Час читання: 3 хв.
19 лютого 2026 року, 15:19
Фото: 1027-й зенітний ракетно-артилерійський полк
«Знахар» — військовий, який не прагнув бути у центрі уваги чи фокусуватися лише на «своєму» підрозділі. Його головне переконання було чітким: коли війна починається, пасивність і очікування не є варіантом.
Історію цього оборонця оприлюднив на своїй сторінці 1027-й зенітний ракетно-артилерійський полк.
«Знахар» — військовослужбовець саме цього підрозділу, який з першого дня повномасштабного вторгнення став у стрій. Його оповідь — це приклад відповідальності, стриманості без зайвого пафосу й вміння тримати колектив єдиним для спільного захисту.
Військовий шлях героя розпочався ще у 2017 році, коли його призвали до територіального центру комплектування (ТЦК). Там він пройшов військово-лікарську комісію (ВЛК) і потрапив до оперативного резерву першої черги. З початку широкомасштабного російського вторгнення він знаходився на бойовій службі.
Рішення піти на фронт викликало хвилювання у його родини. Сам боєць зауважує:
- «Дружина навіть забрала у мене документи, не хотіла, щоб я йшов, але я їх "викрав" і все одно пішов до військкомату», — з усмішкою пригадує він.
До підрозділу протиповітряної оборони він потрапив за розподілом.
«Ми сиділи у військкоматі, чекаючи на розподіл, мене запитали, чи погоджуся служити в певному підрозділі. Я відповів, що мені байдуже, головне — дайте автомат і поїхали захищати, бо скільки можна сидіти», — пригадує «Знахар».
З перших днів оборони Києва та Київської області він згадує події періоду початку конфлікту дуже чітко.
- «Чесно кажучи, страху не було, була невизначеність і плутанина. Ніхто толком не розумів, де ворог і що саме відбувається. Ми копали окопи, будували укріплення і блокпости. Потім сіли на ГАЗ-66. Потрібні були люди, яким вже понад 40 років — і почали виконувати завдання на зенітних установках ЗУ-23-2», — розповідає військовий.
Позивний «Знахар» він отримав від товаришів через співзвучність із прізвищем, проте не має жодного відношення до лікувальної справи.
Після визволення Київської області у більшості випадків займався технічним обслуговуванням, ремонтом та безпосередніми бойовими чергуваннями. Займав посаду головного сержанта групи регламенту та ремонту в дивізіоні.
За його словами, хоч він і не є айтішником, але вміє знайти запчастини та організувати ремонт — це його стихія.
Найважчим у цій роботі вважає необхідність тримати колектив, складений із людей із різним досвідом, характерами і темпераментами, разом. Це, на його думку, вимагає чималих нервів.
- «У цивільному житті всі різні, з власними амбіціями і заслугами, але на війні це не має значення. Якщо потрібно будувати — значить усі беруться за роботу. Я багато спілкуюся з товаришами, стараюся зрозуміти, що для них важливо і чим можу допомогти», — пояснює «Знахар».
Він вибудовує атмосферу в підрозділі через відкритий діалог. Саме спілкування допомагає побачити людей справжніми.
- «Ми підтримуємо один одного, іноді треба просто вислухати бійця. Це дуже важливо, щоб людина відчувала підтримку, швидше пристосовувалася і не закривалась у собі», — підкреслює військовий.
Для нього головним драйвером на початку війни була і залишається потреба захищати країну, а також підтримка молодих, фактично дитячих, товаришів.
- «Їм жити далі. Ми їх берегли, бо вони не завжди повністю усвідомлювали, що відбувається. Я вже помічений життям. Якщо треба — заберу із собою п’ять-сім хлопців. А їм — жити», — говорить «Знахар».
Коли під час бойових чергувань бачили ціль і відкривали вогонь, він відчував азарт.
- «Азарт збити цю гидоту — такий собі мисливський інстинкт. Пізніше приходять думки, що це може прилетіти й у тебе. Але під час роботи про це не думаєш», — ділиться досвідом боєць.
Вдома його чекають дружина та син. Чоловік мріє про закінчення бойових дій, мирне життя та спокійну тишу, а також мріє про садок та господарство.
Як повідомляла АрміяInform, у юності «Марс» захоплювався технікою — впевнено працював на тракторі, а згодом у сервісному центрі компанії «Тойота».
