«Борись і танцюй» — це не повнометражний документальний фільм у классичному розумінні, а розширений телевізійний сюжет тривалістю 17 хвилин, присвячений двом дітям, які вижили 13 квітня 2025 року під час найбільш трагічної за наслідками російської повітряної атаки на місто Суми.
Історія цих дітей – 6-річної Еліни Рудики і 13-річного Кирила Ілляшенка – розгортається на тлі великих втрат: трагедія забрала життя 35 людей, 127 отримали поранення. Однак кожна нова трагедія, що трапляється в інших містах – Ірпені, Бучі, Краматорську, Чернігові, Тернополі й інших населених пунктах – є складовою однієї великої біди повномасштабної війни, яка вже триває.
У тексті нагадують, що ще за часів СРСР існував прописаний слоган: «Діти — наше майбутнє». Ця аксіома втратила частину своєї очевидності, адже через роки війни ні дорослі, ні діти не можуть по-справжньому планувати майбутнє. Замість цього вони навчилися орієнтуватися, куди бігти під час тривоги, як вижити під обстрілами і як жити далі, якщо вижили.
Назва стрічки є двозначною, і її авторки – Анна Цигима та Галина Мамонова – майстерно це врахували. Еліна – учениця балетної школи, вчиться танцювати, наслідуючи приклад старшої сестри Вероніки. Натомість Кирило – вихованець спортивної школи з боротьби, тренується під керівництвом власного батька. Обоє дітей опинилися в епіцентрі трагедії в один фатальний день, коли Росія завдала два удари по святковому місту. Внаслідок вибуху Еліна отримала багато поранень, перенесла кілька операцій, а в її тілі і досі лишилися осколки. Кирило також був поранений, але зміг врятувати власне життя та допоміг відчинити двері палаючого тролейбуса, врятувавши інших пасажирів.
Ці двоє дітей з різним віком не знають мирного життя, їхня пам’ять зберігає лише різні етапи війни. У фільмі не розкривається, чи планують вони майбутнє і яким воно бачиться їм, однак за кадром вимальовується загальна картина майбутнього всіх українських дітей, незалежно від того, чи перебувають вони в Україні, чи за її межами.
Батьки дітей, яких вивезли до безпечніших країн, водночас висловлюють і позитивне, і тривожне:
- З одного боку, вони тішаться успіхам дітей у новому середовищі, асиміляцією, високим рівнем володіння англійською, французькою, німецькою чи іншими мовами.
- З іншого — хвилюються через втрату ідентичності, брак українських книжок та ресурcів, виклики інтеграції серед однолітків-іноземців, які іноді цькують українських дітей.
Родини тих, хто залишився в Україні, на кшталт батьків Кирила й Еліни, мають менше приводів для радості й більше причин занепокоїтися сьогоденням і майбутнім своїх дітей. У Вікторії Рудики крім Еліни є ще дві доньки, вона пережила особисту трагедію — загибель чоловіка, лишивши дітей без батька. Камера демонструє сцену, де мама з дітьми упізнають тата на фото серед сотень загиблих. Вони говорять про нього спокійно, наче він поруч, завжди готовий підтримати. Попри важкі травми, шестирічна Еліна робить тяжкий вибір – продовжувати ходити на танці. Її навчання і боротьба є тим орієнтиром, що тримає її в теперішньому житті.
Щодо Кирила, то боротьба має як пряме, так і метафоричне значення. Відновившись після поранення, хлопець взяв участь у змаганнях із пляжної боротьби в Хорватії, де здобув срібну медаль. Мріє про виступи на олімпіадах, ставлячи перед собою амбітні цілі особистої боротьби за майбутнє. Він не уявляє себе поза Україною, незважаючи на нинішній стан країни.
Ці історії двох дітей різко контрастують із інцидентом, що став одним із перших і найбільш резонансних освітніх скандалів року – підпільною школою, виявленою у монастирі «Голосіївська пустинь» у Києві. У закладі навчали за радянськими підручниками, показували російські фільми і співали російські пісні. За даними журналістського розслідування «Слідства.інфо», там навчаються понад 60 дітей від першого до дев’ятого класу, а викладають 16 учителів. Цікаво, що перший резонанс і поширення інформації було саме зі Сум, де виявили аналогічний навчальний центр.
Отже, ясними стають принаймні два різні підходи батьків до бачення майбутнього власних дітей, незалежно від того, коли завершаться бойові дії:
-
Родини на кшталт Еліни та Кирила створюють умови для розвитку дітей у помірно україноцентричному середовищі, навіть якщо це середовище не завжди питомо україномовне (наприклад, тренування в спортшколі в Сумах ведуться російською мовою).
- Батьки, які віддають дітей у підпільні російські школи, позбавляють їх майбутнього, незалежно від того, що станеться з Україною після війни.
Натомість занедбаність або відсутність індивідуального розвитку, а також вибір у якості «цікавого напрямку» перегляд радянських радянських фільмів, є своєрідною глухою гілкою розвитку. У таких дітей майбутнє відсутнє навіть у мирній країні, яка не є Росією. Інакше діти, які здатні боротися і танцювати, мають усвідомлення свого майбутнього і власного шляху.
Команда «Детектора медіа» вже понад 20 років виконує роль наглядача за українськими медіа. Вони здійснюють якісний аналіз контенту та сприяють дотриманню професійних і етичних стандартів медіагравцями. Це гарантує правдиву та об’єктивну інформацію для споживачів.
В рамках 22-річчя від дня заснування видання відновлюється Спільнота — коло активних людей, які готові підтримувати видання фінансово, брати участь у створенні ідей і отримувати ексклюзивні новини про стан українських медіа. У часи, коли якісна журналістика має важливе значення, це є надважливим кроком розвитку галузі.
