачальника невизначеного «тилу» для гарантій залишається розпливчастою. Питання кількості, розміщення, виду і навіть існування західних «сил гарантування безпеки» в Україні продовжують обговорюватись без остаточних домовленостей.
-
Нещодавні заяви адміністрації Трампа додали невизначеності: зіткнення інтересів у зв’язку з намірами анексії датської Гренландії та початок переговорів із Москвою щодо майбутньої економічної співпраці підірвали довіру до намірів США серед європейських партнерів і в Україні.
- Готовність США до одночасної конфронтації з союзниками і співпраці з традиційним противником викликає сумніви у їхній здатності ефективно підтримувати заходи з гарантування безпеки України.
-
Підсумовуючи, західний дискурс щодо гарантій безпеки для України, який розпочався у 2025 році, становить крок у правильному напрямку, але виглядає передчасним і може слугувати своєрідним відволіканням від ключових проблем. Обговорення другого етапу — гарантування виконання перемир’я — не має відриватися від першочергового завдання — досягнення самого перемир’я. Успіх гарантій безпеки в Україні напряму залежатиме від обставин припинення вогню.
Завершення війни та стабільність майбутніх домовленостей не визначатимуться лише текстом гарантій на папері. Вирішальним залишатиметься матеріальний статус на місцях — і в економічній, і в військовій сферах. Обсяг та вид допомоги, якої потребує Україна для завершення війни на прийнятних умовах, суттєво збігаються з необхідною підтримкою для захисту на випадок потенційної нової агресії після укладення перемир’я.
Переклад з польської
Стаття підготовлена в межах співпраці між ZAXID.NET та польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва матеріалу: Od wojny do stabilnego rozejmu w Ukrainie
