У січні в Іркутській області провели в останню путь двох представників одного з найменш чисельних народів Росії – 18-річних тофарів Андрія Холямоева та Сергія Токуєва. Жодного з них через стан здоров’я не мали право призвати на строкову службу. Проте це не завадило Міністерству оборони укласти з ними контракти.
Місцеві жителі, що знали загиблих, обурюються:
- «По контракту раптом одразу «здорові»?!» – кажуть вони. – «Нас, чистих тофарів, майже не залишилося, рідною мовою розмовляють лише старші люди. Куди ведуть наших дітей?!»
Хто такі тофари?
Тофари, або тофалары — тюркомовний автохтонний малочисельний народ Росії. Вони живуть у південній Сибіру, у центральній частині Східного Саяна, на заході Іркутської області – на території Нижньоудінського району. Територію їх компактного поселення називають Тофаларією. Тофари включені до Переліку корінних малочисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації. За останнім переписом населення 2021 року їх залишилося 719 осіб (у 2010 році — 762).
Що за диво з «одужанням»?
Поховали Сергія Токуєва 27 січня у його рідному іркутському селі Алигджер, що оточене з усіх боків горами та непрохідною тайгою. Йому мало виповнитися 18 років 20 червня 2025 року, а загинув він 31 грудня під Покровськом у Донецькій області. Тіло доставили спецрейсом на батьківщину майже через місяць після смерті в цинковій домовині.
Ольга з Алигджера розповідає:
- «Він навчався в моїй школі разом із моїм братом, до 9 класу, потім поїхав до Нижньоудінська (202 км дорогою взимку), вступив до технікуму. Його бабуся по матері доглядала, адже мама померла, коли він був малим. Коли підріс, батько забрав його разом з молодшим братом Пашею, і вони жили в тому ж Алигджері поруч із бабусею. Зараз Паша в 8 класі, і я лише молюся, щоб із нього не трапилося таке ж, щоб не покликався на контракт».
За словами Ольги, Сергій мав серйозні проблеми зі спиною з дитинства:
- «Грижа була. У 17 років йому дали повне звільнення від служби, хоча він планував служити. Але через кілька місяців знову, попри хворобу спини, його охоче прийняли на контракт. Ми всі були приголомшені. Що це за чудесне «одужання»? І, звичайно, ніхто не здивувався, що за півроку він загинув. Важко, коли хворий без військового досвіду…»
Мешканці тофаларських сіл зазначають, що вербувальники не звертають уваги на здоров’я місцевих контрактників.
Місцева жителька Алигджера Марина ділиться:
- «Хтось дивувався, що мене на контракт не взяли, а хворого хлопця — взяли. За пару років до цього вони забрали на війну мого сусіда, 20-річного Данила Киштеєва. У нього був «8-й вид» – інтелектуальні обмеження VIII категорії, він з великими труднощами закінчив школу за спецпрограмою. Це людина з психічними розладами і потенційно небезпечна для оточуючих. І зараз він ще воює.»
Про Тофаларію
Тофаларія – це п’ять сіл у горах Східного Саяна: Алигджер, Верхня Гутара, Нерха, Покровськ, Нижня Гутара.
Ігор, місцевий мисливець, описує природу:
- «90% тайги, 10% гір. Майже кожен другий чоловік – мисливець. Навіть ті, хто переїхав у Нижньоудінськ чи Іркутськ, на вихідні чи свята повертаються в тайгу, щоб пополювати або порибалити. Від цих країв неможливо відійти остаточно, хоч тут виживати й тяжко. У разі чого санавіація довго добирається…»
До Тофаларії можна дістатися лише гвинтокрилом. Рейси з Нижньоудінська є приблизно раз на два тижні, а в негоду доводиться чекати гелікоптер тижнями або навіть місяцями. Але це не зупиняє вербувальників.
Ігор каже, що під час мобілізації їх «майже не забирали», однак молодь іде воювати добровільно, «хтось заради грошей, хтось через віру у пропаганду».
Він підкреслює трагедію для малочисельного народу, адже їх і так обмаль:
- «Ще 15 років тому в школі найбільшого села Алигджер було близько 100 учнів, тепер — лише 30. Вимиратимуть не лише чисті тофари, а й ті, хто мають змішане походження з іншими народами, зокрема росіянами. Залишилось майже зовсім мало справжніх тоفارів. Але навіть тих, хто має їхні риси, забирають на війну. За такими темпами й їх скоро не залишиться.»
Позивний – «тофалар»
Андрій Холямоев, також 18-річний тофар, родом із Верхньої Гутари — найвіддаленішого села Тофаларії. 2 серпня 2025 року йому виповнилося 18, а вже на початку вересня він уклав контракт із Міноборони. Свій позивний він вибрав як слово «тофалар». Від 21 вересня він вважався зниклим безвісти.
Ірина з Верхньої Гутари розповідає:
- «Вони йдуть туди не лише заради грошей. Для нас, північних, ці мільйони — це можливість прожити кілька років. Тут ціни надвисокі, а з постачанням продуктів — постійні проблеми. Кожен має город, рушницю і свою тайгу».
Тофари-мисливці отримують не тільки ліцензії, а й орендують ділянки тайги для полювання. - «Тільки так тут можна вижити. Кожен хороший мисливець виживе. А кому потрібні гроші — їдуть до Нижньоудінська. Там роботи є вдосталь, і на півночі за рік можна заробити мільйон. Не треба нікого вбивати. Але вони йдуть. Можливо, через те, що навіть з телевізору постійно лунає пропаганда «захищати батьківщину». Чому ж за цю «захист» треба гинути на чужині, я не розумію.»
Андрій Холямоев числився стрільцем-сапером відділення штурмової роти.
Місцевий мисливець Михаїл з іншого села Нерха додає:
- «Куди йому на штурм? Навіть якщо з 13-14 років у тайгу ходять, не означає, що всі тофари — досвідчені стрільці-сапери. Але контракти підписують, власної голови не вставлять.»
Поховали Андрія 8 січня 2026 року, через чотири місяці після загибелі. Наталя, знайома його сім’ї, каже:
- «Тіло довго не могли знайти, рідним навіть заборонили відкривати домовину. Напевно, вже нічого не залишилось. Це страшна трагедія.»
Ще у квітні 2025 року в Україні зник безвісти також тофар Арсеній Смещиков. Він був із Алигджера, але кілька років тому переїхав із сім’єю до Нижньоудінська. Там малася робота й дім. Проте він пішов на контракт. Тіло його привезли лише через 9 місяців. Арсенію було лише 23 роки. Його дружина Дарина залишилася сама з маленькими дітьми – 4 та 2 роки.
Поховання Смещикова відбулося 2 лютого в рідному селі.
Бі-бі-сі разом із «Медіазоною» та командою волонтерів за відкритими даними ідентифікували імена 165 661 загиблого російського військовослужбовця під час повномасштабного вторгнення в Україну. Серед них 465 осіб — представники зникаючих малочисельних народів Росії. У перерахунку на душу населення втрати цих народів значно перевищують втрати інших етнічних груп.
З опублікованих некрологів визначено, що:
- Приблизно половина загиблих представників малих корінних народів підписали контракти добровільно.
- 15% потрапили на фронт з місць позбавлення волі.
- 10% були мобілізовані.
- Ще 10% були професійними військовими, які служили в армії до початку повномасштабного вторгнення в Україну.
