Роман Катерини Поладян, російсько-вірменської письменниці, яка творить німецькою мовою, здобув престижну відзнаку Лейпцизького книжкового ярмарку. Цей конкурс уже понад два десятиліття відзначає книжкові твори в трьох категоріях: художня література, нонфікшн і перекладна література. У 2026 році на розгляд журі подали 485 видань від 117 видавництв. Склад журі, до якого входять літературні критики, свідчить про те, що премія є знаковою для професійної читацької спільноти.
Перемогу в номінації «переклад» здобув Манфред Ґмайнер (Manfred Gmeiner) за надзвичайно складний переклад із іспанської мови перуанського роману, що аналізує спадок диктатур як на рівні держави, так і на рівні індивідуальної свідомості, яка вчиться жити в умовах беззаконня.
У категорії «документалістика» було відзначене дослідження Марі-Жанін Калік (Marie-Janine Calic), яка розкриває траєкторії порятунку від нацизму під час 1940-х у Центральній і Східній Європі. Особля увага приділяється долі інтелектуалів та письменників-біженців – ця «одіссея» залишилася глибоко травматичною.
Саме ці дві книжки вважалися фаворитами цьогорічного конкурсу в своїх номінаціях, і цілком логічно, що в промовах переможців прозвучали заклики відвернути війну, яка вже стоїть на порозі.
Натомість номінація «художня проза» виявилася своєрідною «темною конячкою» у 2026 році.
Які тенденції Лейпцизької премії 2026 року?
Особливістю цієї премії є те, що вона не просто підтверджує статус зірки певної книги, а сама творить літературні відкриття. Зазвичай у короткі списки потрапляють романи, які ще не стали визнаними мистецькими подіями, а також багато романних дебютів і нових імен. Календарний розклад премії робить її хронологічно однією із перших у літературному сезоні, вона задає тон усій літературній діяльності німецькомовного простору.
У відповідності із цими традиціями у короткому списку художньої прози в 2026 році було п’ять непростих і неочевидних книжок, попри наявність очевидного фаворита. Загалом конкуренція цього року була високою і цілком відображала сучасні тренди.
Варто відзначити ключові ознаки романів із короткого списку:
- Усі вони – біографічні історії становлення, що демонструють життя героя на різних етапах розвитку особистості.
- Кожен твір аналізує, які саме обставини і якими механізмами протидії соціальним негараздам формували людину.
- Читачі спостерігають за героями «зі сторони», але з позиції своєрідного детектива, вченого чи історика.
- Життя героїв подається як історія злочину, що має мету, засоби і мотив.
- Серйозною темою залишаються досвід міграції та культурної адаптації, що обумовлено рефлексією іноземного досвіду, властивою німецькомовній прозі останніх десятиліть.
- Війна чи її відгуки є сюжетним ядром усіх п’яти творів.
Окрім цього, цього року премія акцентувала увагу на запитанні: в яких умовах формуються люди, що нині визначають соціальний та інтелектуальний порядок денний? Основний фокус зосереджений на умовах і спільнотах, а вже опосередковано – на особистостях.
Хто увійшов до короткого списку?
«Риба в каламутній воді» Еллі Унру (Elli Unruh, Fische im Trüben)
Цей роман неодмінно припаде до душі лінгвістам, оскільки авторка докладно і глибоко зображує процес приборкання відкритої мовної системи через репресивні структури письма. Утворений у межах історичного роману, роман описує утиски малої групи – менонітської спільноти південного Казахстану у повоєнний період. Історія подається через призму свідомості хлопчика Крохі.
«Хто б не волів вижити» Гелени Буковські (Helene Bukowski, Wer möchte nicht im Leben bleiben)
Оповідь розгортається з Казахстану до Москви та Берліна й розповідає про молодої піаністки Крістіни з Лейпцига — доньки ветерана Другої світової війни. Талановита виконавиця навчалась у Берліні й Москві, але за кілька років до падіння Берлінського муру наклала на себе руки. Біографка, що випадково знаходить архів піаністки, намагається розкрити таємниці її життя.
«Лють – яскрава зірка» Ані Кампманн (Anja Kampmann, Die Wut ist ein heller Stern)
Роман переносить читача з Берліна до Гамбурга та відтворює атмосферу «Альказарі», популярного у 1930-ті роки вар’єте. Головною героїнею є Гедда — юна акробатка, яка під час виступу повільно опускається на мотузці, немов передчуваючи неминуче падіння. Дія розгортається 1937 року, коли її сила і слава на вершині, хоча це триватиме нетривалий час.
«В першому світлі» Норберта Ґштрайна (Norbert Gstrein, Im ersten Licht)
Дія роману розгортається в Австрії, на схід від Зальцбурга, і охоплює 80 років історії крізь призму спостережень Адріана. Він не брав участі у війнах через травму ноги, отриману від батька, але працював із ветеранами, пораненими і постраждалими від бойових дій. Твір звертає увагу на неблагородність війни і розвіює міфи про неї як досвід, що додає сенсу життю.
Причини перемоги роману Катерини Поладян
Роман «Золоті піски» Катерини Поладян (Katerina Poladjan, Goldstrand) — це коротка, навіть концентрована та уривчаста історія з напругою, яка уникає занурення у комфортне читання і натомість створює ефект відштовхування. Цей текст не дає змоги «втопитися» у ньому, хоча саме слово «втопитися» не випадкове й має символічне значення.
Авторка походить із московської російсько-вірменської родини русифікованих вірмен і пише німецькою — вона емігрувала в дитинстві у 1970-х роках. Початок роману пов’язаний із Одесою 1922 року: сестра Віра та брат Фелікс спускаються Потьомкінськими сходами і переказують вітання Сергія Ейзенштейна з кіно. Віра — 22 роки, однолітка ХХ століття; Феліксу — шість. Вони разом із батьком сідають у корабель, щоб уплисти з Одеси до Стамбула. Віра, однак, вночі кидається з пароплава, тоді як Фелікс із батьком вирушають до Болгарії, де батько припускає, що тіло Віри може опинитись на узбережжі.
У Болгарії Фелікс переживає Другу світову війну, стає відомим «червоним» архітектором, що спроєктував курорт «Золоті піски». Там він зустрічає італійку Франческу, з якою має доньку — Елі.
Елі Фонтане — відомий кінорежисер, старший за шістдесят років. Він розповідає історію батьків і насамперед історію тітки-самоубиці Віри, про яку говорить ніби бачив її очима. Дочка Елі теж має ім’я Віра і їй 22 роки.
Елі шукає причини свого душевного стану у культурі, яка виховала його батьків, перебуваючи у суперечці між «таємничою російською душею» і «пристрастною італійською вдачею». Обидві культури, однак, залишаються для нього чужими. Він їздить на курорт «Золоті піски», де відчуває свою ідентичність, але врешті їй не знаходить. У своїй довгій та сумбурній промові, що нагадує прощальний лист, Елі говорить про кризу і бажання спокійно покинути цей світ.
Політична й цивілізаційна криза збігаються з особистою кризою героя. Протистояння злих сил не зупинитися лише через відмову від гри у владу і сили, як наголошує Елі. В романі пасивність іноді постає як визначена чеснота, а підкорення внутрішнім пристрастям — ознака творчої сміливості, властивої Митцю.
Чому українським читачам варто познайомитися з «Золотими пісками»?
Особисто у мене роман Катерини Поладян викликав глибоку символічну резонансність — саме щодо сприйняття творів із короткого списку премії. Читала книгу у Миколаєві, на півдні України. В сюжеті митець в одному епізоді перебуває в Римі, панікує і дзвонить до доньки в Берлін зі словами: «Війна! Всюди і навкруги війна!» На що отримує спокійну відповідь: «Не всюди».
Саме в цю мить за вікном вибух — постріл був далеко, десь за десять кілометрів від міста, схожий на збиту балістичну ракету. Повернувшись до роману, я знову зачинилася на словах «не всюди війна». Життя в Україні дає змогу трактувати цей твір у новому, глибинному контексті, що навряд чи передбачала авторка чи журі премії.
Роман «Золоті піски», особливо в контрасті з іншими творами короткого списку премії, нагадує: війна поруч, вона всюди, і вийти з цієї парадигми світ не може, навіть якщо намагається це зробити через особисту втечу. Тітка Віра крокує за борт у спробі втекти від війни — і через століття її шлях повторює Елі, теж намагаючись втекти від реальності, точніше – від війни. Світ їхніх втеч залишиться байдужим.
«Авторська колонка» відображає особисту думку автора і може не збігатися із позицією редакції DW Україна чи Deutsche Welle загалом.
