Чотири роки тому, приблизно о третій годині дня, я вперше за кілька днів вийшла з квартири на свіже повітря, щоб вигуляти собаку. Це були перші тижні повномасштабного вторгнення, коли робота тривала майже безперервно і без сну. День і ніч перестали мати значення, а життя стало нескінченним потоком новин і дзвінків.
Я вийшла у невеликий парк поруч із будинком і зробила фотографію впалого дерева, щоб надіслати її сестрі. Це фото досі збережене в пам’яті мого телефону. Саме в цей момент у чаті пресцентру Офісу президента надійшло відео з Охматдиту, на якому я одразу впізнала свого однокурсника з Гарвардського університету — Хуана Аредондо.
Він був поранений, його голос звучав напружено й уривчасто. Хуан розповідав, що їхня знімальна група потрапила під обстріл в Ірпені, та намагався пояснити ситуацію, але було очевидно, що сам не до кінця розумів, що сталося. Він не знав про стан водія і свого колеги Брента — іншого мого одногрупника, який був коханим моєї сестри.
У ту мить я відчула різкий стиск у грудях і почала телефонувати:
1. Спершу — Бренту.
2. Потім — Миколі, який перебував із ними.
Ніхто не відповідав. Лише за кілька хвилин керівник поліції Київської області Олексій Нєбитов опублікував у Facebook фотографію, на якій був зображений Брент. Він був закривавленим, а під фото йшов короткий коментар про те, що американського журналіста вбили російські військові.
Я довго дивилася на цю світлину і не могла повірити в реальність того, що сталося. Мій розум поступово усвідомлював подію, але серце відмовлялося це приймати. Я почала телефонувати всім своїм контактам у поліції, пам’ятаю, що ледь не кричала в телефон, просячи впевнитися у правдивості інформації — чи можна з повною переконаністю стверджувати, що Брент загинув.
Це було потрібно для того, щоб повідомити сестрі найстрашнішу новину її життя — про загибель Брента в Україні. Помилятися тут не можна було жодної миті. У Нью-Йорку була восьма ранку, коли я подзвонила їй, розбудила та пошепки сповістила. Не пам’ятаю точних слів, проте пригадую гірке відчуття розпаду всередині, яке змушувало мовчати і водночас говорити.
Сестра відмовлялася сприйняти таку правду — я її розуміла, бо сама відмовлялася в це вірити. Потім довелося поділитися цією звісткою з усіма нашими одногрупниками. Я робила це емоційно, поривчасто, адже інакше на той момент було неможливо. Наступні дні стали одними з найскладніших у моєму житті.
З одного боку, я керувала «Українською правдою», і обсяг роботи був величезним, наче жив у кількох реальностях одночасно. З іншого — поруч була сестра, якій потрібно було допомогти подолати втрату близької людини, з якою вона планувала спільне життя. Крім того, мене охопило відчуття особистої відповідальності за те, щоб зробити все можливе для повернення Брента додому якнайшвидше.
Його останній шлях був важким і тривалим:
– Київ,
– Львів,
– оформлення документів,
– морг,
– численні дзвінки та узгодження,
– Варшава,
– і нарешті дорога до Сполучених Штатів, до рідного для нього Арканзасу.
Особлива подяка Gaygysyz Geldiyev, який підтримував мене у цей непростий період. Брента поховали 27 березня 2022 року. Пам’ятаю, що після похорону я вперше за довгий час змогла поспати цілих п’ять годин. А зранку прокинулася під новину про звільнення Ірпеня.
Це був той самий Ірпінь, де за два тижні до того, під час евакуації з біженцями, загинув Брент. За зібраними пізніше свідченнями, Брент і Хуан хотіли показати шлях тисяч біженців — пройти маршрутом, який вони тоді намагалися подолати. Їх погодився підвезти місцевий водій.
Коли вони наблизилися до центру міста, побачили російських військових, які вже тримали їхній автомобіль на прицілі. Водій спробував розвернутися та повернути назад, проте автомобіль потрапив під щільний обстріл.
– Хуан сидів на задньому сидінні і встиг пригнутися — куля поранила його в стегно.
– Брент сидів на передньому сидінні, куля пройшла крізь його шию, і він загинув одразу на місці.
Пам’ятаю, як я тоді сиділа на сходах готелю в рідному місті Брента — Літл-Рок, плакала не тільки від горя, а й від відчуття страшної, майже фізичної несправедливості, яку приносить війна.
Минуло вже чотири роки. Мені і досі надзвичайно важко говорити і писати про це, але тепер трохи легше через те, що нарешті змогла викласти цей біль словами.
За два дні відбудеться церемонія вручення «Оскара», а фільм про Брента — «Armed only with a camera. The life and death of Brent Renaud» — увійшов до короткого списку номінантів у категорії «Найкращий короткометражний документальний фільм». Сподіваюся на його перемогу, адже пам’ять — це інколи єдина можливість зберегти тих, кого вже немає, а історія людини може жити довше за фізичне існування.
Хочу, щоб світ ще раз почув ім’я Брента Рено не лише як журналіста, який загинув на війні в Україні, а як людину і мого друга.
Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»
(Допис у Facebook)
—
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
– Російські війська вбили американського журналіста з бейджем The New York Times.
– Список журналістів, які загинули від початку повномасштабного російського вторгнення.
