Три документальні стрічки про війну: дві з них планують показувати в кінотеатрах, а третя – відразу вийде на YouTube.
Огляд повного масиву документального кіно, присвяченого четвертим роковинам повномасштабного російського вторгнення, фізично неможливий. Тематична документалістика, створена різними командами у різних жанрах, з різним хронометражем і якістю, — це широка панорама війни, яку знімають люди з різним професійним досвідом та різними цілями. Проте багато стрічок губляться на інформаційному полі через нерідко недостатньо продуману стратегію просування, ідеологічні чи маркетингові недоліки, а також невизначеність цільових аудиторій.
Необхідно говорити про це у множині, оскільки, попри очевидну потребу фіксувати всі події, пов’язані з війною, кінцеві продукти вимагають чіткої сегментації. Адже різні глядачі сприймають інформацію по-різному: одні шукають глибокі, серйозні розмови, інші потребують регулярних інформаційних нагадувань про те, що відбувається у країні. Отже, мова піде про три конкретні стрічки, дві з яких заплановані для, як правило, обмеженого кінотеатрального прокату, а третя зроблена спеціально для YouTube. За збігом обставин усі вони були показані з 19 по 26 березня у кінотеатрі «Жовтень», кожен показ зібрав значну вдячну аудиторію. Чи матимуть стрічки успіх у прокаті і скільки глядачів їх перегляне, поки невідомо.
Першою розглянемо стрічку Євгена Лесного «Пробач мені, мамо…». Хоча офіційна прем’єра відбулася останньою, цей фільм охоплює ширший контекст війни, ніж виключно повномасштабне вторгнення. Після прем’єри режисер у Facebook висловив радість і вдячність тим, хто, незважаючи на карантинні обмеження і страшний вірус, прийшов на показ:
«Протягом дня надходили повідомлення від друзів, колег, знайомих: “Пробач, не зможу прийти на прем’єру, у мене температура 40, у Києві поширюється страшний вірус”. Я очікував напівпорожній зал… Проте в фоє кінотеатру “Жовтень” не було де ступити, люди йшли одна за одною, і хоч страх знову накотив, було надзвичайно приємно бачити кожного, хто прийшов».
Фільм «Пробач мені, мамо…» — класична біографія, портретний нарис про недовгий, але яскравий життєвий шлях Героя України Геннадія Афанасьєва. Уроженець Криму, він, насамперед завдяки матері Ользі, обрав навчання в україномовному класі й пізніше визначився як політичний українець. Афанасьєв був серед тих, чиє війна з Росією почалася у 2014 році: у травні, після анексії Криму, він разом з Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком опинився у заручниках. Незважаючи на те, що формально не служив у армії, підтримував українських військових, заблокованих «зеленими чоловічками». Звільнення відбулося через два роки. Усвідомлюючи, що Росія зробила лише паузу і повернеться, він почав поступово віддалятися від свого минулого. Його позиція не змінилася, але він уникав публічності, яка переважно представляла його як жертву, в’язня Кремля, обмежуючи його діяльність. В день початку повномасштабної війни Афанасьєв пішов на фронт і загинув у грудні 2022 року на Луганщині.
Хоча життя героя обірвала велика війна, у фільмі тривалістю півтори години вона займає порівняно небагато часу. Через великі інтерв’ю з мамою та вдовою Людмилою глядачі можуть не лише побачити, а й почути та зрозуміти, що Геннадій – звичайна цивільна людина, яку обставини змусили рахуватися з воєнним часом навіть тоді, коли війни де-факто не було. Особлива увага приділяється виробленим ним правилам поведінки в родині:
– обережність,
– максимальне уникнення сторонніх у домі,
– турбота про безпеку, яка включала носіння зброї.
Сім’я жила, фактично, в умовах обложеної фортеці, не бажаючи цього і не вважаючи нормою. Війна у цьому життєписі подається як відхилення від норми.
Стрічка «Простий солдат» Артема Рижикова та Хуана Каміло Круса, створена у співпраці з виробниками з України, США та Великої Британії, гармонійно резонує з фільмом Лесного. Вона вже має фестивальну історію та нагороди від Одеського міжнародного кінофестивалю і DOK Leipzig. Це авторський погляд Артема Рижикова на війну, він знімає перебування у Збройних силах України камерою, яку йому подарували іноземні колеги на заміну тій, яку в 2014 році на Майдані зруйнував снайперський постріл.
Сюжетно стрічка – своєрідний щоденник, засіб поділитися особистим досвідом. Рижиков не є військовим професіоналом, про що час від часу нагадує собі і глядачам. Вдома залишилися дружина та донька, яких він не може бачити регулярно і надовго. Емоції і рефлексії розкривають героя таким, яким він є, без зовнішньої героїчності.
Артем — звичайний учасник російсько-української війни, одна з сотень тисяч простих людей у складних умовах без вибору. Він не обирав війну, і війна не обирала його, оскільки теоретично вона потребує військових, а не цивільних. Проте без простих солдатів не можливо виграти війну та захистити країну. Рижиков не може відмовитися, не ховається і не тікає, але не може чітко визначити терміни своєї служби. Відтак фільм містить пронизливий крик відчаю ближче до фіналу.
Третя стрічка, «Війна — ненажера: Сім», відрізняється і жанрово, і формально. Вона була представлена наприкінці жовтня минулого року серед 14 проєктів патріотичного змісту, підтриманих Міністерством культури України. Цей фільм створений професійною командою «Вавілон-13» з перспективою прокату, має найкоротший хронометраж і являє собою екранізацію творів митців-військових.
– Стрічка починається з накладеного за відеорядом читання вірша Сергія Жадана, показує військових на вокзалах, залізничні вагони з пасажирами-військовими, фронтовий побут.
– Далі йдуть фрагментарні історії.
– Фільм — альманах із семи новел, створених сімома режисерами.
У новелах показані різні сцени:
– Військові в колісних кріслах проходять реабілітацію та розмірковують про вічність війни разом із психологом.
– Оператор і військовослужбовець Ярослав Пілунський проводить останні дні відпустки з родиною, де побутові моменти переплітаються з роботою на лінії фронту.
– Ветеран ботанічного саду імені Гришка висаджує рослини, символічно порівнюючи цей процес з копанням окопів.
Фоново звучать фрагменти текстів Артура Дроня, Олексія Бикова та зниклого безвісти Миколи Леоновича.
Це комплексна фіксація побаченого на війні з метою зберегти пам’ять. Стрічка має мало прямої мовної участі персонажів, натомість автори наголошують на візуальних засобах. На відміну від інших робіт, «Війна — ненажера: Сім» концентрується не на конкретних історіях, а на спонуканні глядачів побачити повсякденний воєнний час та реальність, у якій ми живемо.
Повсякденність війни — це не героїчне чи звитяжне життя, до якого неможливо повністю адаптуватися, але це реальність, яку доводиться приймати.
Команда «Детектора медіа» вже понад 20 років виступає наглядачем українських медіа, аналізуючи якість контенту і заохочуючи медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів, щоб інформація була правдивою і повною. З нагоди 22-річчя видання відновлено Спільноту — атмосферу активних людей, які підтримують видання фінансово, генерують ідеї і отримують ексклюзивну інформацію про стан справ в українських медіа.
Якісна журналістика для України сьогодні важливіша ніж коли-небудь раніше.
