На початку березня громадська організація “Землячки” влаштувала закритий показ документального фільму “Як ти там живеш?”, у якому розкрито щирі розмови із п’ятьма українськими захисницями. Ця стрічка, знята в серпні 2024 року на Донеччині, розповідає про те, як жінки боронять країну, про їхні мрії, обурення та мужність у нескінченній боротьбі з війною й горем.
Продюсером фільму став Андрій Колесник, сценарні та журналістські завдання виконувала Ксенія Драганюк, а відеозйомкою та монтажем займалася Мар’я Дар. Території, на яких проводилися зйомки, нині частково перебувають під російською окупацією. Деякі з героїнь змінили свої військові місця служби та позивні, проте їхня важка праця в лавах сил оборони залишається незмінною.
Під час панельної дискусії героїні стрічки знову зустрілися для обговорення питань сексизму в підрозділах, бойового братерства, підтримки один одного та збереження пам’яті про війну. Модерувала розмову головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва. У заході взяли участь:
– Світлана, позивний “Фенікс” — командирка взводу, операторка FPV-дронів;
– Єлизавета, або “Лу” — командирка взводу медичної евакуації медичної роти;
– Валерія, “Козирна” — командирка відділення Безпілотних авіаційних комплексів у десантно-штурмових військах;
– Анастасія, “Капібара” — медикиня евакуації 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади;
– Наталія, “Вільна Птаха” — заступниця командира роти.
### Як війна трансформувала героїнь
Військовослужбовиця із позивним “Вільна Птаха” розповідає про глибокі зміни, які відбулися в ній за роки масштабного вторгнення. Вона підкреслює:
– Змінилися мрії, погляди на майбутнє та самоідентичність.
– Залишилися сталими характер, сила волі і рішучість.
– Відкинула соціальні стереотипи, відкривши для себе можливість поєднувати гуманітарну сферу з технічною діяльністю та дронним управлінням.
У жартівливій формі “Вільна Птаха” зауважує, що за цей час полюбила собак більше, ніж людей.
Її колега “Капібара” відзначає, що вона не сумує за собою до повномасштабної війни і зберігає стабільність у своїй медичній діяльності на Донеччині. Вона розповідає про постійні внутрішні зміни, трансформації, нові виклики та відкриття, які тривають протягом усього життя, наголошуючи, що такі процеси не прив’язані до конкретних дат. Війна також подарувала їй усвідомлення власної сили, яка набагато більша, ніж здається.
“Козирна” ділиться досвідом дорослішання на війні, яка почалася для неї ще в 2014 році з окупації. Війна навчила її цінувати прості радощі життя — чашку кави, тишу, прогулянки.
“Лу” підкреслює трансформацію власної самоідентичності як українки. Вона зросла у зросійщеному середовищі, але згодом зробила свідомий вибір – стати повноцінною частиною української нації. Вона дала собі обіцянку не втратити себе попри всі труднощі та психологічний тиск, і змогла її дотриматися.
Світлана, “Фенікс”, розповідає, що до війни будувала фундамент для свого майбутнього з великою кількістю амбіцій і планів. Нині ж її прагнення спростилися — вона мріє бачити, як росте молодша сестра, щоб мама більше не плакала через неї, і щоб частіше відвідувати могилу батька.
### Чи стала жінка нормою в армії?
Обговорення цієї теми під час дискусії привернуло увагу до особливостей ставлення до жінок у Збройних силах України, де нині служать щонайменше 86 тисяч військовослужбовиць. Учасниці поділилися власними переживаннями і зазначили:
– Жінкам досі доводиться підтверджувати свою професійну спроможність і рівень бойової готовності.
– На початку служби необхідно довести, що ти гідна виконувати бойові завдання.
– Серед чоловіків часто існує скептичне ставлення до жінок у підрозділах.
– Ставлення змінюється на краще, коли є видимі результати роботи і професійність.
– З часом командири перестають допускати жінок на бойові завдання не через сумніви в їхній спроможності, а через побоювання втрати.
“Капібара” додає, що проблема сексизму поширена не лише в армії, а й у суспільстві загалом, і що кожен військовослужбовець, незалежно від статі, має доводити свою цінність і командний дух.
Жінки підкреслюють важливість взаємної підтримки у лавах сил оборони, особливо між жінками. “Капібара” зізнається, що є одним із найбільших фанатів своїх побратимів і посестер. Вона щиро відстоює їх і підтримує.
“Козирна” згадує, що не стикалася з дискримінацією через стать, хоча спочатку колеги ставилися до неї дещо інакше через вік. Вона вважає, що їй пощастило з таким ставленням.
“Фенікс” розповідає, що у неї не виникало проблем із прийняттям у нових колективах — люди вже знали про її здібності і результативність, тому не було потреби щось доводити.
“Лу” піднімає питання побутових труднощів, зокрема незручної форменого одягу, який швидко зношується і є незручним для носіння. Однак вона наголошує, що навіть чоловіча форма не завжди комфортна, тому питання виходить за межі гендерної проблематики.
Хоча вона стикалася з окремими проявами сексизму, зокрема питаннями щодо ролі жінки в родині, ці прояви вона трактувала скоріше як турботу, а не ворожість. “Лу” переконана, що людські якості не мають залежати від статі — важливо розглядати людину як особистість.
### Поняття побратимства і посестринства
Під час дискусії із залу пролунало запитання, як самі військові визначають побратимство і посестринство. Відповіді учасниць:
– “Вільна Птаха” описує це як готовність надати допомогу в будь-який момент будь-кому. У підрозділі люди можуть жити і працювати пліч-о-пліч, сваритися через побут, але у критичних ситуаціях усі непорозуміння відійдуть на другий план.
– “Капібара” порівнює побратимів і посестер із сім’єю, підкреслюючи, що хоч стосунки з ними не обираєш, однак завжди готова їх захищати.
– “Козирна” додає, що проблеми одного члена екіпажу є проблемами всього колективу.
### Майбутнє та пам’ять про війну
Учасниць запитали, що вони візьмуть із цієї війни через двадцять років. Багатьом важко уявити життя після війни, але деякі поділилися своїми роздумами:
– “Козирна” говорить про життя сьогодні: “Я живу сьогоденням – сьогодні я жива, можу випити кави, погуляти, попрацювати. А про те, що буде через 20 років – подивимось”.
– “Вільна Птаха” зазначає, що нинішнє життя є війною. Вона визнає, що боїться забути імена загиблих, адже їх дуже багато, і іноді пам’ятає лише образи та звички, а не ім’я.
– “Капібара” вважає своєю місією зберегти пам’ять про війну, постійно нагадуючи, що Росія – ворог, яким вона залишатиметься і через 20, і через 30 років, згадуючи імена загиблих і звільнені території.
– “Лу” наголошує на важливості пам’яті про ціну свободи, імена героїв, кількість крові та зусиль, вкладених у боротьбу. Вона хоче не забувати тих, кого ніколи не зможе познайомити зі своїми дітьми.
### Обіцянки на 2026 рік
Наприкінці дискусії учасниці поділилися своїми обіцянками на 2026 рік:
– “Вільна Птаха”: “Я обіцяю собі зберегти людей поруч і навчитися вірити в себе так, як вірять вони”.
– “Капібара”: “Я обіцяю собі менше обіцяти, а більше робити”.
– “Козирна”: “Я обіцяю собі повернутися до роботи і розгромити ще більше к*цапів”.
– “Фенікс”: “Я обіцяю продовжувати бути хорошим командиром, щоб мій особовий склад довіряв мені і йшов зі мною на позиції”.
– “Лу”: “Моє бажання на останні роки – не померти”.
Таким чином, ці українські захисниці поділилися своїм досвідом, роздумами та сподіваннями, розкриваючи унікальну картину роль жінок у сучасній війні за незалежність України.
